Всього ж, за даними управління земельних ресурсів, iз тих селян, хто отримав державні акти на право приватної власності на землю, індивідуальне приватне господарювання ведуть 4745 чоловік, а ще 2414 чоловік отримали земельні ділянки єдиними масивами, в яких без створення юридичної особи об’єдналися кілька власників, найчастіше родичів, і на яких останні ведуть щось на зразок приватно-колективного господарювання. 8397 селян здають свої приватизовані наділи в оренду — частково утвореним на базі колишніх КСП агроформуванням, частково фермерам, частково — іншим громадянам, у тому числі своїм односельцям. Як бачимо, навіть серед власників державних актів на Житомирщині переважають ті, хто самостійно господарювати не побажав або не зміг. А ось у Дзержинському районі, за 90 км від Житомира, автору довелося познайомитися з людьми, хто попри всі складнощі вирішив обробляти власну землю.
Олександру Вербенцю з Мирополя 28 років. Закінчив сільськогосподарський технікум, деякий час працював ветеринаром у місцевому КСП. Та господарство потихеньку розвалювалось, зав’язало у боргах, його членам майже не платили зарплату і багато хто «заробляв», крадучи вночі з колгоспного поля одну- дві фури цукрових буряків. Як признається нині Олександр, саме скрута, в якій опинилася його сім’я (крім нього, це дружина Леся, а ще 9-річний син і 2-річна донька), підштовхнула до рішення взяти з колгоспу свій земельний пай і розпочати працювати на ньому. Рік пішов на оформлення необхідних документів, перед усім того самого державного акта, який засвідчив право приватної власності на землю і карти-схеми виділеного поля. За акт заплатив близько 120 грн. і ще за карту-схему 35 грн. Оскільки вони з товаришем були першими, хто захотів забрати свою землю з КСП, то поля їм виділили з площ першочергового надання, а такі, як правило, знаходяться подалі від сіл чи селищ. До Олександрового поля, наприклад, від його обійстя (хати батьків, яких вже нема на білому світі) 9 км. І були ці п’ять з половиною гектарів чорнозему вкупі з торф’яними ґрунтами всуціль зарослими травою й бур’янами. «Коли вперше прийшов на це своє поле, — каже зараз О.Вербенець, — аж страшно стало, думалось, чи вдасться на ньому щось зробити.» І односельці відмовляли їх, не вірили, що вони зможуть чогось досягнути. Довелося йому найняти техніку (своєї бо не було і поки нема, зорати частину землі, залишивши решту під сінокіс). У перший рік (це було 2 роки тому) засіяв близько півтора гектара зернових і з півгектара цукрових буряків, а вже через рік віддав під солодкі корені більш ніж півтора гектара свого поля. Врожаї поки не дуже вражають — ту землю треба ще не один рік підживлювати добривами. Однак цукрових буряків цього року зібрав на круг учетверо більше, ніж це зробили у КСП. Власне буряк, а точніше, цукор, що видають за нього на цукрових заводах, для Олександра є джерелом живих грошей, бо гривні потрібні для розрахунків з людьми, яких доводиться наймати для обробки землі та посівів; для купівлі насіння, добрив, засобів захисту рослин, а також для поточних потреб сім’ї. А ще глава селянського сімейства мріє про те, щоб накопичити грошенят і купити власного невеликого трактора, бо не хоче нікому кланятися, прохаючи щось зробити. На кредит розраховувати поки не може, тому що, крім землі, нема чого в заставу віддавати. «От, — каже, — щоб держава трохи кредитами допомогла хоча б на перших порах, оскільки розпочинати без підтримки дуже важко, а у землю треба, як мінімум, рік вкладати, щоб восени урожай отримати.»
…Ми проходимо по садибі О.Вербенця — у хлівах мукають двi тільні корови, рохкають двi свиноматки й 7 поросят (це теж своєрідна «валюта» на премії помічникам), в клітках вовтузяться пару десятків кролів, а по двору бігають кури, качки, гуси. «Хоч і важко дуже біля свого господарства ходити, — каже Олександрова дружина Леся, — бо робота тут ніколи не кінчається, а в жнива було, що я на полі непритомнiла, але радує, що якійсь результат є. І якщо раніше у нас були такі періоди, коли навіть хліба чи олії в хаті не було, то зараз я можу купити дитині нову сукню чи цукерками малечу побалувати.» Щоправда, ґазда підробляє ще сторожуванням і ветеринарними консультаціями односельцям, каже, що додаткова жива копійка ніколи не буває зайвою, а тільки iз землі та свого господарства прогодуватися поки важко. Та все одно вважає, що хазяйнувати самому значно краще. Бо тоді приходить усвідомлення, що не треба чекати, поки хтось чогось дасть, а розраховувати слiд перед усім на себе, на свої сили.
