— Пані Лідіє, святкування Дня матері в Україні — це данина моді чи нам це свято дійсно необхідне?
— Думаю, що це свято є необхідним. Справа в тім, що люди живуть не тільки раціональними речами, а й символічними — кожне суспільство має певні ірраціональні стереотипи, міфи, традиції, за якими воно живе. Добре, коли ці традиції несуть позитив, об’єднуючи людей, роблячи їх добрішими й розумнішими. Гадаю, таким є святкування Дня матері, як це показав досвід Європи та США, де заведено в цей день родинам проводити час удома, відвідувати батьків. Можливо, воно там дещо й комерціалізується, але це не зменшує величезний позитив, який дає, особливо молоді, вшанування матері, зустрічі в колі родини тощо. В Україні це свято може стати певним символом, який потрібен нашій молоді, адже воно є важливим не стільки для старшого, скільки для молодого покоління, яке формує свою систему цінностей, свою модель сім’ї. Українці — сімейні люди, цінність сім’ї завжди була великою, але вона не викристалізовувалося в певні традиції: досі в нас не було свята, в центрі якого б стояла жінка-мати, діти, родина. Тому сімейне Свято матері може, власне, й стати тим «кристалом», несучи свій величезний позитив.
— Що в українській родині не так, які трансформації переживає сім’я, якщо державні та громадські інститути пропонують розв’язувати проблеми сім’ї, навіть запроваджуючи окреме свято?
— Дослідження Інституту розвитку сім’ї і молоді показують, що для молодих людей сім’я є надзвичайно важливою цінністю. Відбуваються зміни, трансформації в інституті сім’ї, але сім’я як інститут залишається найвагомішим у суспільстві. І як інститут вона є надзвичайно необхідною для його розвитку та стабільності. Тому розмови, які трапляються в деяких ЗМІ про те, що сім’я руйнується, що вона перестане існувати, помилкові. Наші дослідження показують, що сім’я як інститут збережеться, хоча, ймовірно, зміняться певні функції її членів (наприклад, рольові), зазнають змін відносини, певні пріоритети. Починаючи з 1998 року, Державний інститут розвитку сім’ї та молоді проводить щорічні соціологічні опитування з приводу ціннісних орієнтацій молодих людей. І якщо у 1998 році близько 94% молодих людей сказали, що найбільшою цінністю для них є родина, то у 2007 році так відповіли вже 98%. Інше питання, що з’являються різні форми сімей. Поясню детальніше. Так, нині в Україні є 13,5 мільйона родин. З них 2,3 мільйона — неповні сім’ї (коли хтось один із батьків відcутній), 2 мільйони молодих сімей — коли чоловікові й дружині ще не виповнилося 35 років, 396 тисяч багатодітних сімей — коли в родині виховується троє та більше дітей. Також у нас є сім’ї, які опинилися в складних життєвих обставинах (зловживають алкоголем, наркотиками, безробітні, в яких діти мають особливі потреби тощо) — майже 58 тисяч. Які відбулися зміни? Якщо на початку 90-х в Україні було 11% дітей, які народилися поза шлюбом, то нині таких 21% і тенденція продовжується. Також до 2000 року у нас зростала кількість розлучень — на превеликий жаль, майже кожна друга сім’я розпадається. Вісім років тому тенденція пішла на спад, а з 2005-го знову суттєво пішла вверх. 70% розлучень припадає на сім’ї, які прожили разом до 15 років. Більше розлучаються в містах, хоча зростання кількості позашлюбних дітей — однаковий на селі й у місті. Правда, з регіональними відмінностями: тільки 8% припадає на Західну Україні — тут досить сильні сімейні традиції, і понад 20% у Центрі та на Півдні. Те ж стосується розлучень: де традиції сильніші, там нижчий рівень. І все ж, коли люди говорять про свої цінності, сім’я залишається стабільно найбільшою цінністю і необхідністю: родину люди ставлять вище здоров’я і матеріального добробуту — як у селах, так і в містах, незалежно від регіону проживання.
— Наскільки люди щирі? Адже статистика розлучень свідчить про інше, як і те, що кожну п’яту дитину виховує одинока мати (батько)...
— Ця суперечливість і є, і її немає. Насправді люди прагнуть такої форми взаємин, як сім’я. Відповідаючи на запитання «Навіщо ви одружуєтеся?», понад 70% відповідають, що «діти повинні народжуватися в сім’ї». На другому місці — 68% — ті, хто хоче створити сім’ю, аби бути поруч з близькою по духу людиною. Легалізацію ж статевих стосунків позначили тільки 14%. Ми намагалися з’ясувати, чому люди, маючи цю цінність, розлучаються, і з’ясували: люди прагнуть сім’ї, але їх ніхто не вчить, як жити в сім’ї, як будувати стосунки, як долати конфлікти, як шукати компромісів, зрештою — як любити і поважати свою дружину чи чоловіка. Якщо в старі часи молоді люди ходили до церкви, де проходили школу підготовки, то нині такі курси — рідкість. Тому ми тривалий час виступаємо за те, щоб в Україні були певні підготовчі курси для тих, хто хоче одружитися — Інститут виступав ініціатором програми «Відповідальне батьківство». Адже сім’ї розпадаються, бо люди не мають розуміння, як будувати стосунки, що їх потрібно щодня формувати. Що сім’я — це велика робота. І коли люди стикаються з першими проблемами, то не знають, як з цим справитися, і в подальшому бачать єдину можливість виходу з кризи — розлучитися. Інститут вивчав італійський досвід роботи зі сім’єю. Там дуже складна система розлучень: є кілька етапів, парі дається тривалий час на роздуми, з ними працюють психологи, проводяться тривалі судові засідання. Все робиться для збереження цієї родини. Досить складно й у матеріальному плані — ініціатор розлучення має утримувати свою половину до того часу, поки вона не одружиться знову. Тому вступають у шлюб здебільшого зрілі люди, які досягли чогось у житті. У нас же є легкість отримання шлюбу і легкість отримання розлучення — немає проблеми, особливо якщо немає дітей. Та й діти не стають на заваді при розлученні. Тому суперечливість, яку ви відзначили, — це прогалина в підготовці молоді до сімейного життя. Я би говорила про необхідність превентивних дій, про сенс підготовки дітей до сімейного життя — в школі, перед тим, як одружитися.
