Літня школа журналістики «Дня» тим особлива й важлива, що дає молоді шанси на незвичайні зустрічі. Учасникам школи, студентам українських вишів, поталанило побувати в самому осерді українського інтелектуального середовища — на святкуванні ювілею Івана Михайловича Дзюби. У шкільних підручниках з історії йому відведено лише півсторінки. Тому й не дивно, що шкільна освіта надто мало сприяє розумінню своїх великих, а прогалини доводиться заповнювати шляхом самоосвіти, потреба в якій — колосальна. Саме завдяки «Дню» ми отримали унікальну можливість — пізнати феномен Дзюби не лише через текст...
Формальним приводом до камерного відзначення 80-річчя Івана Михайловича стала презентація збірки «Обрії особистості. Книга на пошану Івана Дзюби», що минулого четверга відбулася в історико-музейному центрі Києво-Могилянської академії — храмі Святого Духа. Напередодні ювілею Іван Дзюба заявив, що не хоче жодних пишних дійств ні в Академії наук, ні в Спілці письменників, ні в Інституті літератури. «Уміння бути великим передбачає велику скромність. Знаючи Івана Дзюбу, ми передбачали, що він не захоче гучних відзначень, де люди говорять обов’язкові, написані кимсь слова. Ми хотіли здивувати його іншим підходом, тому вирішили організувати святкування в незвичному місці — храмі Святого Духа. Тут небагато місця, але є особливий шарм і камерна, людська атмосфера», — розповів «Дню» почесний президент НаУКМА, один з ініціаторів дійства В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ. А щоб зовсім уникнути пафосу, захід символічно назвали «антиювілеєм». «Дзюба — святий у тому сенсі, що вільний від честолюбства, амбіцій, слави... Це людина принципів, яка при тому володіє колосальною працездатністю й інтелектуальною жадібністю», — поділився думками з «Днем» професор Володимир ПАНЧЕНКО.
Утім коректив від Івана Михайловича ініціатори святкування все ж не уникнули. Дізнавшись про наміри Могилянки, він власноруч написав так званий «темник» — рекомендації, про що можна говорити на святкуванні, а про що — ні. Цей «темник», до речі, опубліковано у збірці «Обрії особистості...». Книга — теж особлива. Це грунтовне академічне дослідження історичної, культурологічної тематики. До постаті Івана Дзюби вона має опосередковане відношення. У середньовічній Європі було популярно видавати праці до ювілеїв видатних особистостей. Вони називалися «фестшіфти». В Україні такі книги набули особливої форми й отримали назву «Євхаристіон», що означає «вдячність». Як розповіла співупорядник збірки на пошану Дзюби Ольга Гнатюк, видану до ювілею Івана Михайловича книгу створювали відповідно до цієї української традиції. Тому «Обрії особистості...» — це не зібрання наукового доробку ювіляра чи статей про нього, книга відповідає колу його зацікавлень і, що найважливіше, наближує читача до феномену Дзюби. Вона не тотожна йому, але по-своєму цікава.
Святкування вийшло далеко за рамки презентаційного формату, як і не мало нічого спільного з ювілеями радянського штибу. На «антиювілеї» не було академічних доповідей чи зайвої патетики. Атмосфера радше була щира й тепла. Відповідний настрій із самого початку створив перегляд фрагментів документального фільму режисера Леоніда Череватого «Нема зерна неправди за собою». Родинні кадри, як і архівні фото на стінах зали, дозволили сповна відчути дух живого, незабронзовілого Дзюби. А хіба може інший ефект справити розповідь про перше знайомство Івана Михайловича з коханою дружиною з вуст Марти Дзюби (природно, рідні — дружина, донька й онука — прийшли на святкування разом з Іваном Михайловичем) або ж розповідь про те, як вона через два тижні після знайомства отримала з Києва першу телеграму, де було всього два слова: «Скучаю. Може, приїду?». «Ми хотіли, щоб молодь побачила не ікононаписаного Івана Дзюбу, а неординарну людину, — зазначив В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ. — Адже справжній Дзюба перевертає свідомість молодих людей». Показ фільму став сюрпризом і для ювіляра. «Я думав, що він давно загублений!» — сказав Іван Михайлович по завершенню перегляду.
Ще однією родзинкою вечора стали «неакадемічні» доповіді-привітання від професора Володимира Панченка, доктора філологічних наук Володимира Моренця, доктора філософії Євгена Сверстюка, кінорежисера Станіслава Чернілевського. Гострі памфлети на тему морального декадансу світових й українських політиків, невтішного стану речей в державі й суспільстві, що перегукувалися з творчістю Івана Михайловича, продемонстрували силу вдалої сатири. Зворушливо було споглядати реакцію самого Івана Дзюби — його щирий усміх був найкращою формою вдячності за розшукуваний фільм, за концерт клавесинної музики, адже Іван Михайлович зізнався, що, як подарунок, хотів би почути тільки гарний музичний концерт: «Я готовий довго чекати до 90-річчя, щоб почути оперу Генделя «Юлій Цезар».
