Перу професора Тетяни Геннадіївни ТАЇРОВОЇ-ЯКОВЛЕВОЇ, керівника Центру вивчення історії України Санкт-Петербурзького університету, належить не один десяток праць, в яких розповідається про вузлові моменти історії Української Гетьманської держави ХVІІ — ХVІІІ століть (умовні хронологічні рамки — від 1648 року, обрання Хмельницького гетьманом Війська Запорозького, і до 1768 року, до трагедії Коліївщини). Книги пані Тетяни, чи йдеться в них про поглинання («інкорпорацію») України Московською державою, або про політичні — і не лише — біографії Івана Мазепи, Петра Дорошенка, Пилипа Орлика, інших уславлених гетьманів, або ж про історичний портрет української козацької старшини того часу, її політичну стратегію та повсякденне, звичайне життя, ці книги легко, з інтересом читаються і водночас ґрунтовані на надзвичайно солідному джерельно-документальному матеріалі.
Отже, коли Тетяна Геннадіївна стала гостею на запрошення «Дня» разом із керівницею видавництва «Кліо» — київським партнером у справі публікації своїх книжок Вірою СОЛОВЙОВОЮ, то їй було про що розповісти. Розмова виявилася направду змістовною. Пропонуємо читачам «Дня» її найважливіші моменти.
На жаль, на час бесіди в редакції «Дня» ми не знали про вихід друком і презентацію в Москві другого видання «Истории Украины», один із авторів якого є Тетяна Яковлева. Сподіваємося, що під час наступної зустрічі з пані Тетяною ми зможемо обговорити зміст цієї книги.
«У РОСІЇ УКРАЇНОФОБІЯ БУЛА ЗАВЖДИ. ОСОБЛИВО З ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІІІ СТОЛІТТЯ»
Лариса ІВШИНА: — Скажіть, будь ласка, пані Тетяна, про що свідчить ваш досвід спілкування з петербурзьким студентством, ширше — з молоддю в цілому: як вони уявляють собі історію України? Що вони взагалі знають про Україну?
Тетяна ЯКОВЛЕВА: — Мушу чесно визнати, що рівень обізнаності російського суспільства й молоді зокрема з Україною, її драматичною історією, дуже стримано висловлюючись, залишає бажати кращого... Дуже багато хто не знає практично нічого, окрім усім відомих стереотипів. Я й мої колеги робимо все, аби змінити таку ситуацію. Це важливо й водночас дуже непросто.
Л.І.: — Так, ще й досі панують примітивні, архаїчні уявлення: Україна — це вареники, сало, чудові пісні, красиві дівчата. І ще одне слово — «дача»... Це все — під час війни. Тут, очевидно, дається взнаки також і вкрай недостатня, хибна комунікація з російськими інтелектуалами, серед яких є люди, які мають об’єктивні уявлення про Україну. Є, звісно, цікаві осередки вільної думки. Приміром, у Новосибірську, але цього недостатньо. Можна в цьому зв’язку згадати 2014 рік, коли була здійснена спроба провести спільну конференцію російських та українських гуманітаріїв. Приїхали «просунуті» персони з Росії — і я, послухавши дискусії на одній із панелей, мала підстави сказати, що проблема російського суспільства в тому, що вони не знають України. Зовсім не знають. Я згодна тут з вашою оцінкою. На жаль, тоді наші опоненти, почувши таку оцінку, від роздратування мало «на стінку не полізли». Їм здалося, чомусь, що в цьому є прояви якихось комплексів... Багато з них стверджують, що в Росії ніколи не було українофобії.
Т.Я.: — Це не так. Така українофобія була завжди. Особливо з другої половини ХVІІІ століття.
Л.І.: — І це невипадково. Адже поки Україна сприймається як «генетичний банк», як «овочевий город», — це ще більш-менш «нормально» з їхнього погляду. Це — не українофобія в активній формі. Але варто тільки заговорити про громадянські свободи, суб’єктність України, її реальний суверенітет та незалежність — усе, ми одразу стаємо смертельними ворогами!
