Одного спекотного дня минулого літа, коли, здавалося б, ніщо не віщувало біди, до однієї з квартир у багатоповерховому будинку міста приніс листоноша чорну звістку. Живим треба було їхати до аеропорту в Борисполі, везти додому «вантаж-200». Несподіване горе, якому дружина не могла йняти віри, змусило її щось робити. Наче від того, що вона не прийме, не повірить в офіційну версію щодо причини смерті свого чоловіка, станеться диво — він воскресне. Чи може, сталась яксь фатальна, страшна помилка: те, що засвідчують документами, повідомляють дипломати, — не про нього?.. Інформація, достовірність перекладу якої на рідну мову засвідчено віце- консулом України в Ізраїлі, не давала відповіді на скорботні запитання — чому, як?
Читала крізь сльози відчаю, що начебто 16 липня її чоловік трудився, як і у попередні роки, на заводі металоконструкцій, коли раптом йому стало геть зле. Заробітчанин з Хмельницького знепритомнів. Його було доставлено до лікарні, де чотири дні та ночі тамтешні ескулапи намагалися повернути пацієнта до життя, та не змогли.
«В результаті ізраїльського судово-медичного дослідження зроблено висновок, що цей громадянин України помер від отруєння неякісним спиртним напоєм», — говорить для «Дня» старший оперуповноважений групи Укрбюро Інтерполу Андрій Скальський. Посилається на документи.
Безутішна вдова, яка два роки чекала на повернення свого чоловіка із заробітків на чужині, ще більше, ніж в очевидний факт його смерті, не вірила у причину, вказану у документі. Бо ж він і вдома ніколи у чарку не заглядав. У своїх листах додому, по телефону розповідав, що порядки на роботі суворі. На заводському конвеєрі й словом ніколи з кимсь перекинутися. Становище нелегала вимагало, щоб був зосередженим і завзятим у роботі, не висмикувався: результат найменшого порушення вельми передбачуваний — не тільки з роботи, а й з країни виставлять. То він і старався, не втрачав надії, що, нарешті, перейде на легальне становище, аби заробляти, підтримувати дружину й дітей грошима, щось зібрати, аби, коли повернеться додому, якось влаштувати життя. Хіба ж бажав кудись їхати та летіти? Де ж і до чого докладати трудових зусиль на Батьківщині?
Люди ж, як давно відомо, по- різному переживають своє горе. Той закам’яніє, впаде у глибоку депресію й не рухається, навіть з хати не вийде. А інший активізується, дошукується до причини, намагається відчинити всі двері, за якими його вислухали б, почули. Бо ж до невимовного болю ще й глибока образа додалася. Такий висновок, що далеко від дому помер п’яницею.
Вдова звернулася із заявою до прокуратури у Хмельницькому. Аби наглядова інстанція призначила судово-медичне дослідження тут-таки, на місці. «Їй пішли назустріч, — продовжує Андрій Скальський. Висновок місцевої патанатомекспертизи не дав жодної відповіді на скорбні питання. Заявлено, що відсутні первинні медичні документи щодо клінічного захворювання, немає даних клінічних лабораторних досліджень, а проведення токсикологічного дослідження на наявність метилового спирту і його метаболітів недоцільне у зв’язку з бальзамуванням тіла. Також вказано на «неможливість дослідження серця внаслідок відсутності його у доставленому тілі». Всі інші органи є, на місці, а серця немає», — журиться старший оперуповноважений групи Укрбюро Інтерполу.
Нікому не поширюючись про цей неймовірний результат патанатомекспертизи, жінка вирішила шукати серце покійного чоловіка. З прокуратури відправили матеріали до Інтерполу. Хтось порадив нещасній, щоб звернулася з листом до Віктора Медведчука, як відомого у світі правника, першого віце-спікера українського парламенту. Відповідь В.Медведчука сповнила її надією, що істину таки буде встановлено.
Закономірне та зрозуміле прагнення знайти серце свого чоловіка негайно змушує її звертатися й до інших інстанцій — з письмовими та усними заявами. В якомусь із кабінетів їй порадили по-доброму, аби не зверталась із своєю бідою до кореспондентів. Якщо, сказали, ця історія потрапить на сторінки преси, то вже ніколи не доб’ється свого, пошуки нічого не дадуть. Ті ж, які по-справжньому бажають якось зарадити жінці, так не вважають. Навпаки, кажуть, розголос змусить відповідні інстанції обох країн розгадати жахливу таємницю зникнення серця заробітчанина. Рідні та близькі покійного вважають, що якщо комусь потрібне людське 39-річне серце, то, звісно ж, живе й здорове. Та кому ж, навіщо був потрібний цей орган? Поки на запитання не буде вичерпної відповіді, мають право на існування всі версії щодо причини смерті громадянина України у далекому чужому краї. Аж до тієї, що йому зумисне вкоротили віку.
