Чоловікам подобається, коли жінки ховаються під флер чи за вуаль: перепона є, але достатньо прозора. Дама, яка сиділа поруч у кінозальчику ленінградського Будинку вчених (колишнього палацу великого князя Костянтина), дратувала різкими парфумами «Червона Москва». Але невдовзі фільм («Дзеркало» Тарковського) витиснув із свідомості парфуми й даму. Коли сеанс закінчився, я встиг побачити повні щоки сусідки й ніс, червоний від сліз, а далі вона опустила вуаль зі свого екстравагантного й легкого не по сезону капелюшка. Починався березень; за ленінградськими стандартами було тепло, але часом з Неви тягнуло крижаним вітром.
Я приїхав на кількаденну конференцію з медичної генетики. Закінчував роботу над дисертацією, і треба було «світитися» на людях. Зокрема, мав намір познайомитися із професором І.; він публікував цікаві розвідки щодо спадкових упливів на розлади мозкового кровообігу та мав головувати на тому засіданні, на яке була призначена моя доповідь. Хтось дав мені слушну пораду, й наприкінці дня я ходив до Будинку вчених. У маленькій кімнатці на першому поверсі можна було з'їсти простенький обід, а тоді — піднявшись на другий — потрапити до вітальні. У акваріумі дефілювали розмальовані риби, а на круглих, нетеперішньої роботи, столиках лежали журнали «Огонек» і «Работница». Щоправда, нічого я не читав, а просто півгодини відпочивав від свого дисертаційного клопоту.
Коли наступного після «Дзеркала» дня я зайшов до вітальні, церемонним жестом мене привітав уже знайомий дідок у справжньому пенсне із справжнім шнурком, що звисав йому мало не до колін. Я вклонився і сів за столик біля акваріуму. На риб, як на вогонь, можна дивитися й дивитися… Але невдовзі я почув запах «Червоної Москви» і побачив, що до мого столика прямує вчорашня дама.
– Добрый день, коллега! — сказала вона. — Я вчера так наплакалась… Вы позволите?
Я підвівся й під її потужний корпус підлаштував стілець. Порожніх столиків не бракувало; товариське спілкування не входило до моїх планів, але дами з вуаллю в наших географічних широтах трапляються не щодня. До того ж, «Дзеркало» й досі здається мені одним із найкращих фільмів, які будь-коли довелося побачити, й несподівана сусідка викликала симпатію ще й із цієї причини. Мала на собі простору синю блузку з круглим комірцем і довгими вузькими манжетами на п'ять чи сім гудзиків, а поверх неї кокетливу — не для тепла — дитинну камізельку кольору квітневого неба. Поставивши лікоть на стіл, дама подарувала мені руку — занадто пухку, як і вся її фігура, але з довгими вузькими пальцями й ледь помітною фарбою на нігтях; зазвичай до «Червоної Москви» додається манікюр інтенсивного, як світлофор, кольору.
– Татиана, — відрекомендувалася дама; перехилившись у мій бік («Работница» повністю заховалася під бюстом), пошепки додала: — Закревская-Штюльпнагель, графиня. Вы, наверное, архитектор?
Ну, блін! Досі жодної графині живцем не бачив, і відразу — Штюльпнагель! Восени сорок сьомого, коли вже копали картоплю й закінчувався черговий для України голодомор, а до нас у райцентр приїхала концертна бригада, конферансьє розважав замордовану публіку такими віршами:
«Благородная графиня
Очень голубых кровей
Вышла замуж за графина.
На фига стекляшка ей?»
Підійшов дідок у справжньому пенсне і, поклавши на стіл цукерку «Білочка», повагом повернувся на своє місце.
– Нельзя мне сладкого, — поскаржилася Татіана, розгортаючи цукерку. — Архитектура — это так интересно! А я филолог… представляете?
Вона підняла вуаль і засвітила великими сірими очима; не зблякли відтоді, коли була молодою й гарною. Мені захотілося викурити сигарету, але це, звісно, моветон, та й попільничок на столах не було.
– Я не архитектор.
– Этот старичок построил птицефабрику, — хитнула головою графиня вбік кавалера з «Білочкою». — Яичница — непритязательно, но так по-русски, правда?
Мені хотілося б почути про щось із графського життя, але Татіана могла знати про нього лише з книжок і фільмів, як і я; добре, що вижила під пролетарською владою. Так ми перемовлялися ні про що, а коли я почав прощатися, Татіана теж підвелася.
– Я, знаете ли, сочиняю стихи, — сказала вона, коли ми почали спускатися вузькими східцями; мені здається, що то був білий слизький мармур, але можу помилятися. — Поэзия так близка к филологии… очень! Вообще-то я стесняюсь, но если хотите…
«Саперы ошибаются в любви.
Хотя известны им законы взрыва,
Посмотрят вдруг на мину чуть игриво —
И нет уже сапера… Се ля ви!»
Графиня декламувала, трохи сапаючи. Худий, як тичка, офіцер, що йшов назустріч, притиснувся до бильця, пропускаючи її, а тоді повернув за нами, щоб дослухати. Татіана це помітила і, зупинившись між ним і мною, співала далі:
«О непременность роковых секунд!
Биение сердец, подобное набату!
Пусть хлещут нас дожди, и пусть снега секут,
Любовь, как взрыв, всегда одна на брата».
