Сузу — п’ять років. Її обличчя — сумне-сумне, схоже на обличчя старої жінки. У Сузу немає батька, а її мама йде на роботу зовсім рано — працює на ринку. Дівчинка залишається з тіткою — бавити її маленьку дитину. Через це Сузу не ходить у садок і, можливо, у школу також не піде. Ми познайомилися у бідному районі недалеко від Мапуто, столиці Мозамбіку. Тут більшість людей живе в невеличких бетонних хатах без підлоги й ліжок, а найбідніші мають лише маленьке житло з соломи. Ця бідність вражає, але не здається безнадійною: бачимо, як країна поступово розвивається, а у місцях справжнього страждання народжується радість. Одне з таких місць радості — центр харчування, куди час від часу приходить обідати Сузу. Цей центр відкрила «Спільнота святого Егідія». Щодня в центрі харчується 600 — 650 дітей: деяким лише 2-3 роки, дехто приходить сюди після школи, але для всіх них — це єдина повноцінна їжа за день. Як члени Спільноти ми вже другий тиждень працюємо в цьому центрі, знайомимося з дітьми, з їхнім життям, із життям їхнього міста... Вражає, як їдять ці діти: хтось у свої два роки ще не впевнено тримає ложку, але їсть швидко-швидко, нічого не залишаючи в тарілці. А якщо кілька ложок рису не доїв — із радістю доїсть друг, який сидить поруч. У цих дітей дорослі й серйозні обличчя, і живуть вони теж уже дорослим життям: такі маленькі вже доглядають за ще меншими, виконують хатню роботу... Як Сузу, у якої немає дитинства.
Центр, де ми працюємо, схожий на оазис у великій пустелі. Тут до дітей ставляться з увагою й любов’ю, їх вчать мити руки (а хто ще їх цьому навчить?), пити фільтровану воду (вдома такої немає), користуватися унітазом (справжня розкіш!). Для дітей до шести років Спільнота організувала школу — діти вчаться у двох класах, до 25 дітей у кожному. Тут малеча малює, вчиться рахувати, читати. Багатьом із них, коли вони підуть до школи, батьки не зможуть купити зошитів. У школі вони сидітимуть на підлозі, адже парт і стільців тут немає. У класі вчитиметься 60—80 дітей, і часом для них не вистачатиме приміщення. Тоді вони сідатимуть на вулиці під деревом манго і так слухатимуть учителя. Дорога до нашого центру не заасфальтована, як і більшість тутешніх доріг. Вона засипана сміттям, яке теж усюди. Діти проводять своє дитинство на вулиці — у пилюці, серед бруду й сміття, абсолютно самі, у постійній небезпеці. Не дивно, що з центру вони ніколи не хочуть розходитися.
Улюблене заняття для наших дітей — тримати когось за руку, обнімати. Одна з найбільших радостей — коли хтось гладить їх по голівці. Вражає нестача любові, турботи й уваги, якої вони дуже потребують. Мій маленький друг Кельвін, щоб привернути мою увагу, коли ми з дітьми йдемо в туалет, біжить уперед, лягає на землю, заплющує очі й намагається не дихати.
Сьогодні разом із нашими дітьми ми зробили великий плакат. Кожен виконав свою частину роботи: хтось розмальовував дерева, а хтось — апельсини, які потім виросли на цих деревах. На нашому плакаті розмістилася наша школа, над школою — сяє таке ж велике сонце і летить голуб миру. У вікнах школи і перед нею — наші діти: їхні фотографії-портрети та імена. Від плакату діти були у захваті! Так, у них вдома немає фотоальбомів, навіть дзеркало є не в кожного — вони торкаються своїх облич на фотографіях, як чогось дуже незвичайного. Але особливо дітям подобається те, що вражає і мене у роботі в Африці: кожен робить щось зовсім маленьке, але спільними зусиллями виходить велика й дуже красива картина...
ДОВІДКА «Дня»
Ольга Макар — студентка другого курсу Магістерської програми «Могилянська школа журналістики» (НаУКМА). Вона активний учасник Міжнародної громадської організації «Спільнота святого Егідія», заснованої в Римі у 1968 році. Сьогодні діяльність організації, що діє у понад 70 країнах, спрямована на подолання соціальної несправедливості, культурного та релігійного розділення в суспільстві. В Україні принципи Спільноти поділяє рух «Друзі Спільноти св. Егідія». Його волонтери опікуються літніми людьми, надають посильну допомогу безпритульним та всім, хто змушений просити милостиню на вулицях українських міст.
Цього літа в рамках свого волонтерства у Спільноті Ольга Макар поїхала в Мозамбік — працювати в центрі харчування для дітей. Своїми враженнями від країни та процесів, що у ній відбуваються, дівчина ділиться на шпальтах «Дня».
