Не спалося. Десь о першій я підвівся і розклав на столі папери. Безсоння буває погане (коли не можеш заснути) та хороше (коли не потребуєш сну). Наразі я почувався бадьорим. Щось заплановане мені писалося, можна було сподіватися, що написане вночі не здасться нікчемним уранці. Вона зайшла в кімнату, маючи за собою шлейф із молекул пахучого шампуню. Власне, саме через цей аромат я здогадався, що Вона тут; підвівши голову, побачив Її в кріслі. Це просто диво, як швидко й зручно може влаштуватися в будь-якому місці; здається навіть, що — як індійський йог — могла б комфортно почуватися на цвяхах.
— Чому не спиш? — запитав я.
— Не знаю… А ти чому?
Відповіла мовчки, без слів, тією мовою, яку ми вже давно винайшли для себе: дивишся в очі, все розумієш і можеш мовчати. Поміж усіх Її принад очі є найголовнішою. Мені здається, що любив би Її навіть тоді, якщо б завжди носила паранджу, і нічого, крім Її очей, я не зміг побачити. Сказати, що Її очі є уважними й чесними — не сказати майже нічого. Її очі прекрасні, це правда, але ж… Одним словом, ці очі були всім тим, чим для мене стала Вона.
— Іди й лягай, — порадив я. — Вже друга година, а скоро заспівають півні.
Тут я подумав, що народилася в місті, то, мабуть, жодного півня не бачила й не чула. Вона вислухала мене, трохи схиливши голову набік, і відповіла розсудливо та терпляче (у стилі, назагал нехарактерному для себе, бо народилася дуже емоційною, що інколи спричинялося до конфліктів між нами — утім, неглибоких і скороминущих).
— Ти собі пиши, а я почекаю. Хто вміє, той пише, а хто не вміє, той чекає… Хіба ні?
— Давай я тебе поцілую!
Не заперечувала. Але відразу зробила спробу скористатися моментом і перевела очі на шафу, де на самому верху стояла коробка з цукерками. Сказала удавано байдуже:
— Давай по одній?
— Серед ночі? Не варто, в тебе й так уже поїхала талія.
Зітхнула. Наступного дня — була неділя — ми пішли на прогулянку. Любила дихати прохолодним повітрям і лишати сліди на свіжому снігу. Була щаслива. Уважно дивилася в обличчя тих, хто йшов назустріч. Майже всі були квапливі та неуважні. Але траплялися й такі, що починали йти повільніше, щоб подивитися на її вроду, а тоді — посміхнувшись — переводили очі на мене. І я пишався. Дивна річ: більшість із уважних — жінки. Чоловіки, мабуть, тримаються тієї думки, що коли гарна, але не твоя, то не дуже й гарна. Здається, я й сам такий… Якщо відверто, Вона не зовсім відповідає сучасним канонам краси, бо не має таких струнких і запаморочливих ніг, за які дають корону на конкурсах. Але красуні не мають вад, а мають лише особливості.
У понеділок я вдягався, збираючись на роботу, а Вона сумно й приречено дивилася на мене, неначе розлучаємося назавжди.
— Підійди ближче, — попросив я. — І чого це ти щоранку в траурі? Ну, пішов, ну, прийшов… О’кей?
— А можна мені з тобою? Ні? Я так і знала…
Знехотя підійшла, щоб попрощатися. І так щоранку. Я їхав на роботу, вдивляючись у вікно автобуса. Інколи промайне схожий силует, а серце стрепенеться від того солодкого щему, який завжди супроводжує любов. І радісною-радісною буде наша вечірня зустріч; щастя здаватиметься вічним, а похмурі й холодні ранки, які розлучають, перестануть лякати.
Через кілька днів я занедужав — чхав, сякався, ковтав аспірин. На роботу не пішов, а цілий день сновигав з кімнати в кімнату, від телевізора до книжкової шафи. Сюди-туди за мною ходила й Вона, зазираючи в обличчя і дивуючись, що я такий мовчазний. Кілька разів ми пили каву, а тоді я взявся до роботи. Йдеться про те, що тоді — давно — коли я побачив Її вперше (і зрозумів, що закохався назавжди), не спадало на думку шукати витоки її душевної щедрості та краси.
— Ти чому така гарна? — не раз запитував я, вдивляючись у чіткі, але позбавлені різкості контури голови та шиї. Вона відповідала з тими кокетливими (але не надмірно) інтонаціями, які так пасують красуням.
— А я й справді гарна? І ти мене любиш? Скажи!