Т.Я.: — Я вже говорила про те, що в Росії просто не знають історії України. Зовсім! І я ще раз переконалась у цьому, уважно проглянувши новітні шкільні підручники: що в них пишуть про Україну. Практично залишився розділ про Переяславську Раду. І все. Київська Русь — це, звісно, російська держава. Відповідно, коли я читаю курс своїм студентам і прагну побачити, вловити в їхніх очах довгоочікуваний «блиск», який би свідчив про те, що вони щось знають, бодай щось чули, — я відчуваю, що треба починати з нуля, повільно занурюватись у цей український світ, який для них «терра інкогніта». Мені здається, що була величезна помилка України свого часу: вона вкрай мало зробила для популяризації своєї історії за кордоном, в Росії насамперед.
Віра СОЛОВЙОВА: — Це не стосується газети «День».
«ТРЕБА ДОКЛАДНО ГОВОРИТИ ПРО ХVІІІ СТОЛІТТЯ І ВНЕСОК УКРАЇНЦІВ У РОЗБУДОВУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ»
Т.Я.: — І я веду серйозні дискусії з моїми колегами — українськими істориками, стверджуючи, що зараз вкрай необхідно багато й докладно говорити про величезний, визначальний внесок українців у розбудову Російської імперії, саме її заснування.
Л.І.: — Бо хіба Україна не створила цю імперію, щонайменше, її ідеологічні засади? Досить згадати Феофана Прокоповича.
Т.Я.: — І не лише Прокопович. Треба писати про десятки талановитих, освічених випускників Могилянської академії, які теж долучилися до цього процесу.
Логика развития каждой империи заключается в том, что когда эта империя имеет возможность «зажимать» суверенитет, автономию других народов — она, конечно, на это идет
Більше того. Коли стверджують, що в ту епоху Україна була колонією Москви і все створене тоді вихідцями з України було лише результатом імперської політики Петра або його наступників, то я вважаю, що такі погляди є проявом добровільного самоприниження України та українців. Це вкрай шкідливо. Не треба цього робити.
Л.І.: — Я думаю, що це можна пояснити так. У нас є роздвоєна свідомість, дві частини якої вступають у взаємодію, у контакт, а іноді — ні (пам’ятаєте, говорили, що «у радянських людей в голові перегородки»). А саме: є люди «імперської свідомості», яких дуже мало, і є люди колоніальної свідомості, яких ще дуже багато. Оце тертя між першими та другими є показовим. І воно спричиняє те, про що ви сказали.
«НА ТЕЛЕБАЧЕННІ МЕНЕ ЗАПИТАЛИ: «А ЩО, ВЛАСНЕ, ТАКЕ ЗРОБИЛИ УКРАЇНЦІ ПЕТЕРБУРГА?»
Т.Я.: — Моя мрія — здійснити проект «Великі українці Петербурга». І показати, що вони зробили для культури своєї країни та Росії.
Л.І.: — Це справді перспективна ідея.
Т.Я.: — Я давала інтерв’ю Санкт-Петербурзькому телебаченню, і мене запитали: «А що, власне, таке зробили українці Санкт-Петербурга? Окрім, звісно, Шевченка?» Я відповіла: «Як що таке зробили? А палаци Розумовського, Безбородька? А українські зодчі? А художники? А дуже впливові державні діячі?» Причому вони навіть не замислюються над цим. Це так цікаво...
Ігор СЮНДЮКОВ: — А ще Гоголь... Гоголівський Петербург — це ж явище.
Л.І.: — Гоголь своїми «Мертвими душами» так наступив росіянам на їхній «імперський мозоль», що у багатьох він і досі сильно болить. З іншого ж боку, це все допомагає ясно зрозуміти: чому Росія й досі «хвора Україною». Я свого часу в передмові до нашої книги «Дві Русі» (і, певною мірою, в передмові до «Сили м’якого знака») порушила таку проблему: чим саме Україна може допомогти Росії? Лілія Шевцова, російський політолог, експерт «Дня», сказала мені: «В Росії на цю тему ви можете поговорити тільки зі мною. Інші — взагалі не розуміють, про що мова». Тим не менше я досі думаю: попри те, що Росія перебуває у такому стані, ми можемо і маємо спробувати її звільнити. Але для цього Україні самій треба набути власної суб’єктності. Я вважаю, що для Росії конфедерація є найбільшим природним шляхом. Але щоб вони стали конфедерацією, ми маємо стати «Британією слов’янського світу».
