Не так давно «День» писав про всеукраїнську програму «Перший крок до успіху», організовану з метою допомогти молодим дівчатам із завдатками лідерів реалізувати свій потенціал. На першому етапі програми були відібрані 50 дівчат, які написали кращі есе на тему жіночого лідерства. Три найцікавіші, за оцінкою нашої редакції, есе були опубліковані в №103. Одне з них — лист Ірини Гавришевої з Запоріжжя, дівчини в інвалідному візку, яка не лише добре орієнтується в проблемах людей з обмеженими фізичними можливостями, зокрема жінок, в Україні, а й досить чітко уявляє собі шляхи їх вирішення. Актуальність цієї теми складно переоцінити, есе Ірини сподобалося не лише нашій редакції й організаторам конкурсу. Приз за перемогу в конкурсі есе — зустріч з українськими жінками-лідерами, що відбулася 28 червня («День» №106). Виступаючи з трибуни, відзначила саме Іринин твір перша леді країни Катерина Чумаченко-Ющенко, висловивши бажання поспілкуватися з автором. Здавалося б, перший крок до реалізації мрії — допомогти таким же людям, як вона сама, — Іриною зроблений: вона отримала право голосу на національному рівні. Але...
Ще в розмові з кореспондентом «Дня» Іра повідомила, що хоче бути лікарем — кардіологом або лікарем УЗД, — словом, вибере таку спеціалізацію, щоб інвалідний візок не був на заваді. Але саме лікарем. Диплом із відзнакою давав підстави вважати, що мрія здійсниться: залишалося лише подати документи в Запорізький медичний університет і спробувати свої сили на іспитах. «День» побажав Ірині успіху. Але днями в редакцію подзвонила її мама та повідомила, що в університеті в Іри... відмовилися навіть приймати документи. Університет відмовляється приймати документи в дівчини в інвалідному візку, лякаючи її сходинками. Причина відмови — все той же інвалідний візок. Деталі Ірина розповіла в листі, який ми публікуємо нижче.
До 11 років я була абсолютно здоровою, сповненою сил дівчинкою. Потім випадкове падіння, забій коліна — і в результаті 14 травня 1996 року на мене чекала рядова операція, яких у країні роблять сотні. Прокинувшись після наркозу, я була впевнена, що скоро, буквально через кілька місяців, усе буде, як раніше. Але вже через 14 днів після операції я вперше відчула щось не те: слабкість у всьому тілі, мої м’язи відмовлялися мене слухатися. Тоді це здавалося чимось випадковим і тимчасовим.
Через рік після тієї операції я вже не могла відвідувати школу — не мала сил до неї йти. Через 28 місяців втратила здатність ходити. Від початку хвороби не минуло ще й трьох років, коли в мене вперше відмовили дихальні м’язи, а вслід за ними й серце.
Два роки були наполегливою битвою з хворобою за те, щоб залишити мене серед живих. Було багато чого, деякі ускладнення здавалися несумісними з життям. Але я знову і знову виживала ціною втрати функції чергового м’яза.
Мені було 16 з половиною років, коли хвороба нарешті відступила. Вона перестала прогресувати, однак те, що вона відібрала, так і не повернулося. Я навчилася жити такою: з ледве працюючими ногами (від яких навчилася брати максимум і досить непогано стояти), з пальцями рук, які відмовлялися писати ручкою. І ще багато що відрізняло мене від «нормальних» людей. Але вибору не було, треба було починати нове, «інвалідне», життя.
Змалку я мріяла бути лікарем. Згодом медицина стала моїм хобі: я читала спеціалізовані довідники, підручники. Читала просто так, як звичайні люди читають художню літературу. Я любила і люблю медичну науку. І мріяла стати її служителем. У роки прогресування хвороби про навчання у вищому навчальному закладі не могло і йтися, я чекала довго й терпляче, чекала заповітного терміну — три роки ремісії, — після якого ймовірність повернення хвороби знижується в кілька разів. А сама готувалася до вступу до медичного університету. Я знала, що це складно, але я досить добре знала і себе, тому була впевнена — я подужаю все.
