У ніч на 19 квітня сумнозвісного 1938 року наш родинний поїзд пішов під укіс: був заарештований мій батько. Заходячи зрідка в кам’яний дворовий колодязь «будинку з кулями» по вул. Богдана Хмельницького, 32, а тоді — Леніна, я вдивляюся в чергу мовчазних вікон на п’ятому поверсі й уявляю, як усе відбувалося. Уявляю, бо, на щастя, не прокинувся в передсвітанкові години, коли проводили обшук і забрали батька. Господь якимсь чином пощадив мене в ці моменти.
Співробітники НКВС із відповідним ордером вломилися у велику комунальну квартиру на сім мешканців, вочевидь, із центральних, «парадних» сходин, що напроти воріт. Там, а мабуть, і на вулиці, й чекав на чергову жертву «чорний ворон». Був заблокований, гадаю, і чорний хід. Минувши кімнату біля входу, де, охоплені страхом і співчуттям, завмерли, зачаївшись, наш найближчий сусід Микола Савович Євреїнов (який потім дуже допомагав моїй бабусі), його дружина Лідія Миколаївна та їхній син Юра, мій одноліток, у майбутньому — талановитий київський архітектор, який рано пішов із життя. Непрошені гості опинилися в нашій кімнаті, відгородженій перегородкою від загального коридору. Вони залишили наш будинок під ранок, і в приміщенні, де все було перевернуте догори дном, залишилися мама, бабуся і я. Мені йшов сьомий рік... Моє ліжечко чекісти чомусь не чіпали.
Абсолютно виразно запам’ятався теплий дощовий ранок наступного дня, безліч дощових черв’яків на асфальті, коли мама відвела мене в дитячий садок на вул. Короленка. Ми спустилися на площу біля Оперного театру широкими сходами з вул. Театральної (тепер цієї київської пам’ятки вже немає), і я опинився в кімнатах дитячого садку в найближчій кутовій будівлі. Казенний цей заклад я не любив. Мама сказала, що батько терміново виїхав у далеке відрядження...
Для неї настали тривожні дні. Нас, на телефонне прохання, погодився прихистити в старовинному Угличі Ярославської області рідний брат мого діда, випускника медичного факультету університету Св. Володимира кінця XIX століття, земського лікаря Йосипа Гологорського (він пропрацював усе життя в Таращі й помер 1925 року), Наум Якович Гологорський, також лікар, але стоматолог. Дядько Нюня і тітка Руся, лікар-терапевт, його дружина, були старожилами цього міста мого нового дитинства.
Як зараз пам’ятаю двокімнатну квартиру на другому поверсі двоповерхового, зробленого з колод, будинку, з «холодним туалетом» на сходовому майданчику, умивальниками замість водопроводу. Однак чудові, на мій погляд, картини і гобелени на стінах, фарфоровий посуд, спеціальні підставки для рідко зварених яєць, білосніжні серветки в кістяних футлярах. Зустріли нас люди похилого віку привітно, і невдовзі я здружився з дворовою компанією.
Потім мамі дали кімнату, і я знову пішов у дитячий садок поблизу. На відміну від київського, мені в ньому відразу ж дуже сподобалося, діти були доброзичливі й не дуже допитливі. Ходили з мамою інколи в гості до черниць, друзів Наума Яковича, в чудовий смородиновий сад над берегом Волги. Дивував мене радіоприймач у будинку, мені здавалося, що всередині там — чоловічки. Так потекли місяці.
Як і чому проліг шлях позбавлень? Маму через два дні після того, що сталося, виключили з комсомолу «за втрату пильності до ворога народу». Вона працювала в тресті «Українлес». Проти голосувала лише її подруга, смілива душа, — Гликерія Хомичова- Якутенок, тітка Луша. Вони часто спілкувалися і після війни... І мама зрозуміла: аби врятуватися, треба виїжджати. В очах стоїть незнайома весняна Москва, громади будинків, ніч або дві в родичів, провінційний вокзал Савеловський, звідки раз на добу курсував потяг на Углич. Виявляється, мама, як і багато дружин репресованих, намагалася потрапити на прийом до НКВС і прокуратури, аби апелювати щодо незаконних заходів стосовно чоловіка. Але зусилля були і марними, і небезпечними. Складався, по суті, колективний «Реквієм»... Усе це я дізнався і усвідомив лише потім.
В Угличі, що назавжди залишився в моєму серці, я провів приблизно півтора року, і восени 1939-го повернувся в Київ до бабусі, аби вступити в перший клас у 47-й школі,що на пагорбі в прохідному дворі,— на тій же вулиці Леніна. Мама залишалася в одному з сіл Углицького району, де почала працювати в школі вчителькою німецької мови, закінчивши в Москві Всесоюзні заочні курси іноземних мов: їй ніколи не подобалась її спеціальність економіста, хоча вона й закінчила КІНГ (Інститут народного господарства).