«КОЛИ ВІДВІДУЄШ ФІНЛЯНДІЮ, ТО ВРАЖАЄ: «З НІЧОГО» ЗРОБЛЕНА ТАКА КРАЇНА!»
Т.Я.: — Ви знаєте, доволі схожі думки приходять у голову, коли відвідуєш Фінляндію і бачиш, якою колись була ця країна і якою вона стала. «З нічого», «ні на чому» — а зроблена така країна!
Л.І.: — Свобода. Культура. Ось причини. І ще — Маннергейм. Він зробив те, що з різних причин не вдалося Скоропадському. Про це — наша книга «AVE». Один із важливіших висновків: українська анархія, яка хизується своєю «близькістю до народу», робить нам вкрай погану послугу і зараз. Свого часу такій анархії прагнув твердо протистояти Іван Мазепа.
«ІЗ РАННЬОГО ДИТИНСТВА В МЕНЕ ЗАРОДИВСЯ ІНТЕРЕС ДО ПОЛІТИЧНОЇ ТА ВІЙСЬКОВО-ПРИГОДНИЦЬКОЇ ІСТОРІЇ»
І.С.: — Цікаво дізнатися, пані Тетяно, як ви стали істориком, більше того — істориком України. Які чинники вплинули на ваш вибір?
Т.Я.: — Я думаю, що це — доля. Істориком я стала тому, що у нас в родині велика увага приділялася цій науці. У нас була прекрасна домашня бібліотека. Мама — історик мистецтва, батько був військовим. Так і сталося, що з раннього дитинства в мене зародився інтерес до історії політичної та військово-пригодницької. Саме цей інтерес, я думаю, і привів мене до українського козацтва.
Так склалося, що, не вступивши ще до університету, я почала серйозно займатися цією проблематикою, брала участь у шкільних олімпіадах. Потім стала навчатися на історичному факультеті Ленінградського (тоді) університету і від самого початку почала студіювати різні аспекти історії України ХVІІ століття, козацької доби.
«КОЗАЦЬКИЙ МІФ» ВІДЧУТНО ВПЛИНУВ НА УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ»
Л.І.: — Який період української історії є для вас найцікавішим?
Т.Я.: — Я думаю, що ключовим для розуміння історії України є козацький період, адже його «відлуння» ми можемо чітко простежити і в ХІХ, і в ХХ столітті, і , більше того, зараз. «Козацький міф», про що чудово пише Сергій Плохій, відчутно вплинув на українську історію. Якщо ж говорити про ключові моменти козацької історії, то це, безумовно, повстання Богдана Хмельницького, боротьба за здобуття Гетьманщиною незалежності, трагічний період Руїни (свого часу я присвятила йому окрему книгу), винятково важлива доба правління Івана Мазепи, гайдамацький рух, зокрема Коліївщина, про що я пишу у своїй книжці, випущеній видавництвом «Кліо» 2019 року, і, нарешті, втрата суверенітету й автономії Гетьманською Україною наприкінці ХVІІІ століття.
«УКРАЇНА ВТРАЧАЛА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЧЕРЕЗ ЦІЛИЙ КОМПЛЕКС ПРИЧИН — І ГЕОПОЛІТИЧНИХ, І ВНУТРІШНІХ»
Л.І.: — Відомо, що Україна не раз втрачала незалежність — за різних часів і за різних обставин. Що було спільного в цих драматичних подіях, які в підсумку позбавляли нас незалежності?
Т.Я.: — Тут ми маємо говорити про цілий комплекс проблем — і геополітичних, і внутрішніх. Внутрішні проблеми — це насамперед громадянські війни, як у добу Руїни, незгода, боротьба за владу різних угрупувань старшини. То була ціла сукупність причин різного рівня. В мазепинські часи слід говорити про конкуренцію за владу різних персон з його оточення, і, що дуже важливо, про нерозуміння його політики простими козаками й селянами. І, звичайно, не можна забувати про чинники геополітичні. Про унікальне розташування України на політичній карті Європи та світу, що багато в чому визначило подальші події.
