— Пане Тарасе, ви довгий час працювали над удосконаленням
проекту закону. Що, в ньому є такі вади, які можуть знищити усі більш-менш
прийнятні для суспільства напрацювання?
— Проект Закону України про вищу освіту в цілому страждає
на одну річ: він є результатом складної політичної боротьби різних політичних
сил. І тому те, що в рамках боротьби цих сил у ВР їм вдалося у проект закону
вмонтувати, — це там і є. Тому-то окремі положення й суперечать одне одному.
Він дуже хибує в тому, що не враховує належною мірою динамізм
розвитку сфери освіти, ніби фотографуючи той стан нашої освіти, який був
у 1996—1998 роках. І тим самим нам пропонується ще жити в ньому найближчих
10-15 років. До того ж дуже дивно, але він не враховує тих новацій, які
вже зроблені і працюють в законодавствах про освіту найближчих наших сусідів
— Польщі, Чехії, Угорщини, натомість формальних запозичень з російського
закону 1996 року дуже багато.
— Тобто проект закону України про вищу освіту 2000 року
є калькою російського майже п’ятирічної давності, говорячи по-шкільному,
списаний зі старого зошита старшого брата?
— На прикладі цього закону важливо зрозуміти, що зроблене
має бути для нас не стільки набором рецептів, скільки поштовхом для формулювання
власних законодавчих рішень, визначення перспективних чи, навпаки, тупикових
варіантів. Чеський законодавець, скажімо, при прийнятті нового закону регламентує,
які повинні відбутися зміни в сукупності законів та підзаконних актів,
які діють в цій галузі. Уявляєте, наскільки така процедура могла б бути
корисною й для нас?
— У цьому тексті проекту закону все ж таки існують позитивні,
реформаторські моменти порівняно з текстом закону початку 90-х?
— Позитивні зрушення в цьому тексті проекту закону є. Але
немає чітко, до кінця послідовно проведеної лінії на те, щоб зрівняти у
всіх юридичних та статусних моментах державні та недержавні вузи. Недержавні
вузи не претендують на бюджетне фінансування, вони взагалі не просять грошей,
розвиваючись, завважте, більш динамічно, ніж система державних вузів. Власне
кажучи, ми сподіваємось від законодавця на рівність у податковій політиці,
в становищі учасників освітнього процесу, в тому, щоб студент та викладач
недержавного вузу мали ту ж саму сукупність прав, що й студент та викладач
державного. Адже справедливість — це забезпечення рівних можливостей, а
не розподіл існуючих коштів чи привілеїв. В Україні недержавних вузів з’явилося
вже за ці роки майже стільки ж, скільки й державних. Якщо на початку 90-х
студентів у недержавних вузах було 2-3%, то на минулий рік — майже 13%.
Якщо все, про що ми говорили, збудеться-таки — тоді і студент,
і батьки студента недержавного вузу не будуть мати почуття меншовартості
та другорядності. Викладач, який сьогодні часто віддає перевагу формальному
перебуванню в державному вузі та фактичній активній роботі в недержавному
вузі, — цей викладач зможе спокійно зробити вибір, щоб не говорити про
роботу в недержавному вузі пошепки й ховаючись.
Закон повинен бути не стільки об’єктом суспільного цитування,
скільки дійсно інструментом розвитку освіти.
Закон має фіксувати і розвивати демократичний, відкритий
характер освіти, прозорі процедури вступу до вузів і полегшення можливостей
отримання другої та третьої вищої освіти.
Життя та розвиток вищої школи залежать не тільки від тих,
хто працює там. Не меншою мірою вони залежать від тих, хто є партнерами
чи клієнтами вищої школи. Це організації, які замовляють фахівців тих чи
інших спеціальностей. Це батьки, це люди, які виконують роботи для вищої
школи, розробляючи посібники, методичні матеріали, а то й меблі, устаткування.
Адже це — величезна галузь, у якій думка цих людей багато чого варта.
Далі. Велика частина наших важких проблем породжується
тим, що підзаконні акти дуже часто вихолощують позитивний зміст того чи
іншого закону. Згубною є практика, коли значна частина статей закону закінчується
вказівкою, що впровадження в життя зазначеного тут має відбуватися «в порядку,
визначеному відповідним органом виконавчої влади». Якщо кожна друга-третя
стаття закону хибує на це — хоч би там який прекрасний був закон, а працювати
він не буде. Зважимо й на те, що в нас немає ще демократичної культури
звернення громадян саме до закону. У своєму житті я пам’ятаю усього декілька
ситуацій, коли людина, потрапивши в конфліктну ситуацію, намагалась її
вирішити з посиланням на статтю закону. Людина насамперед і скоріше за
все береться вивчати поле підзаконних актів — постанови, положення, накази,
інструкції. Це національна культура розв’язання конфліктів.
— Чи зможе громадське обговорення змінити цю ситуацію?
— У першу чергу мені хочеться сказати слова щирої подяки
Міжнародному фонду «Відродження», чиїми зусиллями й було ініційоване громадське
обговорення проекту закону. Без підтримки фондом семінарів, залучення вітчизняних
та зарубіжних фахівців та експертів, напевно, не вдалося б досягти тієї
широти дискусії, суспільного резонансу, які сьогодні вже наявні. Мені в
цьому випадку дуже близька й цікава практика вищої школи, яка є у Нідерландах.
Жодне рішення щодо вищої школи не приймається без того, щоб воно не було
обговорене суспільством, громадою, сукупністю тих, хто зацікавлений в ньому.
І остаточне рішення не приймається, доки не буде знайдено таке формулювання,
яке задовольнило б більшість.
Стосовно того, що чимало доповнень, які зараз формулюються,
будуть прийняті, — у мене особисто немає сумнівів. Тому головне — потрібно
зробити все, щоб закон вийшов максимально вдосконаленим.
— Але ж відомо, що рішення, формулювання, залежать від
тих, хто візьме ручку й запише…
— Практика обговорень у нас свідчить, що коли починається
«інформаційний шум», той, хто відповідає за остаточне формулювання, вибирає
з маси пропозицій таку, яка йому найближча, найвигідніша, говорячи: «Та
я ж урахував усі висловлювання!» Але він обирає не ту, домінантну, суспільну
лінію, а ту, що саме йому зручна. Тому не лише обговорення, а обговорення
до кінця, до узагальнюючої думки та процедури прозорого прийняття рішення
— от що для нас важливо в громадському обговоренні проекту цього закону
як особливий суспільний прецедент. Хай це буде складний та довгий процес
виокремлення нової суспільної істини, однак її тоді не можна зігнорувати.
— Чи є у вас сподівання, що закон дозволить нашому суспільству
«працювати на випередження»?
— Не слід боятися тієї обставини, що цей закон може діяти
обмежений час. Практика найближчих сусідів свідчить про те, що вже на початку
90-х років там були прийняті перші постсоціалістичні закони про вищу освіту.
А вже на 1998 рік вони в основному вичерпали той потенціал, який був закладений,
і тому знов прийшлося приймати нові закони, що фіксують динамічні зміни,
які відбулись за цей час у вищій школі і дають можливість запрограмувати
її розвиток на майбутні роки. Ми ж 2000 року перебуваємо на межі прийняття
тільки першого закону. Тому не маємо права «схибити», не врахувавши усіх
нюансів.
Підготувала Дарина КОСТЮК