Але попри зусилля організаторів наблизити Дзюбу до молодого покоління, молоді на вечорі все ж було мало. «На жаль, у Могилянці канікули», — сказав В’ячеслав Брюховецький. Так, канікули. Але це не той випадок, коли студентів треба зганяти на подію «кийками» чи заохоченнями, коли канікули — виправдання. «Потрібно відчути внутрішню потребу, і тоді тихий, світлий гуманітаризм Дзюби переверне свідомість того, хто цього прагне», — влучно зазначив Станіслав ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ. Поки що тексти Івана Дзюби молодь читає лише у вузьких колах. Чому? По-перше, такі постаті, як Іван Дзюба практично відсутні сьогодні в публічному просторі країни. «У наш час людей рівня Дзюби фатально бракує: на шпальтах і екранах миготять продажні й некомпетентні політики, панотці сусіднього патріархату з ультрадорогими годинниками й свідомістю середньовічних фанатиків, зірки естради, які, за невеликим винятком, мають фантастично вбогі й вузькі духовні обрії, — говорить учень Івана Михайловича Максим СТРІХА, — і якщо «День» дає шпальти Івану Дзюбі, у той час деякі інші видання устами Бузини примудряються бовкати щось про його політичну аморальність. Це свідчить про рівень нашого суспільства, яке терпить таких журналістів і такі газети. Суспільство повинне скористатися з того, що в нас є такі люди, як Дзюба, аби почути, зрозуміти їх і все-таки самим стати трохи кращими».
Але щоб стати кращими, мало почути іншого, треба самим докласти чимало внутрішніх зусиль. Ось у цьому, окрім браку належного виховання, криється друга й надзвичайно вагома причина того, що молоде покоління у своїй більшості залишається поверхневим, денаціоналізованим і пасивним. Усе ж простіше бути «патріотом»-неформалом з книгою Любка Дереша в руках (це в жодному разі не закид на рахунок творчості останнього), аніж заглиблюватися в системні, грунтовні праці Івана Дзюби. «У той час, коли до сміливого й безстрашного слова Дзюби прислухалися, шукали його змісту й підтексту, воно було почуте, — розповідає «партнер» Дзюби в питанні українотворення Євген СВЕРСТЮК, — сьогодні ж в умовах свободи слова утворився суспільний парадокс — його девальвація. В епоху постмодернізму втрачається смак до слова, а вдумливих читачів стає щораз менше...», — діагностує проблему Євген СВЕРСТЮК.
У Літній школі журналістики «Дня» учать, що треба самостійно й наполегливо вибудовувати правильну систему ціннісних орієнтирів. Учасниці школи під час «антиювілею» реалізовували теорію на практиці і навіть отримали історичний автограф від Івана Михайловича на першій шпальті газети, де вийшов спецвипуск до 80-річчя Дзюби. Якщо є бажання жити й мислити по-іншому, ані несприятливий інформаційний фон, ані постгеноцидність суспільства не завадять відшукати можливий шлях до розвитку. І йдеться не лише про формування національної свідомості, а про формування культурної, зрілої особистості взагалі. Іван Дзюба в цьому — перший помічник. Адже він, як говорить Станіслав Чернілевський, — людина культури. А культура твориться на кордоні між різними явищами. Недарма ще в молодості в Івана Дзюби було прізвисько Карацупа аналогічно до відомого прикордонника — саме так найближчі друзі зверталися до нього на ювілеї. Молоді, яка знайомиться з феноменом Дзюби, теж належить перетнути своєрідний культурний кордон від людини з пострадянським мисленням до європейського українця. Два абсолютно самобутні світи України — етнокультурний та інтелектуальний — потребують з’єднання, щоб діяти консолідовано. Іван Дзюба, виправдовуючи своє прізвисько Карацупа, є представником обох цих світів, визначальним магнітом свободи в суспільстві. Адже територія Дзюби — це не територія лише чогось власне українського, а територія людської гідності.
Стати частиною території людської гідності — завдання молодого покоління, щоб бути сміливим, не боятися прогнилих політичних систем. «Цього вчив Параджанов, Ліна Костенко й Іван Дзюба. Вони не були менторами, але своєю поведінкою ніби казали: «Не бійся, це єдина запорука того, що життя можна змінити. Якщо ти будеш присідати і пригинатися перед кожною кулею, так і будеш вічно ховатися десь в окопі», — говорить режисер і кінознавець Сергій ТРИМБАЧ. Виконати це завдання можна лише шляхом внутрішнього переродження. А вже коли ми побачимо в метро, в сквері, в бібліотеці молодь з книгами Дзюби, це й свідчитиме про регенерацію соціальної тканини українського суспільства.
