Вони практично завжди тримаються за руки. І задля елементарної безпеки на наших вулицях — бо бачать дуже погано, особливо повністю незряча Дар’я, а вулиці ніхто не пристосовував для такої категорії громадян. Це й суто чоловіча підтримка, про яку мріють жінки: високий і кремезний Анатолій ніжно підтримує свою тендітну кохану дружину. Та ще й свідчення того, що вони «дивляться» в одному напрямку.
Сьогодні ми беремо слово «дивляться» в лапки, але це лише тому, щоб підкреслити образність вислову. Дар’я — філолог за освітою. Закінчила Чернівецький університет з відзнакою. Попри свій діагноз «тотальна незрячість», займається викладацькою діяльністю. Як високопрофесійний репетитор, готує до вступу абітурієнтів. А ще — завдяки можливостям Інтернету — навчає української мови незрячих не лише з України, а й з інших країн. Є у неї учні з Білорусі, Кавказу, є з Росії.
Дар’я ще й організовує онлайн-вистави, літературні вечори в інтернеті — до річниць Тараса Шевченка, Лесі Українки, інших класиків. Так ожили «Сватання на Гончарівці», «Лісова пісня» та інші твори. Із музикою, з почуттями. Це аудіовистави, де актори незрячі, слухачі — переважно теж. Але то не є перешкодою. Усі онлайн-актори з різних куточків світу. Ролі роздавала їм Дар’я. «Я або беру готовий сценарій, якщо такий є, і корегую його, або ж створюю цей сценарій сама», — говорить вона. Часто в цьому допомагає подруга Дар’ї з Франкфурта, теж українка. Звукові ролі записуються окремо кожним з учасників, а потім звукорежисер усе монтує і зводить в одне, підбирає музику, і вже готова вистава транслюється у чаті, де незрячі люди спілкуються. І не лише в чаті. Потім цю аудіовиставу можна транслювати скрізь.
Нещодавно в Сумах було презентовано аудіоверсію вистави «Моя українська мама» сумської авторки Богдани Олександровської, до організації якої теж безпосередньо долучилася Дар’я. Виставу тепер можна «подивитися» у форматі аудіо й людям із поганим зором.
Даша, попри свою тотальну незрячість, добре володіє комп’ютером та освоїла сучасні спеціальні програми. Це, зокрема, допомагає проводити навчання з української мови для людей з інвалідністю зору. Але в Сумах, на жаль, ще дуже мало незрячих людей знайомі з такими програмами.
«ДУУУЖЕ МАЛЕНЬКА КІМНАТКА, ДЕ СКРОМНО РОБИТЬСЯ ВЕЛИКА СПРАВА»
Як можна підтримати таких людей, як подружжя Сассів? — запитую голову громадського об’єднання «Калинове гроно» Ніну Чернявську. Адже знаю, що вони дуже активні, постійно прагнуть розвиватися, не пропускають жодного заходу, який організовує ГО. Ось днями працювали Анатолій та Даша на тренінгу з медіаграмотності й були надзвичайно вдячні за нього: відразу почали впроваджувати набуті знання в практику, написали статтю...
«Як підтримати? — відповідає Ніна Чернявська. — Може, матеріально. Ви бачили, у якій кімнатці вони працюють? Вони самі мають сплачувати за оренду. Працюють на ентузіазмі. Вони у свою роботу вкладають майже все, що отримують самі. Це не має бути одноразова підтримка. От Анатолій Іванович може навчати доступним комп’ютерним програмам людей зі слабким зором. Можливо, допомогла б грантова підтримка. А ще окреме питання — підтримка від бізнесу. Але, якщо чесно, у нас він, цей бізнес, не є соціально орієнтованим».
Зі своїми особливими учнями Дар’я займається щотижня. Віртуально. Дуже уважно та виважено ставиться до кожного слова. «Треба ж пояснити тим, чия рідна мова російська, що таке «ї», що таке «апостроф», адже у російській мові такого немає». Кожній крапочці, кожній комі Дар’я приділяє максимум уваги, адже звикла все робити на «відмінно». І це при тому, що для розпізнавання розділових знаків доводиться витрачати немало часу.
У Дар’ї очі завжди трохи прикриті, а на обличчі посмішка щасливої жінки. Голос її приємний і м’який, про такий ще кажуть «оксамитовий». Цей голос упізнають багато людей в Україні та поза її межами — впізнають ті, хто ніколи її не бачив, і кого не бачила вона, але ані кордони, ані незрячість цьому не завада. Благо, є сучасні технології, інтернет. А ще вона, як і кожна жінка, прагне мати дуже гарний вигляд, гарну зачіску. «Я не зовсім готова сьогодні для фотографування», — каже вона мені. А я бачу, що вона дуже гарна. У мене ж трохи кращий зір. Чи ні?
