Сьогоденну ситуацію в українському православ’ї люб’язно згодився прокоментувати для читачів газети «День» Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.
— Ваша Святосте! Що сьогодні перешкоджає об’єднанню УПЦ КП та УАПЦ? Чи не має бути так — ці дві церкви вирішують всі важливі адміністративні питання, тобто поділ єпископських кафедр та парафій, потім збирають об’єднавчий Собор, обирають єдиного спільного патріарха, а вже потім звертаються до Вселенського патріарха Варфоломія I за допомогою у справі канонічного визнання вже існуючої єдиної самостійної православної церкви України? Хіба може допомогти будь-хто, навіть Вселенський патріарх, уладнати внутрішні справи та стосунки двох наших церков?
— Дійсно, обидві церкви — УПЦ КП та УАПЦ — зацікавлені в об’єднанні, на шляху до якого не існує жодної суттєвої, принципової перешкоди. Об’єднання є цілком реальним, його підтримує Вселенський патріарх. Бо між двома церквами немає жодної канонічної чи віроучительної проблеми. Заради утворення однієї, замість двох церков, зроблено вже багато. Йдуть постійні міжцерковні наради єпископів; на рівні священства, в парафіяльних храмах досягнута найвища ступінь церковного об’єднання — спільна євхаристія, причастя. З боку УПЦ КП існує постійна й повна готовність на цей останній крок. Щодо єпископату УАПЦ, то тут справи дещо складніші, хоча всі сім єпископів УАПЦ на словах «за». А на ділі — процес йде поволі, неспішно. Дехто вважає, що це затягування відбувається під тиском певних політичних сил, яким зовсім невигідно утворення єдиної незалежної православної церкви в Україні. З політичних міркувань.
— У західних ЗМІ з’являються повідомлення, що начебто причинами зволікання єпископату УАПЦ є два фактори. По-перше, це заборони (покарання), накладені на єпископів, які на початку 90-х років відійшли від Київського патріархату й приєдналися до УАПЦ. Заборони, які досі з них не зняті. Другим фактором є нібито анафема, накладена на патріарха Філарета, предстоятеля УПЦ КП. Якби Вселенський патріарх зняв цю анафему, то справи пішли б швидше. Це дійсно так? Чому, власне, досі не зняті ті покарання єпископів Автокефальної церкви Київським патріархатом?
— Почну з того, що згадані покарання були накладені на єпископів ще за часів патріархів Мстислава та Володимира, тобто до мого обрання патріархом. Ми про ці покарання ніколи не згадуємо, не надаємо їм значення. Проблеми взагалі не існує. Якби до нас звернулися з проханням, з подібною умовою об’єднання, наша церква давно б вирішила питання — і дуже швидко.
Тепер щодо анафеми. Вселенські патріархи не мають прерогатив знімати анафеми, проголошені іншими церквами. Однак вони можуть не визнавати ті анафеми, не рахуватися з ними у своїх церковних стосунках. Тим більш, що коли йдеться про мене, то анафема була проголошена з серйозними порушеннями загальноприйнятої у православ’ї процедури. Не було створено відповідної комісії для розслідування справи, не було обов’язкового церковного суду, не дали слова для захисту «звинуваченому», тобто мені. Все трапилося у мою відсутність і дуже швидко — просто зібрався церковний Синод і проголосив відлучення. Глибоко впевнений, що все це не можна вважати законним. Це був простий політичний хід для збереження своїх єпархій в Україні.
Це не перший такий випадок в історії Московської церкви. Наприклад, у ХVIII столітті Синод Московського патріархату анафематствував митрополита Ростовського Арсенія Мацієвича, позбавив його священства й чернецтва. Більше того, митрополита Арсенія було ув’язнено в Ревельській фортеці, де він і помер. А цього року та сама Московська церква проголосила митрополита Арсенія святим, канонізувала його. Подібні історії траплялися і в інших церквах. Зовсім недавно архієпископ Макарій, засуджений своєю Кіпрською церквою, був виправданий зібранням кількох східних патріархів.
Те само може зробити і Вселенський патріарх у справі з патріархам УПЦ КП — не визнавати анафему.
