— 501, 502, 503... Кільце... 504, 505... Купол...
Подивився праворуч, ліворуч... Сховав кільце. Взяв вільні кінці...
Військовослужбовці житомирської 95-ї окремої аеромобільної
бригади вчаться стрибкам з парашутами. Фрази, що практично гуртом промовляються
на спецтренажері, одноманітні рухи десантників у своєму виконанні доводяться
ледь не до автоматизму. Інакше і бути не може. Адже у повітрі одне невірне
рішення — і станеться непоправне.
«У нас не тільки не поважають, але й взагалі навіть не
сприймають людину, яка не стрибає з парашутом, — говорить виконуючий обов'язки
командира бригади з виховної роботи Сергій Уланов. — Різниці немає: чи
то солдат-кухарь, чи то офіцер-начфін... І навіть я, якщо не стрибаю, як
зможу сказати своєму підлеглому, що це йому необхідно зробити?»
Ще декілька років тому мешканці Житомира навіть і гадки
не мали, що місто, більш відоме як батьківщина письменника Короленка та
космічного конструктора-генія Корольова, стане славитися ще й своїми аеромобілістами.
І якщо казати відверто, то поява «блакитних беретів» на початку декого
навіть збентежила... Проте воїни з залізними м'язами засвідчили справами,
що порядним людям боятися нічого. Спільно з міліцією вони наводили громадський
порядок в найбільш небезпечних кварталах міста, патрулювали на святкових
заходах. Втім, про бойову та парашутно-десантну підготовку аеромобілісти
не забували. Майже на голому місті створили базу для навчань, на полігоні
— навчальнi міста, відбудували казарми скороченої військової частини...
Високу оцінку рівню підготовки житомирських аеромобілістів неодноразово
давали як в Житомирі, так і далеко за його межами. Скажімо, у гарячій Югославії
військовослужбовці аеромобільних військ одними з перших взяли участь в
операціях ООН по підтримці миру у складі 240-го окремого спеціального батальйону
Збройних сил України. У Великiй Британії під час навчань «Козацький степ»
уперше стрибали з англійськими парашутами. Вміло діяли в Голландії, Америці.
Не так давно випробували і дали резюме канадським парашутам — «однозначно
краще наші». І не тому, що вітчизняні, а тому, що мають чимало переваг
— страхувальні прибори, стабілізацію тощо.
Як зазначали в бригаді, з самого початку тут були впевнені,
що саме до них і тільки до них iз Міністерства оборони України надійде
розпорядження щодо формування 37-ї окремої роти забезпечення, яка має вирушити
до Косово. Врешті решт, так воно й сталося... Як пізніше зазначив командир
роти підполковник Віктор Євхімовіч, місяця вистачило на те, щоб підрозділ
був сформований й готовий для виконання майбутньої миротворчої місії —
охорони військового шпиталю та вертолітної ескадрильї. Хоча до складу роти
було нелегко потрапити. Майже всі проходили конкурсний відбір, брали письмовий
дозвіл про згоду у своїх батьків, дружин, рідних. Тепер 108 чоловік особового
складу живе як один злагоджений, притертий частина до частини механізм.
Чимало в ньому й тих, хто має бойовий досвід Афганістану, Анголи, Сербії.
Як зазначив командир, у будь-який час рота готова вирушити
для виконання завдання. «До речі, а знаєте, що більш за все ображає наших
аеромобілістів? — запитав мене підполковник Олександр Коцупей, заступник
командира роти з виховної робити і повідомив. —
Те, що у Югославії вони змушені будуть носити не десантну,
а загальновійськову форму. Вже зараз солдати нам кажуть, що їх переодягають
в... «мазуту».
Пояснюється це просто, до тільняшки, блакитного берета
в бригаді ставляться по-особливому. Адже будь- хто десантну форму не зодягне.
Проте щодо переодягання, то як пояснили в бригаді, за цим стоїть зовсім
не бажання образити миротворців, а певний досвід — косівські албанці не
сприйматимуть українців за росіян, що прийшли допомагати сербам. Так само
й, навпаки, українці не стануть ворогами сербiв. Отже, з двох боків діятимуть
нейтрально.
У рядових Олександра Семиліта та Романа Гапяка, що уперше
вирушать до Югославії, поцікавився, чи не бояться вони тієї небезпечної
ситуації, що й зараз панує Косові. Олександр відповів, що налаштований
на все. А Роман, що тепер вже боятися пізно — рішення прийняте. На іншу
відповідь навряд чи треба було очікувати. Адже дух, що панує у бригаді,
не дає відчувати себе слабким, тим більше себе жаліти. До того ж є ще й
високе почуття — ті, хто сходить в небо, на землі низько «не падають»...
