Круті повороти історії, як правило, назавжди залишають у минулому цілі пласти культури — і високої проби, і «сурогатної». Особливо гостро це відчуваєш, коли аналізуєш динаміку духовних процесів на пострадянському просторі починаючи з 1991 року. Колишні славетні письменники, найвищі моральні авторитети щонайбільше виявилися жорстко і невблаганно відсуненими в тінь, а то й остаточно розвінчаними. Так, йдеться про літературу кон’юнктурну, безпринципну, яка рабськи дотримувалася канонів «соціалістичного реалізму» — і тоді такий підхід справедливий.
Але не можна не бачити й іншого. Серед діячів радянської культури були справді видатні люди, які цілком заслужено здобули всесвітнє визнання і високий авторитет серед читачів. слухачів, глядачів. Серед таких імен — знаменитий киргизький письменник Чингіз Айтматов, який відзначає сьогодні свій 75-річний ювілей.
Свого часу повісті Айтматова «Білий пароплав» (1970), «Рябий пес, що біжить краєм моря» (1977), «Прощавай, Гульсари!» (1966), «Материнське поле» (1963) були перекладені десятками мов народів СРСР, країн Європи й Азії. Мільйони читачів належно оцінили філософську глибину творів Майстра, особливо повісті «Білий пароплав», де ставилися «вічні» проблеми, що аж ніяк не втратили актуальності й донині: Буття і Совість, Історія і Народ, Екологія душі людської, повітря і води. І сьогодні не може залишити байдужим доля головного героя «Білого пароплава», хлопчика, чия загибель — протест проти загальної брехні, деградації й озвіріння...
Практично всі свої твори Айтматов створював і киргизькою, і — паралельно — російською мовою. Його творчість відіграла дуже важливу роль у пробудженні національної самосвідомості багатьох народів СРСР, інтерес письменника до глибинних пластів народної душі, найдавніших міфів, таємничих національних архетипів (приклад — міф про рогату Матір-Оленицю, прародительку всіх киргизів) будив від сплячки колективну пам’ять людей, застерігав їх від страшного зла «манкуртизму».
До речі, легенда про манкуртів, яку Айтматов майстерно вплів у тканину свого найкращого роману «І понад століття триває день» (1980), написана з таким блиском, що нагадує найвищі зразки світової літератури ХХ століття: Маркес, Голдінг, Борхес, Кортасар... Коротко нагадаємо, про що йдеться. Жорстокі завойовники («жуаньжуани»), щоб безповоротно позбавити підкорений народ майбутнього, робили полоненим операцію зі знищення пам’яті — перев’язували їм голову спеціальними сирими джгутами, які повільно й невблаганно стискали мозок, стягували його, і людина поступово забувала буквально усе — батьківщину, предків, близьких і любимих людей, стаючи манкуртом, здатним на вбивство навіть рідної матері людиноподібним зомбі... Манкуртизм і Україна — страшна, тяжка, але необхідна тема для розмови...
Видатна заслуга Чингіза Торекуловича Айтматова, сина розстріляного сталінськими катами революціонера- ідеаліста, в тому, що і в романі «І понад століття триває день», і в наступних творах — «Плаха» (1986), «Тавро Кассандри» (1994) — письменник, стурбований долями людства, закликає нас: не будьте манкуртами, працюйте щосекунди душею і тоді зрозумієте світ. У цьому — суть гуманізму автора «Білого пароплава», одного із найкращих письменників другої половини ХХ століття на планеті.
