Коротше, роздуми про дивну, нічим, на перший погляд, не виправдану затримку суспільного інтересу на феномені комунізму, привели мене до теми Великого Проекту. Ідеться про важливі речі, важливі не взагалі, а для кожного окремого індивіда. Бо Великий Проект надає життю індивіда повноти сенсу. Проект грунтується, якщо хочете, на метафізичній картині світу. Це означає, що людина, навіть не будучи вченим і не вміючи пояснити конкретні явища, сповнена чіткого розуміння світу загалом і в його основах. Із цього розуміння випливають і стратегія особистої поведінки, і способи вирішення конкретних завдань. Живучи Великим Проектом, людина завжди знає, що їй робити. Хіба це не важливо? Далі я опишу, намагаючись бути об’єктивним, конкретні види Великих Проектів.
Я думаю, що ідея комунізму приваблює людину тому, що вона, дійсно, відчуває себе причетною до Великого Проекту. Вона відчуває себе творцем справедливого суспільства в глобальному масштабі. Вона — активний учасник історичного процесу, вона творить Історію. Ви скажіть, що нічого вона не творить, а просто обдурена функціонерами. Адже мова не про факт, а про те, що людина відчуває. Із цим почуттям, якщо воно є, вона не може розлучитися просто так. Воно не зникне ні в ході інтенсивних переконань, ні під час зіткнення з реальними фактами. І воно, це почуття, має, мабуть, здатність ні сіло ні впало вселятися в деякі душі. Для такої людини комунізм стає, як висловився б Пауль Тілліх, предметом граничного інтересу.
Мабуть, усвідомлення того, що ти береш участь у Великому Проекті разом із мільйонами людей, дає могутню емоційну підтримку. Є побут, із його дрібними, дражливими проблемами. Є хвороби, бридкі думки про тяжкість буття та його кінець. Усе це огидно, підло й заслуговує тільки на заперечення. А є Ідея — світлий вісник іншого світу. Прекрасного, чистого світу. Для голодного це — світ, де всі ситі. Для скривдженого це — світ, де всі милосердні. Для самотнього це — світ, де всі люди живуть єдиною дружною сім’єю. Кожний, хто страждає тут і тепер, але хто має відчуття причетності до Великого Проекту, сподівається, що коли й не він особисто, то ті, котрі житимуть після нього, знайдуть у цьому майбутньому світі вивільнення від страждань. Людям, які заперечують це тим, що вони хочуть щасливого життя сьогодні й для себе, треба нагадувати про старого, який закладає сад.
Маси живуть, скоріше, почуттями. Однак ідея комунізму має раціональне підгрунтя й виправдана всім ходом європейської історії. Праця й Розум — ось цінності, що дали їй життя. Причому Праця — головне. Праця є силою природи. В людині ця сила знайшла витончений характер, породила розум. Осмислене плановане освоєння природи й осмислене улаштування життя всього людства — такий сенс комуністичної ідеї. І нічого тут не заперечиш. Хіба що запитаєш: а чи тільки комунізм виник із цих цінностей — Праці й Розуму? Але про це пізніше.
Нашій культурі відомий також інший Великий Проект — іудейсько-християнська релігійна традиція. Людина, яка вірою та розумом освоїла цю традицію, не може, мабуть, не відчувати глибокого сенсу свого власного життя й життя світу. Велике завдання, поставлене перед нею. Вона знає, із чого все почалося й чим усе закінчиться наприкінці часів, тобто перед тим, як настати вічності. Такій людині зрозумілий розумно створений світ і цілком зрозуміло, що робити їй самій. Принаймні вона розуміє, що всі проблеми можуть бути розв’язані за умови належного виконання чітких розпоряджень. Така людина значною мірою позбавлена почуття тривоги, самотності, зневаженої справедливості й соціальної незахищеності. Бо її любить і захищає Творець. Тут можуть указати на проблему страждання невинного немовляти або проблему Йова. Відповідь на це, мабуть, така: якщо ця проблема виникає й дуже непокоїть, значить, розум запитує про те, про що він запитувати не повинен. Розум перевищує свої повноваження через нестачу віри.
