Невелике село Запруддя, у якому нині проживає лише зо дві сотні людей, на фестивалі зібрало у 5 разів більше. Тільки артистів, які співали, танцювали, виконували твори, записані у цьому волинському селі Оленою Пчілкою та пісні на слова Лесі Українки, було двісті чоловік. «Маленьке, тихе, щире Запруддя всіх подивувало, всіх почастувало, всім подарувало гарний настрій, сторінки минулого і віру в гарне майбутнє! На Успіння лелеки покружляли в Запрудді і полетіли в далекі краї. Навесні вони повернуться додому. Фестиваль у Запрудді народився і буде жити», — так лірично-емоційно відізвалася про фестиваль автор його ідеї та виконавиця ролі тьоті Єлі Світлана СИДОРУК.
Як розказала Маріанна ЖУРАВЕЛЬ, директор школи у селі Сошичне і також одна з організаторок імпрези, ідея фестивалю народилася ще тоді, коли Світлана Макарівна працювала головою Сошичненської громади, у яку входить і Запруддя. Відбувся він завдяки підтримці Камінь-Каширських районної і міської рад та участі великої кількості людей: від спонсорів — до господинь, які готували і страви Косачів, і просту нехитру їжу (деруни, вареники, сало з хлібом, картопля в мундирах і т.п.), чим вгощалися усі. А в «Музейному дворику», який облаштували працівники музеїв — Камінь-Каширського краєзнавчого, Колодяжненского літературно-меморіального Лесі Українки та музею «Лісової пісні» в урочищі Нечимне, діяли не лише виставки. Тут ще й пригощали типовим косачівським сніданком (про що вичитала в літературі одна з сошичненських вчительок): кавою та кексами.
Ольга БОЙКО, завідувачка Колодяжненського літературно-меморіального музею, відзначила, що організатори витримали фестиваль в історичній правді. «Так, як було у Косачів» — висловила ідею Світлана Макарівна Сидорук, і цього дня у Запрудді на день наче повернули часи перебування тут Косачів.
У родині тітки Єлі — Олени (Єлени) Антонівни Косач одним з улюблених занять було полювання. То ж вдосвіта учасники фестивалю, хто бажав, вийшли на полювання і потім презентувати всій громаді свої трофеї. Саме ж театралізоване дійство відбувалося неподалік старовинної церкви, у якій бували і Косачі, відомо, що Олена Пчілка подарувала сюди плащаницю. Гостей вітали господарі: тітка Єля (Світлана Сидорук, яка мешкає у селі Карасин), Олена Пчілка (Оксана Трикош-Панасюк з Володимира-Волинського), мала Леся Українка (Таня Грицюк, учениця Сошичненської школи), Петро Тесленко-Приходько (Василь Марчук з Тойкута), Лизавета (Марина Мартинюк). Родзинкою спільної трапези став «Лизаветин борщ», названий за іменем куховарки, рецепт якого передавався з покоління у покоління.
Відомо, що саме у Запрудді та околицях Олена Пчілка записала старовинні колядки. Саме з голосу запрудців у 1902 році Олена Пчілка записала 12 унікальних поліських колядок, які згодом друкувались у кількох номерах журналу «Киевская старина». Запруддівську колядку «Ой рано-рано кури запіли» співала і Леся Українка. З її голосу мелодію до колядки записав Климент Квітка.
На фестивалі пісню «Дубровойка», записану Оленою Пчілкою, виконав фольклорний колектив села Оленине, а фольклорний колектив з Видерти — «Віночок Лесиних пісень». «Нуйнівські співухи», «Берегиня», «Шавлайочка», «Криниця», «Приданки», «Дубровойка», «Горлиця» — навіть назви фольклорних колективів свідчать про їхній народний характер. А ще ж виступили і учні та вчителі Сошичненського ліцею, викладачі та учні Камінь-Каширської дитячої школи мистецтв (директорка Олена Козік). Прочитали власні поетичні твори місцеві авторки Наталя Шворак, Любов Фіц, Наталка Лабнюк.
«Зважаючи на те, як багатолюдно й гамірно було в «Музейному дворику» і наскільки зацікавлено розглядали виставки й дорослі, й діти, стає зрозумілим, наскільки затребуваними є схожі просвітницькі локації», — відзначала Наталія ПАСЬ, завідувачка музею у Камені-Каширському. І, без сумніву, було зрозуміло, що нечасто тепер бувають у музеях та на фестивалях сільські люди.
***
Запруддя — це сакральне місце для роду Косачів. Маріанна ЖУРАВЕЛЬ, вчитель ліцею у сусідньому селі Сошичне, розказує, що виростала зі знаннями про Олену Пчілку, родину Тесленків — Приходьків, бо і досі те місце, де стояв маєток, називають «Панським місцем». Після 1907 року господарі маєтку залишили Запруддя, у роки Першої світової війни будинок згорів. Та якби у селі збереглися бодай які споруди, пов’язані з перебуванням тут членів родини Косачів, то у туристичному плані це було б «друге Колодяжне». На «панському місці» — і хата Надії Антонюк, мами Маріанни. «То ж давно хотілося зробити щось таке, щоб ще раз привернути увагу і до села, і до родини Косачів», — пояснює проведення фестивалю Маріанна.
Відомо, що у 1899 році в Запрудді придбав маєток, землю і ліс Петро Васильович Тесленко-Приходько, чоловік Олени Антонівни Косач — тітки Лесі Українки по батьковій лінії. Петро Васильович і Олена Антонівна познайомились на засланні й на початку 1884 року одружились. Коли термін їхнього заслання завершився, вони вирішили переїхати на Волинь, ближче до родини. Петро Васильович продав маєток на Полтавщині, а за виручені кошти купив посілість недалеко від Ковеля — в Запрудді. Землю й ліс він продав через два роки, а маєток перебував у його власності впродовж 1901 — 1907 років.
«В родині згадувано часто прототипів дядька Лева, Лукаша й Килини, що їх Леся бачила в Колодяжному й зовсім поліському селі Запруддя, куди виїздила також кіньми», — читаємо в спогадах Юрія Косача. Це тьоті Єлі (Єлені) дев’ятилітня Леся присвятила свій перший вірш «Надія», коли дізналась про арешт улюбленої тітки. Тітка Єля навчила племінницю вишивати та плести вінки, саме вона була з Лесею в Мінську біля хворого Сергія Мержинського, приїздила в Сан-Ремо, де Леся поправляла своє здоров’я, а чоловік Олени, Петро Васильович Тесленко-Приходько, виконував роль свідка під час шлюбу Лесі із Климентом Квіткою.
У Запрудді побували Іван Франко, Микола Лисенко, Старицький, багато інших визнаних діячів української культури. Ці візити, а також простих запруддівців, краєвиди села зафіксував на фотознімках син тьоті Єлі — Юрій.
Але ще багато хто і на Волині не знає про цю важливу історію села. Тому фестиваль «На гостину до тьоті Єлі у Запруддя» був не просто мистецькою акцією. Він засвідчив, що пізнавати власну історію — цікаво і важливо.