Я з надією зазирнув їй в очі, сподіваючись побачити чортиків, але ознак гумору не було: графиня вважала, що то є поезія, й була сама собою зворушена. Зрештою, «биение сердец» можна вибачити не дуже молодій жінці, над якою нависає зацікавлений офіцер.
– Женщина, вы не из Пензы? — поцікавився він.
Таке припущення Татіану образило.
– Вот'ще! — чмихнула вона. — Это вы сами из Пензы!
Гордо пересмикнула плечима і, зробивши рішучий крок, штовхнула мене м'яким животом.
На вулиці було похмуро, вогко й тепло. Нева та міст з ростральними колонами; пунктир ліхтарів, які здавалися білими біля берега та ставали тьмяно-жовтими по той бік мосту. Поруч Ермітаж, зовсім близько Дворцова площа, Ісакій — і «Первому Вторая», уособлення ненашої нашої української історії. Втім, для мене Петербург був і є насамперед містом Блока.
Татіана поправила свій чудернацький капелюшок і підняла комір звичайного, дуже неграфського пальта. Проте вдягала його з великою гідністю, повільно та плинно просовуючи руки в рукава, й не підскакувала, коли підняв одежину зависоко, а чекала, поки опущу.
– А у меня отпуск заканчивается, — сказала вона. — Представляете? Вообще- то работа у меня интересная, но иногда хочется чего-то иного… Настроения меняются, а жизнь как-то однообразится, правда?
У її голосі почулися ознаки кокетливого муркотіння. Мені подобалося, що хочеться їй не «чего-то другого», а «чего-то иного», та й слово «однообразится» було не з вуличного лексикону.
– Мне на Васильевский остров, — сказав я.
– Не люблю те места, — зітхнула Татіана, — хотя у нас есть и похуже. В трамвай садится наш Евгений. О бедный милый человек! Не знал таких передвижений его непросвещенный век…
Це були рядки з пародії на «Онєгіна», які я чув від того ж конферансьє, котрий повінчав графиню з графином. Римовані рядки чіпляються до пам'яті, як реп'яхи; те чи се пригадавши, не знаєш, що лишилося ще в тому зібранні справжніх поетичних перлів і випадкового мотлоху.
– Вы, наверное, художник. Угадала? Один подполковник подарил мне мольберт и краски. Я старалась, и у меня хорошо получались мухоморы, но это как-то смешно и даже неприлично… Какого хрена этот тип за нами увязался?
Графиня зупинилася й розвернула корпус назустріч худому офіцерові, котрий цікавився Пензою.
– Я сапер! — зарепетував той. — Ваши стихи я читал в армейской газете. А Пенза — прекрасный город, что тут такого?
– Не может быть! — сказала Татіана і тріумфально глянула на мене. — Стихи в газете… Вы представляете?
Офіцер — цього разу не підполковник з мольбертом, а капітан — відрекомендувався, а поетеса з уже знайомою мені повільною грацією подарувала йому руку. Все організувалося якнайкраще; я попрощався й рушив на міст, щоб з того боку сісти у трамвай.
У готелі — власне, гуртожитку — було тихо й затишно. Наступного дня я мав на ранковому засіданні робити свою доповідь. Хотів ще раз усе обдумати, але не судилося: мої колеги по конференції лаштувалися святкувати «день народження Грегора Менделя» (так це називалося) і в нашій кімнаті накривали стіл. Я піднявся на якийсь там поверх і взяв у буфеті що годиться. Буфетниця, руда й синьоока, поцікавилася:
– Вы тоже от этого… Менделя? Люблю настоящих мужиков!
Святкували помірковано й розійшлися не пізно. Я вдягнувся, виніс на балкон стілець і трохи посидів, утішаючись сигаретою і віддаленим тремом трамвайних коліс.
Наступного дня зробив доповідь, познайомився з професором І. та його асистентами й домовився, що надішлю на рецензію автореферат дисертації. О другій годині конференція закінчилася, а десь близько третьої я вже був у Будинку вчених. Не брехатиму: сподівався зустріти Татіану. Але мене привітав лише дідусь у пенсне. Теж, напевно, граф і любить яєчню, подумав я; тут товчеться саме дворянство… Чогось із графинею я не договорив і за цим жалкував. Не була така, як усі, і справа, звичайно, не в графоманських віршиках. Графо-манських… Чи справді була з дворянського роду, чи гралася цією вигадкою, — її справа, але робила це артистично. Хіба що з ледь помітним відтінком клубної самодіяльності, але хто сказав, що справжня графиня не мріє про сцену?
Вранці наступного дня я помандрував до буфету. Відлітати до Києва мав близько другої, мусив щось пожувати, а домашні запаси скінчилися. Зібралася величенька черга, бо буфетниця при-ймала товар; у підсобці щось гупало та дзенькало. Та ось вона вийшла перед люди, втираючи лоба пухкою, як і вся її фігура, рукою, але з вузькими довгими пальцями й ледь помітною фарбою на нігтях. Я спробував вислизнути з черги і втікти. Але Татіана вже помітила мене й — оговтавшись за секунду — посміхнулася:
– Какая встреча! Так вы у нас?
Не уходите. На її вилицях намалювався рум'янець, але по тому, як спокійно та привітно розмовляла з людьми, а тоді зі мною, я зрозумів, що це справжня графиня.