Два проекти, схематично тут позначені, вельми схожі. По-перше, тим, що люди захоплені ними настільки, щоб стати їхніми професійними виконавцями, чітко уявляють собі кінцеву мету. По-друге, вони розуміють, наскільки є важким поставлене перед ними завдання — донести благу вість до кожного або, застосовно до іншого проекту, трансформувати свідомість людей у масштабі всього світу. Звідси виняткова роль місіонерства, або пропаганди. Нарешті, обидва проекти зафіксовані в канонічних текстах, без чого неможливе тривале збереження в незмінному вигляді основних принципів учення.
На ці спільні ознаки треба вказати тут через те, що, розпочинаючи опис третього проекту, я відчуваю утруднення. Закрадається сумнів у тому, чи є цей проект Великим і чи є він узагалі Проектом. Однак, із другого боку, може виявитися так, що це, дійсно, Проект найсучасніший і тому особливо вражаючий. Ідеться про лібералізм — ідеологію, також породжену цінностями Праці й Розуму. Перерахованих вище ознак тут немає. Немає людей, котрі присвятили б себе Проектові настільки, щоб усе інше їх не цікавило, немає кінцевої мети, немає спеціального інституту пропаганди, немає текстів, що викликають благоговіння. І все-таки… «Тріумф Заходу, західної ідеї очевидний передусім тому, що в лібералізму не залишилося ніяких життєздатних альтернатив». Це — Френсіс Фукуяма, 1989 рік. Відчувається в цьому висловлюванні потрібний для Проекту епохальний і загальнолюдський вимір. І має місце натяк на остаточно здобуту перемогу як досягнуту мету. Завершилася історія як боротьба ідеологій. Ми спостерігаємо, вважає Ф.Фукуяма, «завершення ідеологічної еволюції людства й універсалізацію західної ліберальної демократії як остаточної форми правління». З усього видно, що лібералізм, як він тут зображений, можна все-таки віднести до Великого Проекту.
Об’єктивно це, мабуть, так. Проте сумніви залишаються. Великий Проект передбачає пристрасть і граничну самовіддачу. Метафізику, а не лише здоровий глузд. Свідому й організовану участь у спільній справі, а не невидиму руку, яка веде кожного незалежно від інших. Напруженість, конфлікти й боротьбу, а не млявість і компроміси. Чи є взагалі в ліберальних споживчих суспільствах люди, які живуть Великим Проектом? І чи не є альтернативою цього життя духовна порожнеча? Так, порожнеча. Згідно з Ф.Фукуямою, духовна порожнеча — доля співтовариств, для яких історія закінчилася. «Кінець історії сумний. Боротьба за визнання, готовність ризикувати життям задля суто абстрактної мети, ідеологічна боротьба, що вимагає відваги, уяви й ідеалізму, — замість усього цього — економічний розрахунок, нескінченні технічні проблеми, турбота про екологію та задоволення витончених запитів споживача». Ні, Великий Проект не до снаги розслабленим і довірливим. В «еру порожнечі» (Жиль Ліповецький) Великі Проекти не зароджуються.
Ідея комунізму приваблює найбідніші маси. Саме в цьому середовищі створювалися соціальні утопії, удосконалені потім теоретиками. І християнство живе протягом віків не стільки зусиллями кліру, скільки завдяки тихому ентузіазму пастви, простого у своїй більшості нужденного люду. Людина, якій немає чого втрачати, яка відчуває приреченість у земному житті, легко захоплюється Великим Проектом, не нею, певна річ, винайденим, але нею з фанатичною завзятістю здійснюваним. Саме тут серце Проекту, йому потрібна соціальна енергія. Почуття пересічного виконавця для здійснення Проекту важливіше, аніж розум керівника.
Відповіддю Ф.Фукуямі стала книжка Самюеля Хантінгтона «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку». Основна ідея відома: історія не закінчується, вона робить небезпечний поворот. Її драми розігруватимуться тепер на новій сцені — на межі культури Заходу й культури незахідних цивілізацій, там, зокрема, де стикаються «західна зарозумілість» й «ісламська нетерпимість». На мій погляд, загальноприйнятне тлумачення трагічних подій в Америці тривіалізує ситуацію. Так, тероризм — зло, це очевидно для кожної розсудливої людини. І тут немає чого надто розмірковувати. Бо, затримавшись на тероризмі — явищі, що лежить на поверхні, ми можемо втратити щось істотніше. Те, що дотична до Заходу цивілізація має у своєму розпорядженні Великий Проект.
