Начебто кожному зрозуміло, що джерела паніки довкола чергової епідемії грипу — в політиці: неважко здогадатися, куди пішла кругленька сума, вибита під тиском на людську психіку. Але ж ця проблема дійсно має медичний аспект, і не можна допустити, щоб вона, як уже не раз траплялося, невирішеною була «заметена під килим».
Чому нам уперто нав’язували думку, що найбільшою загрозою для людського життя є вірус H1N1 групи А. Чи дійсно це новий мутант, що утворився внаслідок рекомбінації збудника свинячого групу з людським? Що в такій версії замовчує наша медицина?
КАЛІФОРНІЙСЬКИЙ, ВІН ЖЕ МОСКОВСЬКИЙ
Якби це було так, то першими жертвами пандемії стали б люди, які працюють у сільському господарстві. Але свинячий грип, «на ходу» делікатно названий «каліфорнійським», зарекомендував себе як типовий городянин. Звідки ж такий епітет? Тут ми стикаємося з першим елементом медичного лукавства.
Свою назву вірус такої характеристики отримав тому, що американський науковець Р. Шоуп виділив його від свиней, і сталося це 1931 року. Два роки по тому його отримали від людини з підтвердженням на лабораторних хом’яках. По суті, це перший вірус, ідентифікований як збудник наймасовішої хвороби, що вражає нас під час сезонних температурних перепадів. Тоді й народилася версія, що саме він став причиною фатальної «іспанки» у 1919—1921 роках, а потім з людського організму перебрався до свинячого. Можливості науки того часу не дозволяли ні спростувати ні підтвердити цю гіпотезу, проте в тому чи іншому варіанті вона експлуатується й сьогодні.
Збудники грипу класифікуються за так званим антигенним пейзажем — особливостями групи атомів на поверхні їхнього захисного капсиду (рецептори), завдяки яким ці «гості з мікросвіту» проникають у живий організм, вступаючи в реакцію з групою атомів на поверхні його клітин за принципом «замок — відмичка». Свинячий грип належить до групи А, й особливістю вірусів цього типу є те, що вони властиві всім нашим сусідам по планеті — від пінгвінів до метеликів, їх не знайшли лише там, де не шукали. Отже, H1N1 з таким самим успіхом можна «назвати» «кінським», «мишачим» або «тарганячим».
А крім того, в біосфері відбувається рознесення генетичного матеріалу, й наука генна інженерія, яка так бурхливо розвивається, — лише слабке віддзеркалення того, що відбувається довкола нас. Доказом цього є той факт, що бактерії припиняють реагувати на антибіотики, від того, щоб боротися ними з вірусними захворюваннями, медики рішуче відмовилися, хоча ще нещодавно таке практикувалося. Воюючи з мікросвітом, медицина відмовляється визнати, що наш організм приречений на взаємодію з ним, бо доводиться долати виклики довкілля, породжені плином часу. Геном вірусів і бактерій відносно чистий і дуже мінливий; а наш генетичний апарат приймає в себе готову інформацію, вироблену в істотах, яких ми вважаємо своїми запеклими ворогами.
Чи є «іспанкою» свинячий грип? У лабораторіях деяких країн, зокрема в США, зберігаються зразки тканин легенів вояків, померлих під час епідемії 1919—1921 років, і вірус з них виділений. Але, як і слід було очікувати, нинішні його «родичі» настільки змінилися, що сказати з цього приводу щось певне неможливо. Та й узагалі, згубність «іспанки» багато в чому для науки незрозуміла, й автор цієї статті дозволить собі запропонувати власну версію.
На початку минулого століття сочинський лікар М. Шульц зібрав 300 тисяч аналізів крові, зроблених у лабораторіях, розташованих на великих відстанях одна від одної. Він спостерігав, як зменшувалася кількість лейкоцитів від 10000—12000 під час Першої світової війни до 8000—10000, а в сучасній людині й 4000 гематологів не бентежать. Паралельно в лісах довкола промислових міст темнішали метелики березові п’ядуни. Рушійний механізм цього процесу можна зрозуміти: білокрилі ставали надто помітними на закопченій корі беріз, птиці їх скльовували, й рід продовжили комахи, у яких активувався ген, що раніше «мовчав». Це означає, що, вступаючи в епоху науково-технічного прогресу, переходячи в ноосферу, вся біосфера пережила стрес, після якого адаптаційний процес пройшов «уторованим шляхом». Неготові до такого повороту подій у нашому світі заплатили життям.
Адже все живе, функціонуючи в просторі, взаємодіє з часом, який проявляється в чергуванні чинників довкілля, як правило, не прогнозованих. Це розуміли древні, справедливо стверджуючи, що «двічі не ступиш в ту саму річку».
На думку вірусологів, епідемії, викликані штамами H1N1, панували до 1940 року, потім їм на зміну прийшли інші варіанти. H1N1 повернувся 1977 року, отримавши назву «російського», або «московського», бо саме зі столиці Радянського Союзу почав наступ на світ. Відтоді свої епідемічні властивості він втратив.