Л.І.: — Україна чимало своєї енергії та пасіонарної сили інвестувала в історію Росії, і не тільки її історію. Як вам здається, це був благотворний вплив?
Т.Я.: — Я думаю, що вплив цей був благотворним, бо якщо взяти, наприклад, діяльність Феофана Прокоповича та його вплив на ідеологію імперії, то він, безумовно, привніс дуже багато нового у петровську епоху. Або ж вплив його незаконнонародженого сина Теплова, який багато в чому обґрунтував концепцію розвитку імперії доби Катерини ІІ.
Але і це ще не все. Ми маємо справу з цілою плеядою блискучих політичних діячів-українців, які справді чимало зробили для становлення імперії: приміром, той же Безбородько, котрий багато в чому завершив розділ Речі Посполитої. Саме українці багато в чому створювали систему освіти тодішньої Російської держави. Ієрархи Російської православної церкви ХVІІІ століття на 90 відсотків були українцями — це не перебільшення.
І обов’язково треба сказати про величезний внесок особисто Івана Мазепи в становлення імперії. Та , подальші події розвивалися зовсім не в тому напрямі, як він розраховував, і проте це — факт.
Л.І.: — Простежується цілий «ланцюжок» потужних впливів українців на розвиток Російської держави. І, якщо завгодно, «останнім українцем» у цьому сенсі був Михайло Горбачов, мати і дружина якого були українками. Важко заперечувати його величезну роль в історії.
«ХОЧУ ПРОСТЕЖИТИ, ЯК ЗМІНЮВАВСЯ ВПЛИВ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ НА РОСІЮ, І ДО ЧОГО ЦЕ ПРИЗВЕЛО»
Т. Я.: — Я не фахівець з історії ХХ століття, і тому судити не буду, але щодо ХVІІ — ХVІІІ століть значення «українського чинника» не бачити просто неможливо. У мене навіть є такий задум: простежити в часі — десятиліття за десятиліттям, — як змінювалася дія цього чинника, і до чого це призводило.
І.С.: — Якою ви бачите українську козацьку старшину ХVІІ — ХVІІІ століть? Що можна сказати про її соціальну структуру, про це історичне явище взагалі? Наскільки це було європейським утворенням і якою мірою там були елементи євразійства? Чи не спричинив конфлікт між першим та другим трагедію Руїни?
Т.Я.: — Безумовно, козацька старшина, якщо дивитись узагальнено, була явищем вкрай неоднорідним. Одна її частина являла собою шляхту, дуже освічену, справді європеїзовану.
ПРО ВНУТРІШНЮ НЕОДНОРІДНІСТЬ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ
Т.Я.: — Власне саме ця група старшини і створила Гетьманщину. На чолі з Хмельницьким, Виговським — цей список можна продовжити. Але, з іншого боку, була частина старшини, що її висунула хвиля козацьких та селянських повстань. Вони, слід визнати, були висунуті «нижчими» верствами суспільства: багато хто з селян не міг навіть написати своє прізвище. І, звичайно, ця суперечність між людьми освіченими, європейськи орієнтованими, які мали перед очима європейські ідеали тієї ж Речі Посполитої, її юридичної та адміністративної структури, і, з іншого боку, людьми, для яких це все взагалі було абсолютно чужим, які взагалі відкидали державну структуру як таку, як систему підпорядкування, як систему певного порядку і законів, — ось саме це багато в чому і породило майбутні конфлікти в Україні.
