Шановна редакціє!
Стаття «Нестандартний генерал КДБ» Ірини Ратушинської («День», № 168) нагадала мені про інший аналогічний випадок.
Близько року тому в Ірпені була зустріч з колишнім політв'язнем, поетом Іваном Гнатюком. Між іншим, його запитали, за кого з відомих уже тоді претендентів на посаду президента він голосував би. Пан Гнатюк відповів, що він, як це не парадоксально, надає перевагу Є.Марчукові, кадебістові, і пояснив чому.
Був у нього приятель, талановитий письменник, але надто відвертий, прямолінійний. Одного дня той письменник отримав повістку з'явитися в КДБ. Там черговий провів його до кабінету, де письменника привітно зустрів Марчук. Посадив його за стіл і після короткої розмови про здоров'я, життя, дістав із шафи пляшку коньяку й закуску. Випили вони по чарці, і Марчук дістав із сейфа якусь справу, поклав її перед тим письменником і говорить: «Ви тут почитайте, а я сходжу у службових справах». Письменник відкрив папку а там — доноси на нього, довідки від знайомих і незнайомих людей. Він розповідав, що прочитавши, відчув себе погано. Він ту справу закрив, налив і випив ще чарку коньяку. Сидить, думає. Зайшов Марчук, запитав, чи той уже ознайомився з матеріалами справи, і попередив, щоб надалі був обачнішим, провів його й тепло розпрощався.
І.Гнатюк розповів, що йому відомі й інші факти порядності та патріотичності Є.К.Марчука. Після цієї зустрічі я став уважніше придивлятися до Євгена Кириловича, і все більше схиляюся до нього як до можливого достойного Президента України. Подобається мені в ньому неметушлива розважлива діловитість. Свою справу він робить без шуму, серйозно, спокійно, буденно.
Відносно «фальшивої ноти» панi Матвієнко Н.М. не берусь судити — нот я не знаю. А ось діапазон її голосу від такого посередництва явно звужується. Якщо її раніше вважали голосом України, то тепер вона стає лише голосом Кучми. І взагалі, всім потрібно пам'ятати, що коли людина на своєму місці, вона є надбанням суспільства, а коли вона береться не за свою справу, то стає бідою, як це переконливо показали Крилов із Глібовим на прикладі шевця та кухаря, й підтвердили це багато наших діячів різного жанру, про що свідчить «те, що маємо».
Окрім того, хочу запропонувати, щоб Євген Кирилович у своїй програмі чи публічному виступі пообіцяв (і зробив, звичайно, як тільки його оберуть Президентом) домогтися встановлення реального механізму усунення Президента від влади народом, якщо він того заслужить, а також ліквідувати всілякі пільгові надбавки, привілеї, доплати-лазівки для зловживань і забезпечить установлення чіткої, зрозумілої системи оплати за кількість, якість і суспільну важливість роботи.
З повагою,
Володимир ГОНЧАР, пенсіонер,
смт. Буча, Київська область
Від редакції.
До речі, Володимир Гончар надіслав нам свою статтю, надруковану у «Вечірньому Києві» 1994 року. На жаль, його тодішній аналіз діяльності Л.Д.Кучми — тоді ще кандидата в президенти — виявився дуже точним. Наводимо лише декілька цитат з цієї публікації.
Ми вже бачили Кучму в роботі
«Вечірній Київ», 6 липня 1994 року
У кого з нас, громадян України, не спалахнули свого часу симпатії до новопризначеного прем'єр-міністра Л.Д. Кучми за його сміливі й викривальні слова про руйнівні дії корумпованих чиновників у вищих ешелонах державної влади. Усі ми з тривогою й надією чекали його наступних рішучих кроків у цьому напрямкові. Але, на жаль, час минав, наше становище погіршувалося, а від пана Кучми, крім глибоких зітхань, більше нічого ми так і не почули, аж поки він сам не попросив звільнити його від його ж неблагих намірів, які стали для нас пеклом.
Ну що ж, його можна зрозуміти, адже він не Бог, а теж людина, хоч був із великими повноваженнями. Можливо, сил своїх не розрахував: широко й різко розмахнувся та гепнувся в калюжу. А можливо, йому хтось із тих корумпованих елементів нагадав, що не слід так голосно кричати, бо ж саме вони, червоні директори, першими почали велике пограбування народу та держави шляхом встановлення всіляких коефіцієнтів і преміальних за липові обсяги робіт і реальну, нікому не потрібну продукцію, створивши й пристосувавши до цього Закон про соцпідприємство. Але як би там не було, а з того великого походу на мафію вийшла велика булька.
Не більш переконливо виглядає й інший передвиборний «коник» пана Кучми — розрив економічних зв'язків і спад виробництва. Але давайте розберемося — хто ж порвав ті зв'язки?
Звичайно, не робітники з селянами й не пенсіонери. У мене, наприклад, у Росії живуть двоє дітей і четверо онуків, кращі мої друзі, з якими 25 років служив у війську. І ми ніяких зв'язків не рвемо, а, навпаки, намагаємось допомагати одне одному. А порвали зв'язки ті ж керівники від директора підприємства до прем'єр-міністра, які сьогодні гучніше за всіх кричать і обурюються. А потрібно їм це було, по-перше, щоби збити Україну із самостійного шляху її розвитку, довести неможливість його без Росії, а по- друге, щоб прикрити фіговим листком соромітне місце тих директорів, які не змогли через свою фахову й організаторську неспроможність вирішувати питання свого виробництва за умов ринкової економіки.
І в цій нечесній грі перша скрипка належить панові Кучмі, бо саме він був гучномовцем директорського корпусу, в різний час і з різних командних висот керуючи ним.
Або, згадаймо, як минулого року Росія ледь не задушила Україну газом. І теж завдяки панові Кучмі, адже саме він підписав договір на поставку газу, згідно з яким зумів виконати договірні зобов'язання аж на 11%, чим посадив Україну в боргову яму Росії. Хто ж тут заважав йому дотримуватись свого слова? Знову об'єктивні вади поганого танцюриста?
