Писати про Шахову складно. По-перше, заважає її авторитет у наукових, і не тільки, колах. По-друге, у неї багато випускників — щороку їхнє число зростає на кількість тих, хто вступив до Інституту філології Київського національного університету імені Т. Шевченка. Багато хто із них — скільки б років не минуло з часу закінчення цього вузу і хоч би як далеко географічно їх закинула доля — з однаковим захопленням переказували автору цих рядків влучні висловлювання цієї людини, яка навіть у застійні часи дозволяла собі вільний погляд на те, що відбувалося в країні. По-третє, природа так щедро наділила талантами Кіру Олександрівну, що намагатися якось виділити один із них безглуздо. Вона навіть різнокольорові і сонячні камінці під Карадагом знаходить талановито. Не кажучи вже про живопис. Шахова відносить себе до «художників недільного дня», але скаржиться, що вільного часу майже немає: за останній рік вона намалювала тільки портрети чотирьох німецьких письменників-лауреатів Нобелівської премії як ілюстрації до своєї книги. Малювання для неї не тільки захоплення, але й певною мірою спосіб поглиблення своїх знань. Копіювання робіт відомих художників, — запевняє Кіра Олександрівна, — допомагає глибше зрозуміти манеру майстра. І передати це розуміння іншим. Що вона й робить, читаючи, крім зарубіжної літератури, курс світової культури. Коли ви йдете на інтерв’ю з такою людиною, то хочеться говорити про просте і вічне. Зрозуміло, що охопити все в одному інтерв’ю неможливо, але сподіваємося, що Кіра Олександрівна ще не раз з’явиться на сторінках «Дня».
«СУЧАСНА ІНТЕЛІГЕНТНА ЛЮДИНА ЧАСТО Є КОНФОРМІСТОМ»
— В одній притчі йшлося про постійно повторювану історію: люди із зеленого новорічного деревця, прикрашеного подарунками, що означають певні якості та блага світу цього (наприклад: «влада», «кар’єра», «багатство»), розбирають усе, залишаючи тільки «добро» та «розум». Чому?
— Подібних притч досить багато. І деякі з них дуже дотепні. Мені набагато більше подобається інша притча — про те, як людина допомогла мандрівнику, на якого напали розбійники. І цей мандрівник запросив свого рятівника прийти на ринок по нагороду. Юнак відповів, що він здійснює добрі вчинки просто так — йому не потрібні винагороди, але на зустріч все-таки пішов. Перед торговцем килимами, якого він врятував, у горщику росло деревце. На ньому були червоні, жовті, білі плоди. Килимник сказав: «Якщо ти вибереш червоний — тебе поважатимуть, у тебе буде влада, якщо вибереш білий — ти будеш багатий і відомий, а ось якщо ти вибереш зморщений жовтий — тебе любитимуть старі жінки». Юнак подумав і вибрав жовтий плід. І казка-притча закінчується словами: «О, помолимося за нашого багатого, мудрого, славного, знаменитого ім’ярек, улюбленця матері султана». Так що такого роду казки дають досить кумедні та повчальні відповіді. Але на запитання, чому не вибирають розум і доброту, відповідь проста: тому що майже всі люди вважають, що вони розумні та добрі. В цьому плані завжди цікаво читати мемуари. В них є правда про самого мемуариста, однак її відсоток невеликий. Людина ніколи не бачить себе такою, якою вона є насправді. Та й узагалі ж не можна сказати, яка людина насправді. Тільки у найпримітивніших амебоподібних, з однією звивиною, можна виділити основну рису характеру. А сучасна інтелігентна, освічена людина дуже складна. Їй доводиться грати безліч різних ролей. Вона часто конформна, принаймні у нашій країні. Як будь-який конформіст, вона — хамелеон. Уміє пристосовуватися, змінюючи забарвлення, до свого оточення, співрозмовника, до свого начальника, колеги. Тому сказати однозначно, якою є людина, неможливо. Тим більше, вона сама не вміє себе улюблену визначити. І звичайно ж, кожному про себе хочеться сказати, що він розумний і добрий.
«ТВЕРДЖЕННЯ, ЩО НАШІ ЗА КОРДОНОМ РОБЛЯТЬ КАР’ЄРУ, ЯКУ ВОНИ НЕ РОБЛЯТЬ ТУТ, І ЗАРОБЛЯЮТЬ ВЕЛИКІ ГРОШІ — НЕ БІЛЬШЕ НІЖ МІФ»
— Чим, на вашу думку, можна пояснити, що наші мистецькі таланти чомусь не приживаються тут, а розцвітають на чужині — незалежно, чи то Захід чи Росія?