Ми еволюціонуємо, панове. Але цей факт слід розуміти не як піднесення мавпи до статусу homo sapiens (питання залишається відкритим), а як постійне пристосування до довкілля, де — доведено численними дослідами — кожна секунда залишає свій слід на речовині, з якої складаються клітини нашого тіла. З цього випливає, що якщо носій спадковості ДНК — це закладена до нашого організму «перфокарта», де зазначені можливості родового розвитку, розрахована на вічність, то має бути й інша «перфокарта», що переводить те, що може статися, в ситуацію «тут і тепер», з якою доводиться стикатися всім на нашій планеті. І вона має прийти з навколишнього світу: адже життя — це петля зворотного зв’язку з ним. Яким же є її механізм?
А якщо наблизити це концептуальне питання до практики, то медицині замість нагнітати пристрасті, скидаючи в «одну купу» грип сезонний, «каліфорнійський», ГРЗ і різні форми запалення легенів, слід було б пошукати відповіді хоча б на нагальні питання: чи здатен старий штам грипу викликати повторні епідемії — чи може йтися лише про епізодичні захворювання? Що є збудником так званого сезонного грипу? Це генетично стабільне утворення чи група вірусів, що проходять у нашому організмі дарвінівський відбір, а отже й змінюють свої характеристики відповідно до особливостей сезону? Чому в західних областях зафіксовані випадки «миттєвого згорання» від якогось загадкового запалення легенів з утворенням кров’яних згустків? Чи не стоїмо ми на порозі пандемії, викликаної дійсно новим рекомбінантом? Адже таке не виключається!
Але замість об’єктивної оцінки ситуації у нас велося «полювання» саме на перший вірус, який пов’язали з епідеміями грипу, що стали невід’ємною складовою нашого життя, видаючи його за щось нове, й тому особливо небезпечне.
Отже, чому саме свинячий вірус став приводом для нагнітання пристрастей? Відповідь, на жаль, проста: як профілактичний засіб саме проти нього створена вакцина ще... на початку вісімдесятих років минулого століття. Навіть якщо допустити, що свого часу вона була ефективною, то як же далеко «поїхав поїзд» часу за чверть століття: вірусів, на які вона могла б подіяти, в природі просто не існує. Відомо, що ця вакцина завдала багато шкоди в США, ставши причиною низки гучних судових процесів.
Тому нашому Міністерству охорони здоров’я довелося «вмити руки», надавши можливість самому населенню вирішувати, вакцинуватися йому чи ні проти H1N1. І за те дякуємо! Адже можна було вимагати й штампу в паспорті.
Але тут відкривається глобальна проблема, яку нашій медицині належить якщо не вирішити, то хоча б до неї наблизитися.
ГРИП ПРИХОДИТЬ ІЗ «НОВИМ ОБЛИЧЧЯМ»
Вакцинація для медицини — справа свята. Тих, хто наважується виступати проти цієї технології, звинувачують у нецивілізованій поведінці — ні більше, ні менше! При цьому основний аргумент відомий: ми віспу здолали вакцинацією! Але чи буде так і з грипом?
Процитуємо уривок з книжки авторитетних вірусологів, докторів медичних наук Д. Б. Голубєва та В. З. Солоухіна «Размышления и споры о вирусах» (М., «Молодая гвардия», 1989): «Півстоліття широко застосовується вакцина з грипозних вірусів. І живі, і вбиті, а останнім часом — і розщеплені. Їх готують з окремих компонентів, що складають віріон, при цьому у відповідь реакція на щеплення виявляється м’якішою, безболіснішою. Щепляться щороку десятки мільйонів людей, дітей і дорослих. А захворюваність? А захворюваність не лише не зменшується, а й, навпаки, рік за роком навіть зростає».
Чи доречне за такої ситуації посилання на перемогу над віспою? Адже медицина тут стикається з абсолютно різними явищами.
Збудник віспи — це дезоксирибонуклеїнова кислота, де 200 діючих генів. А вірус грипу — це рибонуклеїнова кислота, де діючих генів сім-вісім, і різниця між першим і другим більша, ніж між слоном і мухою. Ще класик вірусології Лев Зільбер розрізняв віруси кризисні (збудники віспи, сказу, поліомієліту) та інтеграційні: у першому випадку вакцинація ефективна, в другому — ні.
Вакцинація проти грипу — це війна з учорашнім днем, бо збудник наймасовішої хвороби завжди приходить з «новим обличчям». Чому? Та тому що і є природним механізмом переведення означених у нашому геномі загальних, розрахованих на родову вічність векторів розвитку в ситуацію «тут і тепер», механізмом здійснення петлі зворотного зв’язку з довкіллям. Така думка могла здатися дивною років десять тому, але не тепер, коли відкрито здатність рибонуклеїнової кислоти (а віруси грипу, нагадуємо, складаються з неї) включати й виключати гени в дезоксирибонуклеїновій, і навіть відновлювати її ділянки в разі розриву обох ланцюгів — у цьому сумніватися не доводиться. Але має минути чимало часу, поки нове мислення затвердиться, відкривши шляхи для розвитку медичної практики.