Отже, я взявся за літературу, в якій сподівався щось знайти про її родовід. Ще раніше дізнався, що має прадавні німецькі корені. І ось тепер знайшов потрібну інформацію. Предки моєї красуні потрапили з Курляндії до Росії разом з імператрицею Анною Іоанівною в 1730 році. Не відразу вкоренилися на новому грунті, але після смерті імператриці не пропали. Насамперед завдяки рідкісному поєднанню тих якостей, які щодня й щохвилини я спостерігаю нині. Цитую різні джерела: «они достойны любви за верность и нежность; к тому же они очень умны, понятливы, обладают приятным веселым нравом»; «сильный характер, ярко выраженная индивидуальность, высокий интеллект и отважное сердце»; «логичны и последовательны в своих поступках, ведут себя спокойно и уверенно, у них нет комплексов…»
— Слухай уважно, — кажу Їй, — ось що пишуть про твоїх родичів. Це правда чи ні, як ти думаєш?
Читаю вголос. Вона слухає, нахиливши голову набік, так, що її величезні вуха расової такси починають здаватися трішки смішними. Але я вирішую скористатися моментом для виховної роботи і читаю далі: «Такса требует уважения, не прощает пренебрежительного обращения. Она становится угрюмой, ворчливой, упрямой, порой поступает назло, лишь бы утвердить свою личность и достоинство».
— Ти пам’ятаєш… — кажу я й перераховую якісь провини. Але Вона змалечку знає (народилася з п’ятьма братиками й сестричками на нашій кухні), що моя педагогіка стосовно її персони відразу втрачає силу в моменти ніжності, тому вискакує на коліна і вогким чорним носом притискається до щоки. Має німецьке ім’я Лорі. Її далека родичка на ім’я Вальді стала символом і талісманом Олімпійських ігор у Мюнхені (1972). Серед наших родичів є й такі, що в племінних книгах записані під гучними іменами: в ФРН це Лорд фон Айхвальдер- Екк, а в Великій Британії — Ратцманн фон Хабітхофф. Утім, у США (на «блошиному ринку» в Філадельфії) я бачив точнісінько таку, як моя, руденьку красуню. А звали її Кет. Коли йдеться про собачі імена, демократизм американців мені подобається більше, ніж аристократичні претензії Європи. Мій славетний колега Антон Чехов своїх такс назвав за фаховим, сказати б, принципом: хлопчика — Бром, а дівчинку — Хіна. І написав про них таке: «Лапы кривые, тела длинные, но ум необыкновенный». Чи любите ви собак, вельмишановні пані та панове? Приєднуйтеся до всесвітнього «братства собачників»! У своєму помешканні ви матимете безмежно віддану вам душу. А до того ж завжди зможете розповісти про всі її чесноти іншому братчикові. Якщо, звичайно, вам поталанить сказати хоча б кілька слів, бо всі собачники про чуже слухають не дуже охоче, натомість гаряче розповідаючи про своє. Ось, наприклад, як я. Але, послухавши інших, ви знатимете багато цікавого про різних собак. Першою в нашому домі була Джессі, безпородне цуценя із зламаною лапою, яке мій син-школяр приніс зі смітника. У Ветеринарній академії цю малечу прооперували, поламану кінцівку взяли в гіпс, і все скінчилося добре. Запевняю, що Джессі була таке ж непідробне золото, таке ж чудо, яким через багато років в нашій родині стала Тася, від якої народилася Лорі. Винятком є ті «людоїди», яких вивели спеціально для барбаринських собачих боїв і яких у міських помешканнях тримають хіба що ті, хто має грошей більше, ніж розуму.
Якщо хтось із вас, добірне товариство, має намір взяти цуценя, і станеться так, що то буде такса, зважте на дві особливості цього цікавого створіння. Перша: такси люблять симулювати. Чи то подряпає на вулиці лапу, чи невдало зіскочить із дивану, чи й взагалі без якоїсь зовнішньої причини, а по натхненню, але раптом в домі маєте каліку і, звичайно, нервуєте. Одного разу до «важко хворої» Лорі ми навіть викликали ветеринарну швидку допомогу, але поки карета приїхала, ця симулянтка вже одужала. Лікар глянув на неї і сказав: «З тобою все ясно, бачили ми вас таких». Зрозуміло, що кожна тварина може захворіти насправді (і багатьом неприємностям запобігають своєчасні щеплення). Друга особливість зумовлена тим, що такса — мисливський пес, генетично запрограмований на боротьбу та перемогу. Йдеться насамперед про лисицю й борсука, але кілька такс серед лісу можуть задурити голову навіть ведмедеві, скачучи навколо нього та тримаючи на місці, поки не підійде мисливець. Ніжна й лагідна вдома, на вулицю такса йде, як на полювання. Не кажу вже про котів, але будь-який здоровенний собака, що чомусь не сподобався вашій лялечці, може отримати від неї сюрприз: мовчки, без попередження, в атаку — стрибок знизу вверх — зубами за шию чи за морду. Такса безстрашна, і від того можуть бути неприємності. Намордник на такій малечі виглядає смішно, але тримати свого звіра на повідку — нормально.
