Із символами у нас завжди було сутужно. От, здавалося б, війна — то час героїзму. У такі миті нації творять образи себе. Черчіллі, Де Голлі, Вашингтони і Шевельови. Всі вони цінні тим, що робили і що виголошували в найскрутніші для країни часи. Війна — це пояснення, чим умовні «ми» відрізняємося від узагальнених «їх». Але вже так склалося, що наші шість років офіційного повоєнного міфотворення призвели до того, що героєм часу став постійно незадоволений Україною обиватель. Якийсь «антикорупціонер» є більш шанованим авторитетом, ніж воїн. Чому так? Винні «більшовики», яким постійно чогось не додали? Сіра маса, яка втомилася чути нагадування про обов’язок? Думається, що все набагато складніше. Проблема в символах. Якщо посередність винагороджується, а жертовність у кращому разі сприймається як належне, то бути посередністю вигіднішим. Флешмоби поступово витискають із реальності значення вчинків. Але все це було б неможливо, якби на державному рівні не було кимось вирішено, що «зручний», «комфортний», «правильний» не означає тепер «ніякий».
У другій половині 2019 року телеканалові ATR затримують виплату від держави у розмірі 15 млн грн, що ставить його перед загрозою закриття. Все виглядає більш-менш «пристойно». Тут держава забарилася з фінансуванням. Буває. Не комерційна ж установа. Бюрократія на місцях і все таке. Але одночасно не забарилися вимоги до мовника сплатити борг за супутниковий сигнал і від державного концерну — погасити борг за ретрансляцію. Ну, це такий збіг. Різні ж гілки. Ніхто не змовлявся. Випадок. Той факт, що через «бюрократичну тяганину» на межі знищення опиняється єдиний у світі кримськотатарський телеканал — мовник, якому довіряє цілий народ, який залишився в окупації, — просто ігнорується. На галас, який здійнявся, влада в особі міністра культури Володимира Бородянського відповідає, що фінансування буде, що питання вирішується. При цьому якось забувається, що існує ще заборгованість, яка утворилася за минулий рік. Про її закриття взагалі ніхто не говорить.
Телеканал ATR і в минулі роки мав проблеми з фінансуванням. Доводилося чути про те, що це — приватна власність, що держава запустила кримськотатарську редакцію на UA|TV. Знову ж таки, «UA:Крим» має кримськотатарський контент. Але для мешканців окупованого Криму ATR асоціювався не лише з тим, що він мовив із Києва, а й з тим, що він продовжував мовлення, не знімав українських прапорів навіть тоді, коли українська армія полишила півострів. Для тих, хто регулярно всі ці роки включався в ефіри ATR і розповідав правду про те, що відбувається під окупацією, участь в ефірах на кримськотатарському телеканалі теж була символом. Їхньої власної гідності й нескореності.
З фінансуванням на 2020 рік все виявляється не так просто. Для того, щоб отримати надані 50 мільйонів, телеканал має провести конкурс для виробників контенту. Де? На окупованій території? Адже матеріали для ефірів, усі ці кадри з-під судів, зйомки переміщень російської військової техніки, інтерв’ю з сім’ями політв’язнів для телеканала знімають люди, які щохвилини ризикують свободою і життям. Може, одразу в конкурсну комісію запросити працівників ФСБ? Геть зайву сором’язливість, коли примирення з агресором уже проголошено новітньою державною політикою. Таким чином, гроші нібито є, але їх нема. Як наслідок, канал на 90% був змушений скоротити виробництво. Колектив, який складається переважно з журналістів, які виїхали разом з каналом 2015 року, довелося скоротити.
То що ж ми маємо? Символ. Ті, хто погодився обслуговувати окупаційну владу, сито їдять і солодко живуть на півострові, тим часом як ті, хто не скорився окупантам — мають купу боргів та проблем. І тут — увага — запитання. Який сигнал країна надсилає своїм громадянам в окупацію? Хіба не однозначний? Навіщо наражати себе на скруту і небезпеку невизнанням окупаційних реалій, якщо за це неодмінно буде покарання як від Москви, так і від Києва?
Те, що сьогодні на функціонування кримськотатарського символу спротиву в держави немає ні грошей, ні волі, стає спільною ганьбою для всіх українців. Заклики збирати кошти поміж людей, звернення до керівництва Туреччини, до світу — все це роблять кримські татари та українці в окупованому Криму. Але як так сталося, що тепер практику сплати штрафів за рахунок пожертв доводиться впроваджувати тут, на території вільної України? А може, це теж символ? Відра з монетами, які люди збирають, щоб заплатити за того, кого окупанти засудили за проукраїнське слово, за репост, за українську символіку на аватарці. Цікаво, в яких дрібних грошах потрібно заплатити за те, щоб ATR продовжив роботу з серця української держави? Одно-двогривнєвих чи одразу в десятирубльових срібняках?
