Відносини фестивалю й Чорнобильської АЕС — теплі й взаємні: станція дітям — фінансування фестивалю, діти їй — рекламу. Щороку учасників «ЗОСі» возять на екскурсію: побачити «приборканого» чорнобильського монстра й пересвідчитися, що він — безпечний.
Чомусь вимкнутий у Славутичі вимірювач радіації, чомусь непривітно налаштовані місцеві жителі (місяцями сидять без платні — для них це незвично: раніше атомників фінансували донесхочу), чомусь зачинено вхід на місцевий цвинтар — а коли все-таки знайшли хід — безліч «свіжих» могил (рік народження — 1998, рік смерті — 1998)... І вируючий потік гостей, який захоплює, нівелюючи осібність Славутича — прикордоння зони на карті України.
Скільки пам’ятаю себе в цьому фестивалі та його в собі, там завжди був настрій фієсти: сяючі дитячі обличчя, квіти, надувні кульки, прапорці, у повітрі — передчуття щастя, яке, здавалося б, зовсім поруч. Конкурси юнкорів та концерти юних «зірочок», різнокольорові фарбовані руки, церемонії «братання», нагородження переможців — і все це під гаслом «Моє майбутнє — в моїх руках».
Зрештою, Славутич поступово трансформується у вільну економічну зону зі своєю промисловістю, дедалі менш залежачи від чорнобильського монстра, який фатально розмежував усе наше буття на «до» Чорнобиля й «після». Можливо, людям Славутича не доведеться всупереч усьому світові плекати надії, що ні, станцію ще не закриють і їхнє місто не помре, і дітей, що приїжджатимуть і далі на «Золоту осінь Славутича», не возитимуть дивитися на апокаліптичний символ України.
№181 23.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
