Мати прийшла з вулиці і розплакалася: самотня, сива, маленька на великому допотопному дивані. Вона заборгувала квартплату, і якийсь чиновник із житлово-експлуатаційної контори щойно налякав її негайним виселенням.
Я лише усміхнувся непомітно для неї, а на язику закрутилася фраза про те, що, мовляв, мамо, будь ти хоч трохи іронічнішою, не сприймай так близько цього нечему-чиновника. Пригадай, що життя — це лише вистава, що роль твоя от- от закінчиться — і зовсім скоро ти й сама поблажливо посміхатимешся над своєю нинішньою серйозністю та самовіддачею, варто лише вийти за двері театру. Але хіба можу я сказати їй про це в таку важку хвилину? Хіба зрозуміє вона мою іронію зараз у своєму щирому горі? І тому я просто даю їй потрібні гроші і тільки цим і заспокоюю.
Було б дивно, думаю я наступного дня, якби цей дрібний бюрократ повівся інакше. Мене чомусь не дивує його бездушність. Чому мене більше здивувала б його щирість? Дожилися, що ні хамство, ні брехня, ні лицемірство стосовно людини не дивують нас і дедалі менше хвилюють. Звикли чути з динаміків про турботу, про милосердя, про духовність, про храми, які будуємо, про те, що треба бути терплячішими, любити ближнього і, звісно ж, молитися і молитися за власний народ, як президент країни та вся еліта вслід за ним. Але розуміємо, що все це для преси. А насправді все, як у найближчому жеку або соцзабезі, і ми анітрохи не ремствуємо на це, а лише замикаємося, йдучи на кухню.
Гіпертрофія, помутніння чи що це? Це що, вже в крові?
Куди скочуємося ми з такою кров’ю? Усі ми — 47 мільйонів холоднокровних, мов вужі або жаби? Що об’єднує нас у нашій масі? Розрізненість і нетерпимість? Чи це лише кордон території, мов сітка з верблюжої волосіні, стримує наш серпентарій від розповзання?
Невже лише територія і кордон за периметром, як сітка. Якщо тільки ці речі втримують нас у державі Україна, то чи хорошу спільність (нову цивілізацію) ми створюємо? І коли відсутній притяжний центр, чи довго прослужать ці «об’єднувальні» атрибути?
Розумію, що перегинаю й от-от напрошуся на ляпас від ідеологів національної єдності. Але що за центр тяжіння вони створили? Чи не нагадує він ярмарковий стовп із червоними чобітьми та шароварами нагорі? Згоден, що є такі, яких окриляє їхній вигляд. Але більшість прямує на ярмарок по товар, і цей відполірований штаньми стовп для них не яскравий атрибут самоідентифікації, а предмет дармівщини.
Колись ми змінимо нашу територію. Стануть більш симпатичними наші міста, і незабаром Харків буде схожий на якийсь Зальцбург, а Київ — на Берлін або Відень. Скоро і ми самі, не зважаючи ні на що, будемо схожі на жителів європейських міст. І тоді можна буде знімати кордон. І тоді можна буде, одягши шаровари та взувши чоботи, піти через зарослу травою контрольно- слідову смугу та разом із чоловіком у картатій спідниці потанцювати під волинку. Випити кухлик елю та повернутися. А чи повернутися? Що примусить мене повернутися? Не нова ж пара чобіт. Адже все інше в нас уже буде, як у Європі. Так, залишиться на батьківщині своя українська природа, свій клімат, своя хатка, зрештою, та родичі. Але природу досить пам’ятати і час від часу відвідувати, до клімату (тим паче, європейського) не важко звикнути, хатку можна побудувати та впорядкувати на свій лад і в іншому місці. А родичі завжди рідніші на відстані.
То що ж примусить мене повернутися? Що втримає таких, як я, від розбрідання? А чим німця тримає Німеччина або француза Франція? Ми ж станемо такими самими, і нащо нам вигадувати велосипед. Ми також, як і вони, прив’яжемо українців роботою (не дай Бог звільнять — втратиш усе), ми зацікавимо їх новими атрибутами комфорту (от би й мені таке ортопедичне ліжко!), ми дамо їм «легкі» кредити на хатку та пральну машину (боронь Боже, не виплатити — залишишся на вулиці). І тоді наша горда нація, як і всі європейці, буде наглухо прибита блискучими цвяхами до рідної території до кінця століть. І тоді не кордон і не ярмарковий стовп триматимуть нас в Україні, а споживацтво та накопичення, вічні борги й зобов’язання. І ось уже відкриті ми всім вітрам, і тільки шароварина, прибита хромованим дюбелем до дощатої підлоги, втримує нас біля будинку. І от ми вже не гірші за тих, кому вчора ще так жадано зазирали до рота. Зрівнялися нарешті, сіли на європейському пагорбі біля Дніпра, витерли праведний піт і замислилися. А далі що? Чи добре ми зробили, що тупо скопіювали модель? Чи хотіли ми, щоб нас так уміло прив’язали, мов теля до кілка? Адже ми начебто не так хотіли.