Інститут сім’ї був, є і буде як форма співжиття, адже на запитання «Що ви вважаєте найбільш стабільним у житті?» більшість назвали сім’ю, також так відповіли на запитання, куди будуть звертатися в разі якоїсь біди чи де шукатимуть моральної підтримки. Проблема — у формуванні превентивних дій та підтримці в разі виникнення кризи. Зокрема, нам дуже потрібні сімейні психологи. Адже в суспільстві немає розуміння того, що цей фахівець дійсно допоможе розв’язати проблему — в нас немає культури споживання послуг психолога і психотерапевта, як це є на Заході. Тому сім’я переживає проблеми самостійно і вже коли заходить в безвихідь, то люди беруть розлучення (а ще вдаються до алкоголю, наркотиків тощо).
— Велика кількість розлучень, незрілість батьків б’ють по дітях, і вони ростуть такими, які теж не мають потрібного досвіду розв’язання проблем, розуміння компромісів у житті. Виходить замкнуте коло.
— Так, на жаль, нині в інституті сім’ї ми маємо великі проблеми, які поки що не вирішуються. Для формування повноцінної особистості необхідна наявність батька й матері, які дають різні моделі виходу з життєвих ситуацій, які формують цілісне уявлення про світ, про себе. Особистісна незрілість батьків погано впливає на дітей: в Україні є велика проблема насилля в сім’ї. Уявіть: опитування показали, що 40% українських жінок вважають, що коли чоловік їх б’є, цим він проявляє любов! Також 45% наших дітей постійно б’ють, 20% відмовилися відповідати на таке запитання, що теж про щось говорить. І це при тому, що 72% молодих українців причиною створення сім’ї вважають спільне народження і виховання дітей, 65% — спільне проживання з близькою людиною, 44% — щоб не бути самотнім, є й меркантильні — майже 10% створюють сім’ю, щоб покращити матеріальне становище (до речі, дивно, що зменшується сексуальна функція сім’ї: якщо в 1996 році основною функцією сім’ї називали задоволення сексуальних потреб 45% чоловіків і 48% жінок, то у 2006 — 26% і 34% відповідно).
Однак не все так у нас погано. Нині в Україні є понад 1700 сімей, де виховується понад 10 дітей. В таких сім’ях, а також у всіх багатодітних, основний акцент у вихованні дітей полягає у формуванні в них самостійності та допомозі молодшим. Натомість для неповних сімей у вихованні характерними є незалежність особи й індивідуалізм, для малозабезпечених — бережливість.
Ще одна проблема: попри всі позитиви, як-от зміна іміджу дитини-сироти, активізація національного та міжнародного усиновлення, в нас — 103 тисячі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Це — понад 1% усіх дітей в Україні. При цьому якщо на заході України таких дітей — менше 1%, то на сході — близько 3%. Хоч як це не прикро, але тільки у 10% цих дітей батьки померли, тобто вони біологічні сироти. Думаю, що акценти нині ми повинні зміщувати на превентивні, упереджуючі дії — роботу з кризовою сім’єю, щоб кількість соціальних сиріт не зростала. Ще одна проблема, яка зумовлює кризу в сім’ї, — це соціально-економічні особливості: заробітчанство на заході, та й на сході України. Тут є проблема, що батьки (чи хтось один із них) виїжджає на заробітки за кордон, а дитина стає бездоглядною.
— На вашу думку, яких змін зазнає інститут сім’ї вже в найближчі роки?
— В Україні є велика частка людей, які прагнуть спочатку досягти певного рівня самореалізації і вже тоді створювати родину. Ми не говоримо про відмову людей заводити сім’ю, а про відтермінування юридично оформлених стосунків. Це — одна з тенденцій. Також наші дослідження показують, що кількість самодостатніх жінок, які народжуватимуть самостійно, збільшуватиметься. Також є тенденція до зменшення кількості дітей: незважаючи на збільшені виплати при народженні дитини, дві третини сімей в Україні мають одну дитину (до речі, це спостерігається й у Європі). Хотілося б, щоб, крім свята Дня матері, ми перейняли від Заходу культуру здорового способу життя. Адже в Україні понад 5% дітей більш ніж 9 годин проводять за комп’ютером. Хіба цього батьки не бачать? Бачать, але так їм зручно. Ще один спосіб проведення часу — телевізор: не природа, не книжка, не прогулянки...
Незважаючи на ці вищезазначені проблеми, ми можемо говорити про позитивні тенденції щодо збереження сім’ї. Оптимізм вселяють кроки державних органів у напрямі зміцнення інституту сім’ї. Головне — є розуміння, що сім’я — один з найважливіших елементів розвитку і безпеки країни, її майбутнього.