Почалася війна. Незадовго до неї мама повернулася до Києва, знову влаштувалася на роботу. У липні втрьох ми евакуювалися, але не зі столиці, а з Яготина, де були на дачі в ближньому селі, втиснувшись у вагон із чорнильними приладами товарного потяга, що проїжджав поблизу. На окупованій території не опинилися просто дивом, у селі нас умовляли залишитися. Дісталися до Волги, до сонної Сизрані, аби пароплавом потрапити в той же Углич. Але з’ясувалося, що німці йдуть і з півночі. Зворотна дорога, важка посадка на переповнений теплохід, Волга, Ока, Кама. Дядько Нюня і тітка Руся з Углича не пішли. Ворог, волею провидіння, однак не ввійшов до обителі царевича Димитрія.
Роки війни до звільнення Києва ми провели в Уфі. Мама отримала роботу плановика-економіста, її диплом був із нею. Бабуся і вона стали донорами, це давало право на пільгові продуктові картки. Саджали картоплю на сухій ділянці біля моторного заводу. Я спав на письмовому столі в невеликій кімнаті, в гостинному переповненому будинку Агафії Петрівни Копйової.
Ще до від’їзду, в тихому благодатному селі, я нарешті дізнався, що сталося з батьком. Про причини його «відрядження» я чомусь до цього не дуже замислювався. Правду, що насправді він «сидить», мені в київському дворі одного дня зі знущанням повідомив «доброзичливець» — сусідський хлопчисько. Але я якось не надав його словам особливого значення, вони від мене ніби відскочили, і вдома нічого не з’ясовував. Після цієї розмови влітку 1941-го у вітряному полі я став іншою людиною, зі своєю таємницею. Я знав уже те, про що багато моїх ровесників навіть не здогадувалися. Батько перебував в якихось далеких таборах. Виявилось, що наприкінці 1938 року бабуся отримала від нього листа. Його переслав, підібравши записку на рейках, невідомий колійний обхідник із Куп’янська. Із заѓратованого вагона через отвір туалету батьку поблизу цієї станції удалося викинути клаптик паперу з київською адресою. Він писав, що отримав вісім років і їх везуть на північ.
1940 року до мами якимсь незрозумілим чином дійшла коротенька затерта записочка з Колими, майже надряпана. Як ця звісточка вирвалася за межі крижаного пекла, яка естафета її принесла — вічний секрет. Батько писав: подавай на розлучення, оскільки порятунку він не бачить, а цей формальний крок усе ж полегшить її долю і моє майбутнє. І такий документ мама невдовзі безперешкодно отримала. Процедура була вкрай простою, згоди засудженого не вимагалося. Та все ж у школі з першого класу я числився Гологорським, повернувшись на своє прізвище лише при отриманні паспорта. «Псевдонім», якщо вдуматися, не був випадковим. Адже я був немов голий серед вовків...
Засніжена Уфа. І раптом через той же Углич приходить лист від батька, незнайомими великими корявими літерами, з Кемеровської області, а/с 237, 5а. Так позначалося його перебування. На видобуванні золота на Колимі він відморозив пальці. Вісім з них були різною мірою ампутовані. Рани гоїлися повільно, пайок різко скоротився, і тут грянула звістка про війну. Оскільки батько був кадровим військовим, подав заяву з проханням про відправку на фронт, але осіб із 58-ю статтею в армію не брали. Ситуація все погіршувалася. Побоюючись нападу з боку Японії, значну частину політичних в’язнів ліквідовували. Невідома «Катинь»... але золотими літерами ми пишемо всенародний Сталінський закон»... Інвалідів, від них шкоди вже можна було не боятися, а працювати могли, етапували пароплавом на Велику землю, трюм був забитий вщент. Потім батько розповідав, що трьом сміливцям усе ж нібито вдалося під пострілами кинутися в крижану воду, коли поблизу проходило якесь судно. Швидше за все, це лише зеківська легенда.
І знову знак долі. Про те, що було далі, мені одного дня розповів, уже в 60-х, відомий київський журналіст Петро Прокопович Бєлінський, реабілітований, як і батько, за часів хрущовської відлиги. Йому навіть дали роботу у «Вечірньому Києві», де він друкував досить сумні фейлетони, а потім у журналі «Под знаменем ленинизма». Бєлінський розпізнав мене за іменем і прізвищем у туберкульозному санаторії в Алупці, де ми, виявляється, одночасно лікувалися. Листи розкладалися на столі перед входом до їдальні, й Петро Прокопович чекав, хто ж візьме конверт на мою адресу. Весь вечір ми говорили, говорили. Редактор довоєнної київської дитячої газети «За зміну» Петро Бєлінський був заарештований за тією ж 58-ю статтею, проте отримав усього п’ять років. Це вважалося «божеським терміном» і врятувало його від Колими. У величезному таборі під Маріїнськом він став санітаром, оскільки заявив, що в юності був помічником аптекаря. І ось в колимському натовпі, конвойованому до бараків, Бєлінський раптом побачив Григорія Віленського. 1938 року вони провели в одній камері на Лук’янівці, що весь час поповнювалася, кілька місяців. Стояли, скупчившись, цілодобово поруч, лягти було ніде, спали по черзі — й здружилися. Віленський ішов із замотаними брудними бинтами кистями рук і належав уже до «мусульман» — останнього розряду ув’язнених, які збирають від голоду очистки в сміттєвих ямах і, як правило, які швидко гинули від дизентерії. Бєлінському вдалось упросити начальство взяти інваліда роздавальником білизни в лазню, доки руки підживуть.