Ми спілкуємося в «офісі». Це маленька кімнатка, яку Сасси орендують в управлінні УТОС. Я б сказала, дуууже маленька кімнатка, де скромно робиться велика справа. За неї сплачують Сасси власні кошти. Тут важко розвернутися, хоча є три столи, на двох із яких комп’ютери старої модифікації. І ще високий, сірий і масивний, часів СРСР, сейф, де Анатолій Сасса зберігає величезне багатство — колекцію аудіоверсій класичної літератури. Шикарна аудіобібліотека. Близько 10 тисяч творів! Історична література, фантастика, твори для дітей, детективи. Для кого? Для тих, хто не може прочитати звичайну книгу через незрячість, а от послухати може.
ОЦИФРОВАНА БІБЛІОТЕКА
Прекрасним було знайомство з Миколою Хижняком у цій же кімнатці. Микола Борисович, інвалід по зору й активна людина з посмішкою по життю, каже: «Я читач давно. З початку 80-х років минулого століття». Тоді підприємство УТОС, де він працював, налічувало до 300 працівників. «Ми збирали комплектуючі до телевізорів, і кожне робоче місце було радіофікованим. По місцевому радіо транслювалися озвучені книги, працював радіовузол», — розповідає чоловік.
Зараз Микола Борисович читає переважно історичну літературу. Аудіолітературу. Якраз перечитує Григора Тютюнника «Вир».
«Наша організація з нього й починалася, — говорить Анатолій Сасса про Миколу Хижняка. — Саме він нас надихав на усілякі ініціативи». Громадську організацію, яку разом створили, так і назвали: «Ініціативи Слобожанщини».
Раніше, за Радянського Союзу, Українське товариство сліпих — УТОС — мало велику аудіобібліотеку, записану на бобінах. Але, з упровадженням нових технологій, бобінні записи та магнітофони, які їх відтворювали, швидко відійшли у минуле. Як результат — фактично на смітнику опинилися уже неповторні «начитування» класики, зафіксовані на плівці. А на цій плівці залишилися, наприклад, унікальні голоси народних артистів України, багатьох із яких уже немає на цьому світі. А отже, і повторити не можна. А начитування сьогодні — справа теж дуже дорога.
Як збирав ці бобіни Анатолій Сасса, як технічно організував переведення їх у цифровий формат — то вже зовсім окрема й гідна розповіді історія. Адже бобінні магнітофони для УТОС були особливими. Такі записи на звичайних бобінних магнітофонах не прослухаєш — швидкість не та. Тепер, завдяки Анатолію, ці аудіокниги можуть «читати» у форматі MP3 усі охочі. Більше того — свою оцифровану аудіобібліотеку (а повірте, оцифрування, очищення від шумів окремого записаного на плівці твору — теж займає багато часу) Сасси передають далі, щоб розширити доступність до аудиторії. Зокрема, до Сумської бібліотеки №17, пристосованої для людей з особливими потребами.
У ПЛАНАХ — ДОМОГТИСЯ ЗОВНІШНЬОГО ОЗВУЧЕННЯ КОМУНАЛЬНОГО ТРАНСПОРТУ
Анатолія Сассу знають — і вже не лише в Сумах — як невтомного громадського активіста, котрий не тільки створює масштабну цифрову аудіобібліотеку для людей із вадами зору. Днями в Сумах запрацювали звукові світлофори — завдяки громадській організації «Ініціативи Слобожанщини», очолюваній Анатолієм. Так, треба було ходити, писати, оббивати пороги, добиватися. У результаті в Сумах уперше встановлено світлофорні об’єкти з пристроями звукового супроводу. Ними обладнали чотири перехрестя. Це має полегшити людям з вадами зору перетинати вулицю у місцях з пожвавленим автомобільним рухом. Досі Суми залишалися єдиним обласним центром в Україні, де не було жодного звукового світлофора.
До речі, лише офіційно у Сумах зареєстровано орієнтовно 400 інвалідів по зору. «Але нас зазвичай не помічають, — ділиться Микола Хижняк. — Якщо про «візочників» ще говорять, пандуси будують, то нас начебто й не існує».
Проте ситуацію вже змінюють — Сасси. Нині у їхніх планах — домогтися зовнішнього озвучення комунального транспорту в обласному центрі. «Так уже є в інших містах, буде і в Сумах», — каже Анатолій Сасса. А якщо сказав, значить, буде.
У Сумах подружжя Сассів уже три роки, з 2015-го. Переїхали сюди з Краматорська, де раніше жили. Не тому переїхали, щоб «сховатися від війни». А тому, що вони Українці. В Анатолія мала батьківщина — селище Терни на Сумщині. Спочатку до родичів і переїхали. Анатолія свого часу доводилося «стримувати», тому що через свій патріотизм він рвався на київський Майдан, попри вади зору. А зараз він не приховує, що у нього «на загривку шерсть дибки стає», коли чує від переселенців, що «есть мы, донбасские, и есть Украина».
Він стомився від постійного «переселенець», бо він українець. Даша, як ніжна жінка, говорить по-іншому: «Ми зараз у Сумах. І я відчула, що ми тут потрібніші».
І не тільки говорять — працюють, «світять».