— Мені здається, що це не зовсім точно. Я би хотіла знати, який із наших талантів так незвичайно розцвів на чужині? Хто, скажімо, з наших письменників- дисидентів зробив кар’єру на Заході? Аксьонов був знаменитий у Радянському Союзі завдяки «Звездному билету». Євтушенко? Хіба він прославився віршами, які пише на Заході? Їх усіх тягне у Москву, тому що тільки Росія щиро сприймає цих прозаїків і поетів. Емігрант Набоков став всесвітньо відомим письменником, але він писав за кордоном англійською, так що він став, по суті, англійським письменником. Уся художня еміграція першої хвилі мучилася та страждала у берлінах, парижах, прагах від безгрошів’я, від нерозуміння, від складності дійти до зарубіжного читача. Загалом, це зрозуміло: російський чи український, чи будь-який інший письменник цікавий тільки тоді, коли він пише про свою батьківщину, яку не тільки знає, але й відчуває самим нутром.
Ну, звичайно, якщо наші відомі українські письменники середнього вже покоління — їх не можна назвати молодими — їдуть за стипендіями до США чи Канади, то вони отримують можливість познайомити з собою, підзаробити, виступити у різних аудиторіях, допомогти у перекладі своїх книг. Але там вони цікаві гості й великими письменниками не стають. І вони повертаються додому. Так що ідея про те, що наші за кордоном роблять кар’єру, яку вони не роблять тут, і заробляють великі гроші — не більше ніж міф. Якщо хто з українців і робив кар’єру, то переважно в Москві. Просто Росія, і, зокрема, Москва дає великі можливості для друкування: у книг наших авторів зростають наклади. Якщо ти пишеш російською, то тебе впізнають і за кордоном, тому що все-таки перекладачів із російської досить багато. А перекладачів з української мало, а у деяких країнах узагалі немає. Це про літературу. З музикантами та балерунами справа інакша. Є декілька російських майстрів, які досягли успіху: Вишневська, Ростропович, Нурієв, Баришников. Але це одиниці, і матеріал їхньої творчості інтернаціональний. І майстрами вони були вже на батьківщині. Але неможливо перелічити тих, хто спробував повторити їхній успіх та повернувся співати, танцювати, грати на батьківщину.
— А кіно?
— Я не уявляю собі, хто з українських кінодіячів незвичайно прославився, поїхавши за кордон. Я знаю тільки одного режисера, причому не українського, а російського, — це Кончаловський, який відносно багато працював у Голлівуді, а зараз повернувся до Москви. Щодо успіху наших фільмів, таких, як, скажімо, параджановські «Тіні забутих предків», то це дивний фільм — як і всі зрілі речі Параджанова. Він був художником, архітектором, і його фільми вражають багатством фантазії, зримої краси — це живі картини. Він сам був витвором модерного мистецтва, незвичайний у всьому. І, звичайно, його сприйняли як якусь екзотичну орхідею на дереві кіно. Але бум на Заході навколо його імені був, головним чином, тому, що його тут переслідували. Тому я не уявляю собі, щоб наші навіть дуже талановиті українські кінематографісти користувалися зараз таким гігантським успіхом, якби вони поїхали на Захід. Мистецтво Юрія Іллєнка, Кіри Муратової прекрасне та чудове. Воно викликає зацікавленість кінематографістів і на Заході, але тільки тому, що воно зроблене тут.
«У КЛАСУ БАГАТІЇВ НЕ ВИРОБИВСЯ ДУХОВНИЙ АРИСТОКРАТИЗМ»
— Чому наші меценати, словом, ті, хто має можливість підтримувати культуру, роблять ставку на все закордонне? Позначається нестача культури? Чи те, що з’являється тут, низької якості?
— Проблема меценатів — це проблема, яку я знаю слабко. Мені здається, що саме меценатство, спонсорство дуже різне. Якщо ми говоримо про Третьякова, Морозова, Щукіна, Ханенків — це інший рівень культури, інше розуміння того, для чого вони це робили. Зараз є люди, які вкладають гроші у певні розважальні програми на телебаченні для того, щоб, скажімо, успішно рекламувати свої товари. Ну що ж — це цілком нормально — на Заході роблять те ж саме.