«Пізнай себе, — якось сказали древні, — і ти пізнаєш увесь світ». І в цьому пізнанні наша цивілізація дійшла вже до копіювання людини. Різні роботи вже не сенсація. Вони вже і ходять, і говорять, і видають математичні рішення, не зрівняти з людиною. Ще трохи — і ми розберемо та скопіюємо людину до останнього гена. За подобою людини ми навчилися будувати не лише машини, а й навіть власні суспільства.
Ох, як же ми вірно дотримувалися заповітів мудреців. Рилися в клітинах нашого організму і копіювали, копіювали... Неначе забули, що, крім тіла, в людині є ще й Дух. Без Духу тіло — ніщо. Ніяка шкіра, як і кордон або сітка, не втримає його від розпаду. Якщо тіло полишає Дух — тілу кінець.
Про церкву я не забув. Вона, за сучасним розумінням, втілює дух народу та держави, і питання духу в ній закрите, як питання голови та рук в законодавчій і виконавчій владі.
Але мушу не погодитися. У питанні Духу не достатньо лише одного уособлення або імітації. Церква, як і інші інститути, що намагаються взяти в руки право на Дух, ніяк не досягла успіху в цьому. На відміну від тіла, яке можна копіювати та переносити на об’єкти державної влади або на що завгодно, Дух ні копіювати, ні імітувати не можна. Це єдине, що має бути достовірним. Його не вселяти треба, а осягати. Не може Він зглянутися просто через церковний купол або промимрену молитву. Шлях до Нього довгий і не простий. Але вартий того.
Коли осягаєш Його, то розумієш, що ВІН був завжди і буде завжди, і немає нічого міцнішого та більш вічного за НЬОГО. Він не холоднокровний і не чванливий, Він вільний і непохитний, Він справжній цемент тіла і суспільства, Він — центр всесвіту, країни і кожного з нас. Його рівно стільки в президентові, скільки ж і в міністрові внутрішніх справ, але стільки ж, скільки і в домогосподарці. Він у кожному з нас. Хто сказав, що не кожному дано осягнути його? Для чого сказав? Щоб відбити бажання, щоб відділити одних від інших, щоб вказати, хто кращий, а хто гірший? Так, не легко присвятити себе роботі (не чернечій, бо і там із цим не менша проблема) осягнення. Але це не обов’язкове. Обов’язкове лише одне — знати, що Дух — це не ілюзорна ідея, а факт, існування якого непорушне від першого дня творiння, і що немає жодної Людини на цій Землі, яка була б не рівна іншій за Духом як своєю першоосновою. Усі земні ієрархії — від лукавого. Рівність Людини Людині — головний закон буття, що зневажений нами невідомо коли в ім’я нерівності.
Сьогодні, сидячи на пагорбку біля українського Дніпра, ще не пришпилені кредитами та зобов’язаннями, чи не пригадати нам про це першими, ніж європейці або американці? Чи не роздивитися нам в собі Людину рівну. І чи не нагадати про це тому дрібному бюрократу з жеку або президенту, який накричав на прес-конференції на журналіста. Та й будь-кому іншому, хто, закопиливши губу, спитає: «А хто ти такий? Яке твоє звання?» «Людина».
І ні кордон, ні ярмарковий стовп, ні сам Дніпро не об’єднають нас у нашій гідності так, як наша людська автентичність.
Гуманізм уже занадто розклав по поличках усе належне людині і таким чином поховав себе. Його заповіти виконані: кожному щось усе-таки перепало від нього або тихо перепаде і тепер. А Людину не треба любити та бути милосердним до неї, Людину треба визнавати. Куди подінеться наша холоднокровність, у яких архівах запорошаться ідеї національного об’єднання, якщо на сцені з’явиться Людина. Без статусу, без роду-племені, а просто. Людина, яка — така ж. Яка — і моя старенька мати.
От би Україна знайшла в собі цю Людину. Де вже там Заходу з його надто дуже цінними цінностями.