27 травня я пішла на особистий прийом до ректора нашого Запорізького державного медичного університету — вирішити питання з організацією іспиту з української мови. Іспити з профільних предметів були тестами, і для мене не становить труднощів на них відповідати. А от іспит з української (диктант) я написати разом з усіма не можу — через слабкість пальців я пишу повільно та з перервами. Зате дуже швидко та добре друкую на комп’ютері. З цим і пішла до ректора, щоб дозволив мені писати диктант на комп’ютері. Перше, що мені відповіли: «Як ти, візочниця, навчатимешся?». Я пояснила, що це не проблема, що я знаю способи виходу з ситуації. Але відповідь була та сама, лише вже більш пряма: «Візочник не може навчатися в медунівері. Ідіть в будь-який інший». Але все ж таки ректор пообіцяв зателефонувати в міністерство та дізнатися, як можна вирішити проблему диктанту. Просив передзвонити за тиждень чи два.
15 червня телефоную в приймальню ректора. Для мене жодної інформації не залишили, але можуть зв’язати з людиною, яка відповідає за особисті прийоми. Телефоную туди. Розмова знову починається зі слів «Як ти навчатимешся? Ти ж у візку!!!». Коректно кладу край розмові в цьому руслі, цікавлюся, що з’ясувалося з приводу диктанту. Відповідь: «Якого диктанту? Вам же сказали, що якщо хочете навчатися, то складайте іспити разом з усіма! Про окремий диктант розмови не було!» — і кинули трубку.
16 червня мама їде на прийом до голови приймальної комісії. І знову те ж саме: «На візку?!! Та не може навіть йтися про те, щоб вона в нас вчилася!» Прохання обґрунтувати такі слова нічого не дають.
6 липня дзвінок із медуніверу. Просять дозволу приїхати до мене, поговорити, вирішити проблеми. Приїжджає професор із кафедри педіатрії та ще одна жінка з фармакологічного факультету. Розмова починається вже традиційно: «Як ти собі уявляєш навчання в медунівері?». Пояснюю, що уявляю і цілком конкретно, що проблема сходів постає для мене не лише в медичному, а й у будь-якому іншому вищому навчальному закладі, та й поза вузами теж. Тоді розмова переходить на те, що ректор готовий піти назустріч і дозволити мені вступити в медичний університет, але на фармакологію. Пояснюю, що мені туди не можна, це контакт із хімікатами, який мені протипоказаний. Отримую відповідь, що вони візьмуть мене на заочне відділення та звільнять від контакту з хімікатами. Обіцяють всебічно допомагати і «зробити зіркою фармації». Тільки от уявити собі видатного наукового співробітника в фармакології, який жодного разу в житті не бачив хімічних реакцій, якось складно. Відмовляюся і наполягаю на своєму: маю право вступати куди завгодно, тому вступатиму на лікарську справу.
7 липня їду подавати документи для вступу. При собі маю всі необхідні довідки, зокрема й із поліклініки за місцем проживання зі вказівкою, що за станом здоров’я навчання в цьому вищому навчальному мені не протипоказане. Заповнюю всі папери, коли з’ясовується, що зроблена мною ксерокопія довідки з МСЕКу має бути завірена. Дівчинка, яка займається підготовкою документів для подачі в приймальну комісію, йде завіряти довідку, я залишаюся чекати, тримаючи всі документи в руках. Через годину до мене підходить член приймальної комісії і просить покликати когось із рідних, оскільки «виникли деякі труднощі». Мати йде в приймальну комісію, після чого до мене приходять і просять віддати документи. Хвилин за 40 мені повідомляють, що надана мною медична довідка недійсна, оскільки лікар допустив помилку, не вписавши одного з діагнозів. Із такою довідкою мене не приймуть (хоч «деякі труднощі» виникли ще до того, як будь-хто з приймальної комісії побачив цю довідку). Це рішення приймальної комісії. А так само її рішення — відправити мене «на медичний огляд» у комісію при міському відділі з питань охорони здоров’я. Моєї думки з приводу цього фактично примусового огляду ніхто не питає. Розуміючи, що це рішення не зовсім законне, пишу заяву на ім’я голови приймальної комісії з вимогою прийняти мої документи до розгляду та допустити до вступних іспитів. Укотре отримую відмову. На слова «Напишіть, чому ви відмовляєтеся», чую крик: «Як ви мені набридли! Ідіть, я нічого не підписуватиму». З цим і пішла.