Ще один момент. Мені здається, що десять років самостійності України — це ще досить малий строк для того, щоб у нас виробився певний духовний аристократизм класу багатіїв. Це не так швидко. У нас клас багатих людей ще не пішов далеко від етапу дикого первинного накопичення капіталу. На Заході в XVI — XVII столітті це були пірати. Ми живемо у більш цивілізований час і у нас піратський капітал буквально — на морях і океанах — відсутній (може тому, що немає океанів в Україні). А, взагалі, щось розбійницьке в ньому, безумовно, було і є. Але перейти відразу від Біллі Бонса з чорною пов’язкою на оці до пана у смокінгу чи фраку, який до того ж ще висловлюється французькою — досить складно. Для цього потрібен час. Ми пам’ятаємо романи Т. Драйзера, присвячені Френку Каупервуду — «фінансисту, титану, стоїку». Їхній головний герой наприкінці життя підбиває підсумки: для чого він робив гроші? І з’ясовується, що він робив гроші для того, щоб робити гроші. Іншого сенсу немає. Так ось — Каупервуд, людина, у принципі, байдужа до мистецтва, спираючись на консультантів, створила художню галерею, прекрасно розуміючи, що вкладати у витвір мистецтва гроші, — це дуже добре складати капітал: справжні витвори мистецтва постійно зростають у ціні. Але до розуміння того, що в мистецтво треба вкладати гроші, при цьому залучаючи справжніх фахівців, — треба дожити. І тоді твоє ім’я запам’ятають, як ім’я Третьякова, Морозова, Ханенків чи Терещенка. І це те головне, чого повинні чекати меценати і спонсори. Не миттєву віддачу у вигляді дивідендів, а славу у віках. Ми знаємо — Каупервуд підбив підсумки свого життя: гроші не принесли йому щастя. Це загальне місце, але факт.
«ПОВАГА ДО СТАРИХ, ЯК І ЛЮБОВ ДО ДІТЕЙ — ОЗНАКА ПЕРСПЕКТИВНОГО СУСПІЛЬСТВА»
— Чому українські чоловіки — іноді це трактують як нашу національну патологію — не такі, якими їх хочуть бачити українські жінки?
— Я не розумію вашого запитання. Чесно. Мені здається, жінки всього світу, не тільки українки, не задоволені своїми чоловіками, — і українці в цьому відношенні аж ніяк не гірші. Недавно з’ясувалося, що дами навіть у такому питанні, як дітонародження, можуть обійтися без чоловіків. Колись давно в «Литературке» була стаття «Бережіть чоловіків». Учені констатують — чоловіки вимирають як клас, вони стають непотрібними. Це жахливо, тому що Бог, Природа, Вища сила створили чоловіка й жінку з благою метою: щоб вони давали життя собі подібним, наділяли їх прекрасними властивостями і приносили одне одному радість. Сьогодні дітонародження і сексуальні радощі грубо розділені, причому останні набули домінуючого значення, а дітонародження стало чимось неістотним та неважливим. Але це — інше питання.
Щодо наших чоловіків. По-моєму, якби вони трошки менше їли, то важко було б знайти красивіших чоловіків. Але стосовно того, що вони можуть і чого досягають, — тут до них багато запитань. Мені здається, що це спадщина нашої «совковости» — невміння чесно працювати, ставити перед собою якусь конкретну мету. Причому уявляти собі, що цю мету необов’язково буде досягнуто завтра. Звичайно, дуже просто трохи заробити, пройшовшись смітниками та зібравши пляшки. Але подібні види швидкого заробітку — це не праця. Необхідна величезна пропагандистська робота для перебудови ставлення до праці, переконання в необхідності постійно вчитися, підвищувати кваліфікацію і досягати чогось цікавого у трудовій діяльності, що вічно оновлюється. Я висловлюю зараз досить банальні моралізаторські ідеї, але ж ми не живемо одним днем. Більшість нашого народу — духовно здорові, нормальні люди, які думають про майбутнє, і це майбутнє мені уявляється тільки шляхом постійної праці та вчення, і оновлення своїх знань. Уже доведено: якщо ти не думаєш, не читаєш, не тренуєш свій мозок — ти досить швидко впадаєш у маразм. Зверніть увагу, як багато людей, які перестали працювати, — наших пенсіонерів — стрімко деградує у розумовому відношенні. І, навпаки, люди, які весь час тренують свою пам’ять, нехай, якщо завгодно, хоч би кросворди розв’язують — отримують якусь ін’єкцію проти маразму. Склерозує непрацюючий мозок. У 60-ті роки у нас прийняли начебто гуманні закони про вік, коли людина може вийти на пенсію. Причому цей закон було прийнято з формулюванням «може», а насправді вийшло «повинна». Людей, які перейшли на заслужений відпочинок, почали називати пенсіонерами з дуже неприємним принизливим відтінком. Раніше, коли людина працювала доти, доки вона могла працювати, такого неуважного ставлення до старості не було. Повага до старих, як і любов до дітей, — ознака перспективного суспільства. Але річ не тільки у цьому. Пенсіонери перестали поважати самі себе. Вони опустилися і морально, і фізично. Якщо ти нікому не потрібен, якщо ти — дурна «бабулька» чи «дідулька», навіщо тобі жити? Ось це відчуття безцільності життя, безперспективності погано відрізняє наше суспільство від більш багатих суспільств, де якісь «бабульки» у 90 років стрибають із парашутом, де «дідульки» в 80 років вивчають іноземні мови, опановують комп’ютер, де безліч клубів за інтересами для людей, які уже не служать. Але це не означає, що вони не працюють. Вони працюють над собою, працюють для інших. Ось ця різниця між тим, що людина «служить» і «працює», дуже важлива. Можна працювати духовно — необов’язково створювати матеріальні цінності. І мені здається, що тут величезне поле діяльності для тих, хто хоче зробити наше суспільство кращим та щасливішим. Дуже важливо не тільки підвищити пенсію, але й підвищити цінність людського існування у тому віці, коли людині за її працю, за її зусилля, за все, що вона зробила для суспільства, встановлено винагороду у вигляді пенсії.