Броніславу Адамовичу Войцехівському з Гордіївки, що неподалік від Мирополя, під п’ятдесят. Шлях його у самостійні господарі проліг трохи іншим курсом. Водій за фахом, він шiсть років встиг пропрацювати головою місцевого колгоспу, проте кілька років тому вирішив, що варто спробувати похазяйнувати на власній землі. Вийшов iз КСП разом із чотирма родичами — вони об’єднали свої земельні паї в одне поле площею до 20 га. Як розповідає сам Б.Войцехівський, землю він отримував із скандалом, довелося звертатися і до прокуратури, і до інших інстанцій. Через рік-два його приклад наслідували ще кілька сімей. Ситуація з місцевим КСП приблизно така ж, як у Мирополі — господарство поступово занепадає. Однак і самостійні господарі в перші роки мали збитки — багато коштів і матеріальних засобів треба було вкладати у підвищення родючості землі, тож доводилось спочатку позичати, а потім віддавати взяті в борг гроші, солярку, добрива, насіння. І тільки в минулому році отримали невеликий прибуток.
Поле Броніслава Адамовича мені довелося побачити в розпал грудневих морозів: на рівних охайних борознах в деяких місцях стирчали, в деяких лежали на землі зелені паростки озимини. Хазяїн скрушно хитав головою і ремствував, що нема снігу. А тому озимі підмерзли і доведеться їх навесні підсівати. А ще шкодував, що плани збільшення врожаїв (у минулому році вони зібрали по 30 центнерів пшениці і по 200 центнерів цукрових буряків на круг), швидше за все, доведеться відкласти до кращих часів. Iз технікою у колишнього голови значно краще, ніж у О.Вербенця. У «парку» біля хати три старі трактори, один невеликий комбайн з тих, що не один рік ганяв на своїй фермі німецький бауер, одна автомашина, сівалка і ще дещо з механічного реманенту. Потрапили вони до Б.Войцехівського різними шляхами — один трактор, наприклад, і сівалку він зібрав самотужки фактично з брухту, ще один трактор йому дістався в рахунок зарплати на бурякоприймальному пункті (Броніслав Адамович також працює не тільки у власному господарстві). І теж мріє про нові трактори, бо, каже, ремонт тих, що є, потребує багато грошей. Хлів у нього капітальний, цегляний. І стоять у тому хліві три корови, а місце є для десяти, двоє телят, кілька свиней, підсвинки й поросята. А у дворі, як ведеться, гребуться кури. І планує хазяїн ще 40 га землі у односельців в оренду взяти та ще й збільшити стадо великої рогатої худоби до 40 голів, щоб мати більш стабільний прибуток з молока й м’яса і менше залежати від урожаю пшениці або цукрових буряків.
Два сини й дочка теж пішли по батьківському шляху — один хлопець закінчив, а другий закінчує Житомирський агроекологічний університет, а донька Оксана вчиться теж у Житомирі в агроколеджі. Всі допомагають батьку й матері як у полі, так і на обійсті. Кожен може сісти за кермо трактора або комбайна. Оксана каже, що дуже їй подобається працювати на землі і що вона обов’язково повернеться у Гордіївку хазяйнувати разом з батьком. Хоча останній мимохідь зауважив, що навчання дітей йому обходиться в чималу копійку, яку доводиться заробляти не тільки у полі. Від держави він нічого не хоче, крім стабільності, виконання законів, захисту від криміналу і, можливо, кредитної підтримки. І впевнений, що якби в Україні було більше самостійних господарів, то всі б і ситі були, і одягнені.
У процесах реформування аграрного сектора, принаймні на Житомирщині, очевидна перевага надається крупним формуванням, передусім тим, які виникли на базі колишніх КСП. І, як думається, за традицією, що тягнеться з радянських часів, мало уваги приділяється становленню дрібних одноосібних хазяїв. (Про фермерство в даному контексті не йдеться.) При цьому явно недооцінюється соціальний потенціал таких господарств, які за умов вмілого хазяйнування здатні стати джерелом підвищення добробуту для сотень тисяч мешканців села. На останніх парламентських слуханнях з проблем розвитку агропромислового комплексу про одноосібників теж згадували мало. А шкода. Є люди, і таких немало, які готові працювати на власній землі, працювати важко, наполегливо, сподіваючись, що їхні зусилля не будуть марними; працювати, щоб не чекати благодіянь ні від кого, і від держави теж.