Тобто бачимо конфлікт між «несамовитими», непокірливими анархістами, яких тоді (і пізніше) було достатньо, та елітою, котра прагнула утворити та ствердити державу. У ХVІІІ столітті більша частина еліти з комфортом інтегрувалася в російські імперські структури. Звичайно, старшина знала різні етапи свого перетворення: ХVІІ століття — це одна річ, ХVІІІ — зовсім інша. Але трагічним моментом стало те, що в другій половині ХVІІІ століття більша частина еліти інтегрується в російські імперські структури і почуває себе при цьому достатньо комфортно. Вони знайшли там своє місце і зробили свідомий вибір: залишитися в цій імперії, хоч вона, імперія, явно прагнула ліквідувати автономію Гетьманщини.
Виникає питання: чому в постмазепинську добу українська старшина майже не чинила опір імперській ліквідації самостійності своєї країни — і чому цьому так шалено опиралася польська шляхта? Річ у тому, що ця старшина дуже впевнено і міцно «влилася» в російську імперію, зробила для неї надзвичайно багато, успішно робила кар’єри — і вважала імперію своєю.
Л.І.: — Цей ґрунт, очевидно, був підготовлений ще попередніми, ХVІІ століття — подорожами до Москви, бо вже тоді проклали туди шлях. Пам’ятаю, що в 1990-ті роки одіозний Володимир Жириновський говорив: нам треба було погодитися і перенести столицю слов’янської наддержави до Києва. Очевидно, на щось він розраховував, мабуть, на лояльність наших «земляків»... Взагалі, Росія виробляє величезну кількість «історичної біжутерії», а в українському суспільстві не приділялося належної уваги важливому питанню: як правильно розділитися?
І.С.: — Свого часу мою увагу привернув термін, який ви використали у назві вашої змістовної книги про стосунки Гетьманської України та Московської держави в середині ХVІІ століття. А саме: інкорпорація. Не анексія, не окупація України — ви вжили саме слово «інкорпорація», яке латиною означає «поглинання». Чому?
«В СЕРЕДИНІ ХVІІ СТОЛІТТЯ МОСКОВСЬКА ДЕРЖАВА І ГЕТЬМАНЩИНА МАЛИ АБСОЛЮТНО ХИБНІ УЯВЛЕННЯ ОДНА ПРО ОДНУ»
Т.Я.: — Цей процес інкорпорації, слід визнати, був ініційований українською стороною — в особі Богдана Хмельницького та його оточення. Причиною була катастрофічна військова ситуація, в якій опинилася тоді Гетьманщина (на початок 1654 року) — об’єднання Речі Посполитої, Оттоманської імперії та Кримського ханства проти козаків. Це і призвело до того, що у Хмельницького на той момент вибору не було.
З іншого боку, саме ідеологи із середовища українського духовенства підказують царю Олексію Михайловичу та патріарху Нікону проект релігійної війни за «звільнення» православних територій. Саме під цим прапором Московська держава розпочинає велику військову кампанію, головною метою якої, мовою цієї ж держави, було привести Гетьманщину «під високу руку царя».
Обидві сторони мали при цьому абсолютно хибні уявлення одна про одну. Хибні уявлення про мету цього об’єднання, про майбутнє, про плани партнера. Я навіть сказала б, що обидві сторони поставилися до цього об’єднання не дуже серйозно. Хмельницький це розглядав як тимчасову, скороминущу військову необхідність: розпочнемо бій, а далі побачимо... Тому конкретні умови об’єднання з царем він обговорював вже «постфактум», вже після Переяславської угоди.
ГРАФІКА СЕРГІЯ ЯКУТОВИЧА
З іншого боку, в Москві розглядали приєднання України як перший крок до «звільнення православних земель», до приєднання православної частини Великого князівства Литовського. Конкретні умови присяги в Переяславі їх мало хвилювали — їх хвилював наступний етап: війна з Річчю Посполитою.
Я думаю, це взаємне нерозуміння призвело тоді до дуже серйозних, трагічних наслідків. Тому що вже через чотири роки після приєднання, у 1658 році, Гетьманщина розриває відносини з Московською державою і укладає договір з Річчю Посполитою. Потім — зворотний процес. Руїна. Серйозний компроміс між Московським царством та Гетьманщиною був досягнутий лише у 1680-ті роки — за часів Самойловича і Мазепи.