«МОЛОДІ ЧАСТО ВІДДАЮТЬ ПЕРЕВАГУ РАДОЩАМ ФІЗИЧНИМ, А НЕ ДУХОВНИМ».
— Викладач вузу має унікальну можливість спостерігати зміни у свідомості 20-річних на відміну від їхніх однолітків, наприклад, п’ять років тому. Яка вона — сьогоднішня молодь?
— Цікава, жива, усміхнена, впевнена. Сучасна молодь знає безліч речей, яких ми не знали і вже, напевно, не знатимемо. Ну, хоч би, нинішні студіозуси більш технічно оснащені. Вони, коли лінуються і хитрують, замість того, щоб списувати чи переписувати — чудово «качають» інформацію з Інтернету. Так, є безліч відмінностей, і вони всі аж ніяк не негативні. Навпаки — багато які вельми позитивні. Ви знаєте, говорити взагалі студенти, студентство, молодь — це ж неправильно, це узагальнення. Є окремі особистості, дуже талановиті, обдаровані від природи, які отримали таке, а не інше виховання, які прочитали такі, а не інші книги у дитинстві — це ж дуже сильно впливає на формування особистості. І їх на будь-якому курсі завжди буває меншість, а не більшість. Це також цілком закономірно. Студентів по-справжньому талановитих може бути три-чотири на курс, навіть один. А здібних, таких, які мислять, багато. Я переважно маю справу зі студентами столичного вузу, більшість із них — міські. На нашому відділенні Інституту філології, для вступу на яке потрібне знання іноземної мови, частіше вчаться міські діти, тому що у сільських школах погано вчать іноземних мов. Тому загальнокультурний рівень у них цілком пристойний. Щоправда, вони набагато менше читають. Раніше книга була джерелом емоцій та інформації, а зараз інформацію отримують із зовсім інших джерел. А емоційне... Багато юнаків та дівчат досить холодні та навряд чи заплачуть над стражданнями літературних героїв. І часто вони віддають перевагу радощам фізичним, а не духовним.
— Ви їм заздрите?
— Не заздрю нікому й ніколи. Я цілком задоволена тим, що у мене є. Чого б я бажала собі? Більше енергії, більше здоров’я. Я досить активна людина, але все- таки вік дає про себе знати. Я багато чим цікавлюся, багато роблю, набагато більше, ніж середньостатистичний обиватель, але все-таки менше, ніж мені хотілося б. А чого не вистачає молодим? На мою думку, у них є дуже багато. У них є молодість, перспективи, широкий світ став для них більш доступним. А не вистачає їм, як більшості людей, — розуміння, що життя коротке і тому не можна розтрачуватися, не можна втрачати жодного дня з цього даного нам один раз і такого неповторного життя.
ДОВІДКА «Дня»
ШАХОВА Кіра Олександрівна — заслужений професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, працює на кафедрі зарубіжної літератури, читає загальні та спеціальні курси зі світової (європейської та американської) літератури XIX і XX століть. Закінчила Київський університет, філологічний факультет, відділення іноземних мов і літератур. Потім — аспірантуру кафедри зарубіжної літератури, захистила дисертацію — кандидатську, потім — докторську. Обидві — з угорської літератури XIX століття. Підготувала понад 20 кандидатів наук. Член Спілки письменників України. Автор 15 книг і близько 300 статей. Багато років читає для першокурсників дорогий для неї курс історії культури. Автор підручників і посібників для вузів із зарубіжної літератури, поетичних та прозаїчних перекладів.