Настав день Перемоги. Я ходив тріумфуючим Києвом, радів разом з усіма, особливо коли ми зустрічали солдатів із бойовими нагородами, і чекав, і сподівався — повинна ж бути сталінська амністія з нагоди великої події. На жаль, 58-ї статті вона не торкнулася. 1946 року термін батька закінчився, йому нічого не додали, проте не звільнили. На кожен такий акт було потрібне «особливе розпорядження» з Москви. Наприкінці року воно надійшло. Мабуть, і тому, що в таборі батько числився ударником із ремонту взуття для фронту. Адже це була його перша юнацька спеціальність.
Попри спеціальні «мінуси» в паспорті, тобто заборону перебувати у великих містах, він усе-таки ризикнув приїхати до Києва. До нас, на Поділ, на Волоську, де ми тоді жили. Йому йшов 45-й рік. Надвечір до багатолюдного незнайомого двору ввійшов утомлений чоловік у бушлаті з торбинкою за плечима. Я, як умовилися, чекав на нього. Хоча не бачилися довгі роки, один одного миттєво впізнали, але не подали виду. Не привертаючи уваги сусідів, я провів його скрипучими сходами в галерею на другому поверсі до наших дверей. Настав вечір. Щасливий вечір. Через кілька днів він поїхав.
Що далі? Батька і мами вже немає... Розповім лише про виклик її в управління КДБ на вулицю Рози Люксембург, здається, 1955 року, коли почався процес реабілітації батька, і про її несподіване відкриття. Слідчий, знаючи про розлучення, можливо, розраховував отримати на батька якийсь негатив, але мама дала лише найпозитивніші характеристики. Відчувши до неї повагу, слідчий раптом дав їй проглянути справу батька. Вона швидко пробігла очима. Три доноси: від Ф., Д. і С., товаришів зі служби батька у 8-й взуттєвій фабриці. Прізвища ці я знаю, але не називатиму їх, нікого з них давно вже не немає, а рідні залишилися... Доноси були такими: батько як колишній військовий нібито розвалив на фабриці спортивно-оборонну роботу, а на одному з відкритих партійних зібрань «саркастично посміхався».
Так вийшло, що і в близьких маминих подруг — Надії Данилової та Фріди Радчек — чоловіки також потрапили в ту пучину. У святкові травневі та листопадові дні вони чомусь за чаєм збиралися в нас. Із якимсь особливим преклонінням за безтрепетний характер згадую Надію Миколаївну Данилову, зразок загартованої комуністки. Її чоловік Волкотруб був заарештований, і вона також не виключала гіршого для себе. Одного дня почула кроки на сходах. Інтуїтивно здогадалася: це за нею. Схопивши банку для гасу, без пальто, в кофтині, зимового дня кинулася вниз, назустріч незнайомцям. Двірник промовчав. Залишивши десь банку, кинулася на вокзал і поїхала в Харків до сестри. Потім усе затихло... Тітка Фріда, завжди елегантно одягнена, вишукано інтелігентного вигляду, схожа на рідкісну птаху, завжди вносила в ці зустрічі співучим звуком і жвавістю якийсь ліризм. Узагалі, вони не сумували і розмовляли, звісно, не лише про минувшину. Історія Радчека була такою: він був заарештований як польський шпигун, оскільки був родом, здається, з Бєлостока. Дружині хтось повідомив, що ешелон з ув’язненими, куди він потрапив, ось-ось буде відправлений з Києва. І Фріда Радчек кожного вечора, як і інші жінки, виходила на залізничні колії, але все марно. Вже після реабілітації з’ясувалося, що «польський шпигун» був невдовзі після арешту розстріляний, а вирок «десять років без права листування» оформили, вочевидь, пізніше. Втім, це лише версія, з її слів.
У травні 1956 року рішенням Київського обласного суду за підписом голови Глущенка постанова Особливої наради від 26 вересня 1938 року щодо батька була скасована «за недоведеністю звинувачення». Я знаю напам’ять цей документ, як і подробиці колимської епопеї. Чому батько вцілів? Можливо, позначився донбасівський пролетарський кістяк, сирітська витривалість, і звідси якийсь імунітет до кримінальних злочинців, тим паче, що чоботар був завжди потрібний, навіть у довгій дорозі через Сибір.
Кілька разів я потім зустрічався з ним, із Бєлінським і ще з якимсь співтабірником дядьком Ванею. Радість життя швидко повернулася до них. У партію батько продовжував ревно вірити. Пишався, наприклад, що, навчаюсь у Москві на курсах «Выстрел», супроводжував при візиті як черговий на курсах Ернста Тельмана, і навіть після виправдання написав про це в НДР. «Стираються і зникають спогади», — сказав Михайло Булгаков в оповіданні «Рушник із півнем». Ми не знаємо завтрашнього дня, і треба поспішати. Хай збережеться і ця хроніка. Вона, звісно ж, індивідуальна, але й типова — доля одинака з легіону таких самих.