«МАЗЕПА ДУЖЕ ВАЖКО ЗНАХОДИВ СПІЛЬНУ МОВУ З ПЕТРОМ: РІЗНІ ПОКОЛІННЯ, СВІТОГЛЯДИ Й ОСВІТА»
І.С.: —Не можемо не запитати про образ Івана Мазепи у вашій творчості. Ви є автором кількох книжок про знаменитого гетьмана (одна з них свого часу вийшла у відомій серії «Жизнь замечательных людей»). Певною мірою узагальнюючою тут є ваша праця «Іван Мазепа і Російська імперія», перекладена українською мовою. Ким для вас є Мазепа? Як ви бачите його біографію?
Т.Я.: — Я вважаю, що це серйозна помилка — намагатися перенести реалії ХХІ століття на людей зовсім іншої епохи, зокрема століття ХVІІІ. Мазепи це теж стосується. Він був людиною, яка народилася ще в часи панування в Україні Речі Посполитої, людиною зовсім іншої епохи, і, наприклад, з Петром І він дуже важко знаходив спільну мову — різні покоління, різні світогляди, різна освіта.
Треба пам’ятати, що Мазепа сильно змінювався впродовж свого довгого життя. Він замолоду був людиною дуже емоційною, «вибуховою» і, між іншим, вправним коханцем! Але життя зробило його вивіреним, зваженим і стриманим політиком, який блискуче вмів приховувати свої справжні думки. Він прийшов до влади доволі пізно — майже у 50 років. На той час він eже мав за плечима справді унікальну політичну школу — роки Руїни, коли Україну буквально розривали на шматки різні угрупування, боротьба різних кланів... Побачивши і запам’ятавши все це, Мазепа визначив для себе як головну мету: об’єднати Україну, особливо приєднати Правобережжя. І це вдалося йому наприкінці життя. І ще мета: ліквідація смут, що роздирали Україну.
Дуже цікаво, що за його влади майже не було змов і заколотів — а ті, що були, вдавалося швидко і жорстко придушити. Консенсус і «благолепіє» — ось як можна охарактеризувати понад 20 років правління Мазепи (1687 — 1708).
МАЗЕПА «МІЖ МОЛОТОМ І КОВАДЛОМ»
Але, з іншого боку, саме це й зіграло проти нього. Тому що коли настав час безмежно важкого вибору, ще й в умовах війни, а цар Петро, опинившись у певний період війни з Карлом ХІІ практично без союзників (польський король Август кинув його), мусив розпочати серію дуже жорстоких заходів, щоб переломити ситуацію, в першу чергу провадив нещадну централізацію в державі, що явно вело до ліквідації будь-якої автономії України — що залишалося робити Мазепі в цих умовах? Така централізація спричинила страшенне незадоволення старшини, і Мазепа опиняється «між молотом і ковадлом»: з одного боку, він розуміє вбивчі для України наслідки реформ Петра, а, з іншого — зростає серйозна внутрішня опозиція гетьману. І, зрештою, наступ Карла ХІІ ставить у цих ваганнях остаточну крапку: мусив або піти за планом Петра й перетворити північ України, зокрема Стародубщину, на випалений край, фактично на пустелю, або ж щось робити...
Все, що міг реально зробити Мазепа в той момент, — це взяти і з тими дуже обмеженими силами (в цьому й була його драма), якими він володів, перейти до шведів. Вчинити інакше — означало б погодитися з ліквідацією усього, що він створював ціле життя, у що він вірив і що любив щиро. Тут — трагедія Мазепи.
І.С.: — А ви виключаєте можливість перемоги Карла і Мазепи? Був такий шанс — чи це історична фантастика.
Т.Я.: — Думаю, такої можливості не було. Петровська держава задіяла усі наявні внутрішні важелі й діяла в надзвичайно жорстокий спосіб. І ще питання про особистість самого короля Карла — наскільки ця людина була для України перспективним партнером. Коли Мазепа вперше зустрівся з ним, він був страшно розчарований і вражений, побачивши перед собою непередбачуваного юнака, а не грозу Європи... Король абсолютно не розумів Україну та українців, а водночас був фантастично самовпевненим.