«Звертаємось по інстанціях із запитаннями, просьбами про проведення додаткової перевірки обставин та причини смерті цього громадянина. На жаль, справа просувається вельми повільно. Може, там правило таке, що серце покійника залишається у патанатомбюро, то хай скажуть», — говорить старший оперуповноважений Андрій Скальський. Він не має великої надії на те, що серце таки знайдеться. Відчуває якусь апатію з боку деяких офіційних сторін до цього розслідування.
Одначе ця трагічна історія таки матиме своє логічне завершення. Аж тоді, коли справа набуде міжнародного резонансу. Громадськість вимагатиме результату пошуків. Та, на жаль, не громадськість країни, до якої повернуто тіло без серця. Ця громадськість уже обговорила факт і зосередилася на інших проблемах відповідно до гостроти поточного моменту. Це у ситих країнах можуть собі дозволити, скажімо, організацію дня трауру за «худобою, убієнною внаслідок епідемії коров’ячого сказу», або піший марш до місця поховання забитих брутальним способом бродячих котів і собак.
А тут не до цього буцімто. Хтось намагається мужньо перебороти труднощі перехідного періоду на місці, хтось відправився на заробітки, ще хтось визначається остаточно із своїм зарубіжним маршрутом. Домовина, доставлена у липні повітряним лайнером до Борисполя, а відтак — до Хмельницького, на жаль, далеко не перша і вже не остання.
Різні обласні інстанції, до яких звертався iз запитанням про живих і мертвих заробітчан рідного краю, відповіли, що такої статистики не мають, і навіть не цікавляться нею. А в головному управліннi праці та соціального захисту населення облдержадміністрації погодилися: наспіла пора, щоб створити якийсь департамент у справах заробітчан- українців за кордоном.
Ото якось у мас-медіа промайнуло повідомлення, що зовнішньополітичне відомство вирішило поставити на законну основу працевлаштування своїх співгромадян в Іспанії, уже давно чекає від Мінпраці, що те підготує проект угоди. Днями — інформація з Італії: і там говорили на цю ж актуальну тему. Є добрі наміри! Й тільки бюрократична машина бездушна, їй байдуже до чужого серця, що крається, прагне розгадати таємницю — кому й навіщо було треба цей орган чоловіка? Та не тільки ж в Іспанії, Італії, Ізраїлі шукають якогось заробітку бідолашні українці.
Є наша сумна статистика. Про тих, які поїхали на заробітки до чужого краю, але не повертаються ні живими ні мертвими, нічого не дають про себе знати геть стривоженим рідним та близьким. Ця моторошна статистика складається із заяв про зниклих безвісти. Складається у міліцейському відомстві, яке, за деякими спостереженнями, ще хоч трохи чує людей. Принаймні оголошує про розшук, листується, чогось i від когось вимагає і просить. Старший оперуповноважений Інтерполу Андрій Скальський отак відповів на запитання про участь дипломатичних представникiв у його роботі з розшуку: «Мені важко щось про це сказати». Згадав, що по лінії Інтерполу з початку цього року оголошено про розшук вісьмох зниклих безвісти громадян краю. Де ж вони зникли? В Італії, Португалії...
Очевидець розповідає, що до посольства України у Польщі — черга, в якій родичі та близькі тих, які поїхали на заробітки, але не повернулися й нічого не дають про себе знати. До Польщі ближче, ніж до Португалії, Іспанії, Ізраїлю, інших країн, куди їдуть з планами, що зароблять хоч трохи грошей і повернуться додому. Як їдуть? За часів неосяжного Союзу, пригадується, було відомство, яке організовувало набір трудових ресурсів, поїздки, контроль за працевлаштуванням і перебуванням. Десь у степах чи й на Колимі. У тому ж таки головному управлінні праці та соціального захисту населення навіть не мають інформації про фірми, які «допомагають» співгромадянам відправлятися у безвість.
Лише податківці повідомили, що у Хмельницькому — 49 туристичних фірм. У Кам’янці-Подільському — 10. Ті, які сплачують податки. В одну з цих фірм я завітав. Буцімто організовує поїздочки для громадян до Португалії. Сидить тут така собі молодичка, погоджується, що поїздка — в один кінець. Без обов’язкового повернення з далекої подорожі. Навіщо, мовляв, офіційно займатися дорожчим (для неї, звісно ж) відправленням людей на заробітки, коли за дешевшу (для неї ж!) «мандрівочку» має стабільний прибуток. Чому ж не відповідає за долю свого клієнта, як скажімо, авіакомпанія — за пасажира?..
Віддавши справу працевлаштування за кордоном на відкуп цій молодичці, держава втрачає не тільки серця, а й великі гроші. Зраджує тут, на місці, і за своїми межами — повітряними, морськими, на суші. Та й має натомість. «З кожним днем додається роботи з розшуку зниклих безвісти за кордонами нашої Батьківщини», бідкається старший оперуповноважений Андрій Скальський.
