Чого ми більше за все чекаємо? На що сподіваємося вже десятиріччя? Що кожного року й на кожних виборах нам обіцяють?.. Відповідаю. Чекаємо, сподіваємося, віримо, що, нарешті, почне світати, з'явиться СВІТЛО В КІНЦІ ТУНЕЛЮ...
І не з'являється. Хоча б промінчик. Не з'являється ніякого світла, ні в якому кінці тому, що в нашому древньому, столичному місті таких тунелів немає й ніхто їх не риє! Звідки ж з'явитися світлу?!
Це дивує й мене, старого й корінного киянина: чому в нас не будували зручних для світлого майбутнього тунелів.
Відсутність цивілізованих входів і виходів є особливістю нашого міста. Й правителі, й обивателі завжди вважали його «річчю в собі». Наша пересічена місцевість завжди прикрашалася укріпленнями, кріпосними стінами, вежами, частіше за все закритими брамами, верхніми й нижніми валами, залізними завісами, декоративним тином, ровами тощо.
Ідіотські тупики й страшенні пробки — ось чого ми досягли за сторіччя. Ви вже зрозуміли, що на Поділ можна тільки заїхати, але не виїхати. Ще в минулому столітті до генплану міста було закладено помилочку. Не було сплановано його головну вулицю, що перерізає масив. Тому всі ці Боричеві токи, Межигiрські, Юрківські — упираються в гору.
Скільки б не реставрували славний Хрещатик, він усе одно впирається в гору біля філармонії.
Є два головних питання. В чому сенс життя? І — як знайти вихід із глухого кута? Звісно, у нас є любителі лівосторонньої їзди розбитими правосторонніми магістралями, яким не страшні будь-які глухi кути й фортеці. Вони поїдуть на будь- яку «цеглину», бо й вона — зброя пролетаріату. Але все ж проти гори не попреш. І тому вони пропонують дати задній хід — до світлого минулого. Щоправда, любителі задньо-лівої їзди перед тим, як перемкнути передачу на «задній» і натиснути на газ, ніколи не подивляться в дзеркало заднього виду. А тому — ба-бац — у тих, хто їде за правилами.
Інакше реагують на глухі кути, «цеглини» й гори хитрі, бо хитрий у гору не полізе, не піде, а буде ще десять років споруджувати об'їзні дороги. Або вести політику «поступовості», «маленьких кроків», «кроку вперед — двох назад» тощо.
Глухий кут. Хронічний, як доля. І як же поводиться наше населення біля стіни глухої, під «цеглиною», біля крутого схилу? Звичайно. Скиглимо. «Коли, коли ж, нарешті, з'явиться це трикляте довгожданне світло в кінці тунелю». Скиглимо, але не риємо.
Однак десяток з гаком століть тому на київських горбах під час зародження міста стали насамперед копати. Печери, підземні ходи й халабуди для житла, храми перші — Печерські. Від святих і чудових мешканців печерських — Антонія, Феодосія, Ілларіона, Нестора, Алімпія — розлилися по цих горбах і далеко навкруги благодать Божа, наука, мистецтво, медицина, архітектура. Багато чого хорошого починалося тут з риття підземних ходів.
А ми!? Як продовжували?.. Глибоко копати у нас, правда, завжди було небезпечно. І фізично, й морально, й ідеологічно. Дуже розумні, мовляв, хто глибоко копає. Грунт у нас був такий — небезпечний.
Адже, якщо є київські гори, значить, можуть бути й тунелі, а отже, входи й виходи. Якщо стоїть стогін в очікуванні світла в кінці тунелю, значить треба цей тунель рити.