10 липня їду на комісію при міськвідділі з питань охорони здоров’я. З порога від мене вимагають надати комісії мої медичні документи. Я не мала і не маю бажання розголошувати таємницю свого стану здоров’я. Те, що мало значення для навчання, лікарі поліклініки винесли в довідку, решту я хотіла б зберегти в таємниці (і маю на це повне право). Розмова видалася нелегкою, півтори години я вислуховувала одне і те саме: ти у візку, ти не зможеш, іди куди завгодно, але не в медичний. Усі півтори години я намагалася перевести розмову в суто правове русло — де в законі написано, що людина з моїм захворюванням не має права навчатися в цьому вищому навчальному закладі? Де в законах або Конституції написано: «Всі громадяни мають право на освіту, крім тих, хто пересувається у візку»? Але правове питання нікого не хвилювало. Хвилювало, як я підійматимуся сходинками (наче в житті мені не доводиться з ними щодня стикатися), як спілкуватимуся з людьми, а що, як хтось заразить мене чимось (наче вдома я сиджу в стерильних умовах і в людей перед розмовою вимагаю довідку про те, що вони здорові). Фактично мені відмовили...
11 липня мама поїхала забирати копію рішення комісії та її приголомшили тим, що рішення ухвалили на нашу користь! Сказали, що порадилися з юристом, який пояснив їм, що, попри хворобу, ніхто не має права заборонити мені навчатися в будь- якому вищому навчальному закладі. Тільки от документ ще не зовсім готовий, бракує кількох підписів.
12 липня мама телефонує в міськвідділ з питань охорони здоров’я, щоб дізнатися, чи готова довідка та чи можна за нею приїжджати. Відповідь просто шокує: «Тієї довідки ми не дамо. Сьогодні знову збереться комісія і підпишеться під тим, що мені навчання в медичному вузі протипоказане». Тобто комісія вирішуватиме це без мене, без документів, узагалі без нічого. Просто зібралися, написали, що не можна — і край. І моїй думці там узагалі немає місця. Мати розмовляла і з головою комісії Неонілою Чеченець, і з начальником міськвідділу з питань охорони здоров’я Надією Севальневою. Скрізь відповідь одна: вона не може вчитися, вона хвора, вона інвалід!!! Ідіть до іншого вузу. Так само мати розмовляла з юристом, який тоді сказав, що я маю право вчитися, а вже наступного дня — що ні. На вимогу матері він дав номери статей законів, на які він посилався, відмовляючи мені. Найсмішніше, що коли я відкрила ці статті («Закон про освіту» стаття 3 п. 1 і Наказ №71 від 1.02.06 «Про умови прийому до вищих навчальних закладів»), то прочитала в них таке: «Громадяни Україні мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, ..., стану здоров’я, місця проживання та інших обставин». Третій закон, на який послався юрист, — такий собі спільний наказ міністерств освіти й охорони здоров’я від чи то 1976, чи то 1977 років. Нібито в тому наказі написано, що моя хвороба є протипоказанням для навчання саме у вищому медичному навчальному закладі. Цього наказу я знайти не змогла, хоча маю підозри, що в тому вигляді, в якому мені його виклали, він узагалі не існує. Не кажучи вже про те, що в 1976 році моя хвороба вважалася майже смертельною, тривалість життя хворих не перевищувала 10 років. А зараз навіть із найважчими формами люди можуть жити десятиріччями...
Тобто юрист дає або не ті закони (а саме протилежні), або указ тридцятирічної давності, який, найімовірніше, вже давно втратив чинність, та й чи був взагалі...
15 липня закінчується термін подачі документів. 16 го — перший іспит. Ужеочевидно, що вступити я не зможу, адже моїх документів в університеті наче й не було. І відмов начебто й не було, адже жодної заяви ніхто не підписав. І мене, судячи з усього, там ніколи не було...
Висновок напрошується один: медуніверситет вирішив будь-якою ціною не приймати мене. Та й не лише не приймати, а навіть не допускати до іспитів. Відмовки змінюються щоразу, незмінною залишається «турбота» про моє благо та цілковита впевненість у власній непогрішності: «Я — лікар, я краще знаю, що ти можеш, а що ні». І хоча на комісії неодноразово звучали слова: «Справа не у твоєму візку, а в тому, що ти важко хвора», але почалося все з того дня, як я у візку в’їхала в кабінет ректора. Він не знав діагнозу, не знав, наскільки в мене збереглася функція ніг, але одразу ж відмовив. І після цього мене переконуватимуть, що мій візок тут ні до чого?..»