Хочу підкреслити, що від того, визнавати чи не визнавати патріарха Філарета, від ставлення до його анафеми, залежать відповіді на багато дуже важливих питань. Таких, як «Чи мають дві українські неканонічні церкви єпископат чи ні?» Бо невизнання патріарха Філарета автоматично означає невизнання його всіх тих єпископів, яких він висвятив. І тих, у свою чергу, яких висвятили висвячені ним єпископи. Якщо мою персону позбавити сану, то вийде, що не існує і корпусу українського священства (вони ж бо всі висвячені недійсними єпископами). А це веде до невизнання християнами, православними мільйонів українських громадян, всього люду Божого наших двох церков.
Саме цього й добивається Московська патріархія — щоб всі вселенські церкви офіційно не визнали патріарха Філарета. І тоді один вихід — всенародне каяття й повернення до Московської церкви. Заради чого, власне, й проголошувалася анафема.
На ділі вийшло інакше. Зараз, як ви знаєте, патріарх Варфоломій веде переговори з єпископами — як з єпископами — двох неканонічних церков. Що є побічним свідченням невизнання анафеми.
Якщо згадати Ваше запитання, то можна сказати наступне. Йдеться не про якісь реальні перешкоди, а виключно про те, щоб всі сім єпископів УАПЦ визначилися зі своїми намірами й більш енергійно йшли на об’єднання з Київським патріархатом.
— Чи не здається Вам, що як єпископи, так і священики обох церков можуть вагатися з об’єднанням із дуже зрозумілої житейської причини. А саме — бояться втратити свої єпископські кафедри чи парафії, залишитися після об’єднання поза штатом. Чи йде якась практична організаційна робота, спрямована на врегулювання цих питань? Чи розробляються проекти структури майбутньої об’єднаної церкви — скільки єпархій, парафій, де, хто буде призначений? Адже це дуже важливо для багатьох людей обох церков.
— Така робота досі не ведеться. Я, однак, зробив заяву, де йдеться про те, що після об’єднання теперішня церковна структура повністю залишиться недоторканою — будуть збережені всі єпархії і парафії, а кожна духовна особа залишиться на своєму старому місці. Це стосується також Галицьких єпархій, — їх буде після об’єднання 9 (6+3). Загалом, моя позиція така — від об’єднання церков ніхто й нічого не повинен втратити. Більше того, маємо навіть наміри збільшити кількість парафій у деяких східних малочисленних єпархіях УАПЦ, які ввійдуть до складу єдиної незалежної церкви.
— Чи існує якийсь офіційний документ стосовно щойно описаної Вами схеми? Чи всі єпископи УПЦ КП і УАПЦ згодні — персонально кожен — із таким підходом? Наприклад, з тим, що для поповнення однієї єпархії буде зменшено якусь іншу? Чи підписано відповідну угоду з єпископами обох церков?
— Ми готові задекларувати й підписати відповідні домовленості. Однак це є конкретною практичною справою вже об’єднаних церков. Єпископи УАПЦ досі не готові до такої конкретики.
— Відомо, що на одній із об’єднуючих зустрічей у Цюриху представник Московського патріархату запропонував «компроміс» — Московський патріархат відмовляється від своїх «канонічних прав» на територію Галицьких єпархій і надає цій частині українського православ’я автокефалію. А всі інші проблеми українського православ’я відкладаються — для обговорення — на 20—30 років. Як ви прокоментуєте цю пропозицію?
— Це тонко продумана МП стратегія — «шляхетно» віддати частину «канонічної території», яка для них вже давно й назавжди втрачена. Разом із тим досягається важлива політична мета — поглиблення розколу між Сходом і Заходом України. Після чого легше буде повернути Схід України до Росії, а Захід — то вже куди хоче. Ставлення до цієї пропозиції найкраще висловив митрополит Тернопільський Мефодій, керівник УАПЦ: «З рук Москви нам не потрібна автокефалія!»