Л.І.: — За будь-якого збігу обставин та повороту подій українцям варто пам’ятати, що відносини з Московією чи Росією є надзвичайно небезпечними.
Т.Я.: — Логіка розвитку кожної імперії полягає в тому, що коли ця імперія має можливість «затискати» суверенітет, автономію інших народів, вона, звичайно, на це іде.
Л.І.: — Як ви гадаєте: чи всі імперії приречені, чи російська є тут винятком?
Т.Я.: — Це — непросте, філософське запитання. Те, що Російська імперія зразка 1917 року була приречена, — для мене цілком очевидно. Так само, як був приречений Радянський Союз — він розпадався на моїх очах, і шансу його зберегти не було. А відповісти на ваше запитання складно...
«У ЦЬОМУ РОЦІ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 300 РОКІВ ІЗ ЧАСУ НАПИСАННЯ «ЛІТОПИСУ» САМІЙЛА ВЕЛИЧКА»
І.С.: — Ми знаємо, що ви приїхали зараз в Київ передовсім для підготовки повного наукового видання знаменитого «Літопису» Самійла Величка. Розкажіть, будь ласка, про цю славетну пам’ятку козацької історіографії.
Т.Я.: — Почнемо з того, що саме в цьому році виповнюється 300 років з часу написання «Літопису» Самійла Величка — і водночас 350 років від дня його народження.
Хоча я вважаю, що правильніше називати цей величезний твір не «Літописом», а «Історією». Бо за формою то був не літопис, а одна з найбільш ранніх в Європі «Історій». Оригінал пам’ятки зберігається у відділі рукопису Російської національної бібліотеки у Петербурзі. У ХІХ столітті цей рукопис був куплений на аукціоні письменником та істориком Михайлом Погодіним, а потім опинився в бібліотеці.
Чотири спроби видати «Літопис», які робилися в різні епохи: в середині ХІХ століття, на початку минулого століття, була потім спроба у 70-ті роки ХХ століття, і, нарешті, був 1991 року виданий переклад «Літопису» українською, здійснений Валерієм Шевчуком — всі ці дії не виконали головного завдання, а саме — видання повного (саме повного!) тексту Величка. В основі усіх цих видань була перша публікація ХІХ століття, котра, як виявилося, була неякісною. Треба враховувати сучасні археографічні норми та вимоги, які, зрозуміло, в ту добу до уваги не бралися.
Що я маю на увазі? Повний тест «Літопису», написаного Величком, ніколи не був збережений видавцями. Початкова частина (а саме такою її бачив Величко і так її писав) вважалася видавцями «додатковою». Не були враховані втрачені аркуші, що збереглися у Київському списку «Літопису» (зберігається в Бібліотеці імені Вернадського). Не був звірений оригінал з першою публікацією ХІХ століття, і всі пізніші публікації відтворювали різночитання і помилки. Крім того, у ХІХ столітті при виданні «Літопису» випустили цілий ряд документів, що належать до епохи Мазепи і які в пам’ятці були (щоденники, різні за змістом записи). Деякі документи були вилучені з цензурних міркувань, деякі — з технічних причин, але фактом є те, що в тому вигляді, як працю задумав і реалізував Величко, історики ніколи не читали. Не були опубліковані його власні «Нотатки на берегах», що мають величезне значення. Не були чітко зазначені місця, де вклеєні або вшиті оригінальні документи.
Все це, і багато іншого, адже обсяг роботи колосальний, я і мої колеги з Інституту історії України НАН України маємо намір незабаром здійснити. Принаймні хотіли б, щоб перший, оновлений том «Літопису» (наукові коментарі будуть пізніше, у другому томі) вже у вересні побачив світ.
І ще можу поділитися з вами своїм важливим відкриттям — не знаю, чи це сенсація, чи ні. Я дослідила, що те місце, де в Суботові, як традиційно вважається, похований Богдан Хмельницький, таким місцем поховання насправді не є. Він похований справді в Суботові, але на певній відстані від загальновизнаного місця. Ця тема окремої докладної розмови, а поки що маю нагоду повідомити про це читачам «Дня».