— Як ви можете прокоментувати ті заяви, які зробили на святкування 950-літнього ювілею КПЛ представники церков світового православ’я — стосовно визнання в Україні тільки однієї церкви — УПЦ МП? Чи не перекреслюють ці заяви українську політику Вселенського патріарха Варфоломія I? Чи відбудеться після цих заяв чергова, запланована на 28 жовтня, об’єднавча зустріч у Цюриху? І, взагалі, чи Константинопольський патріархат й надалі буде брати участь у об’єднавчому процесі українських церков?
— Не треба надавати аж такого значення заявам гостей на Ювілеї Лаври. По- перше, прошу звернути увагу, що це були не предстоятелі православних церков, а тільки представники. Їхні заяви не спиралися на будь-які рішення Синодів чи Соборів своїх церков і можуть тлумачитися як персональні. Згадаємо, що 1997 року в Одесі таку саму заяву (про визнання в Україні тільки митрополита Володимира Сабодана) зробив патріарх Варфоломій I, що, зрештою, не завадило йому зайнятися українськими справами, спілкуватися з єпископами наших невизнаний церков.
Пройде певний час і церкви світового православ’я змушені будуть говорити інші речі, подивитися на справи з іншого боку. Бо не можна ігнорувати той факт, що Україна — найбільша православна країна світу.
А переговори будуть продовжуватися. В них братиме участь також Московський патріархат. З єдиною метою — аби затягувати до нескіннченості справу, аби не давати патріарху Варфоломію I нагоди діяти на свій розсуд. Політика затягування, безумовно, пов’язана з надіями Москви на сприятливі для них результати наступних виборів до Верховної Ради, на те, що там будуть торжествувати прихильники союзу з Москвою. Після таких виборів можна буде змінити також Президента, який чомусь не хоче йти шляхом Білорусі. А після всього цього православні проблеми відпадуть самі собою. Ця політика активно підтримується дивним союзом — альянсом УПЦ МП з українськими комуністами. Недарма ті займали таке почесне місце на ювілейних святах у Лаврі.
— До речі, як ви оцінюєте інцидент на святкуванні ювілею Лаври, коли делегація Вселенського патріархату на чолі з митрополитом Філадельфійським Мелітоном, керуючим справами цього патріархату, демонстративно залишила урочистості до їх завершення і навіть не виголосила привітальної промови?
— Так дійсно було. Причина ж у тому, що на ювілеї було порушено старовинну церковну традицію, яка базується на визначенні одного із Вселенських соборів. Йдеться про те, що у світовому православ’ї «Першим за честю є патріарх Константинополя». Тому, згідно з церковними диптихами, у православ’ї вже багато століть діє твердо усталене правило — на всіх православних зібраннях Константинопольський патріарх або його представники обов’язково і завжди виступають першими. За Константинопольським йдуть так звані історичні східні патріархати (Олександрійський, Антиохійський, Єрусалимський), а за ними, на п’ятому місці — Московський. Ця послідовність свято зберігається також у наші дні. Я сам колись, представляючи Московський патріархат, виступав на різних міжнародних зібраннях; і завжди очікував своє п’яте місце. Але на святкуванні Ювілею у Лаврі відбулося щось невірогідне — перше слово було надане не митрополиту Мелітону, а ... представнику МП митрополиту Мінському і Слуцькому Філарету. Цього неподобства представники Константинополя не могли знести і демонстративно покинули зібрання.
Згадане порушення стародавнього звичаю першості можна вважати за першу практичну спробу Московського патріархату вийти на чільне місце у світовому православ’ї. Як відомо, Москва добивається цього з часів Великого князя Івана III Васильовича, з ХV ст.
На закінчення хочу наголосити на тому, що — об’єднання чи не об’єднання з УАПЦ — ми будемо розбудовувати та кріпити свою церкву, Київський патріархат. Буде міцна незалежна Україна, буде й незалежна Православна церква. А з часом, рано чи пізно, отримаємо також канонічне визнання автокефальної Української православної церкви світовим православ’ям.
На одній із зустрічей, присвячених українському православ’ю, представники Константинопольського патріархату говорили москвичам: «Ви повторюєте ті самі історичні помилки, які робили колись ми — не хотіли визнати незалежності Болгарської, Сербської, Грецької, Румунської церков. Час, однак, все поставив на свої місця. Вчіться на наших помилках!» Так і буде.
