Вимирають українські села. Вони, як люди, мають своє обличчя. Приїздиш у село й бачиш напіврозібрані чиїмись бездушними руками хати, які холодними зіницями вікон дивляться з осудом у саме серце, немов ти винен у їхнiй недолі. Село, яке колись давало духовну міць нації, занепадає...
До Стовп’язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області, окрім села Стовп’яги, входять села Веселе та Гречаники. Останнє має свою багатолітню історію: у літописах Гречаники згадуються ще в 1600-х роках, а старожили розповідають, що тут жив пан Гречаник, який мав власні землі (у реєстрі Війська Запорізького в першій сотні Переяславського полку записаний козак Павло Гречаник), а на місці його маєтку й було започатковано село.
ОСТАННІ З МОГІКАН
Колись Гречаники були жвавим населеним пунктом. На жаль, за період руйнівних реформувань село втратило свою інфраструктуру: немає школи, дитячого закладу, клубу й навіть магазину. Надію на відродження дають хіба що дачники, адже Гречаники розташовані в долині неподалік Дніпра та лісу, що приваблює справжніх любителів природи.
У селі поряд зі старими (подекуди й розваленими) хатинами корінних жителів стоять сучасні добротні будинки дачників, які приїжджають сюди на вихідні й у свята. Їхніх осель — 28, натомість будинків місцевих жителів — 26 (54 чоловіки).
Хата Марії Ємець (70 років) стоїть без паркану, на вигоні, на початку села. Напроти її будинку — густий зелений ліс. Марія Андріївна була на вулиці, де паслися її індики та кури.
— Я вийшла подивитися, чи не крадуть птицю кобці. Їх тут так багато, що навіть дорослу птицю тягнуть, — каже господиня. — А село наше вимирає. Із місцевих жителів тут залишилися тільки старі люди. Деякі навіть не мають сили вийти посидіти на лавці. Колись Гречаники було жвавим селом. Вулиці ділилися на ланки. Ось сюди, (показує перед собою) на вигін, приїздила колгоспна машина і збирала жінок на роботу.
Два роки тому до оселі Марії Андріївни підвели газ та воду. Тепер, як говорить господиня, яка мешкає разом з донькою, зятем та онукою, їм зручно. Телефону немає, та він, як говорить жінка, не дуже й потрібний. А ось магазин конче необхідний, бо за продуктами ходять у сусіднє село. Найважче старим людям, які живуть самотньо.
Онука Марії Андріївни — учениця 8 класу. До школи, яка розташована в сусідньому селі, вона ходить пішки або їздить маршруткою, що зупиняється на вигоні. Діти ж Марії Ємець колись ходили до Гречанської школи, що стояла напроти їхньої хати. Це приміщення продали. Тепер тут знаходиться пилорама приватника. Поряд пустує ділянка попід лісом, де колись стояв старий клуб.
Попри усілякі незручності, Гречаники мають переваги. Населений пункт розташований неподалік траси Київ—Дніпропетровськ. Для гречанців вона — місце заробітку. Вивіз на велосипеді овочі, фрукти, рибу — і маєш «живу» копійку. (У роки Голодомору гречанців врятував торфокар’єр, на якому вони заробляли хліб.)
ОПУДАЛО — «МЕШКАНЕЦЬ» ДВОРІВ
Гречаники — село, де майже у кожному дворі стоять опудала, які відлякують шулік. Точніше, опудала «прикрашають» тільки подвiр’я місцевих жителів. Де опудал немає — там мешкає дачник.
Навпроти ліску живе й Марія Чала (71 рік). Низенька жінка в підперезаній куртці прочинила хвіртку.
— Ото ж кобець курок хватає. Дивись — то в того, то в того побиті. А в мене слава Богу: я опудало поставила. Живу сама. Чоловік помер 10 років тому. Маю двох дочок: одна в Переяславі живе, інша — у селі Веселе. Хоч і маю свій город чималенький, але ще й дочці допомагаю сапати: вона у конторі робить, то зайнята дуже. А колись я була ланковою. У ланках було багато людей. Тепер молодь роз’їхалася, старики вимирають. Не село, а ніщо. На нашій стороні тільки дві корови. І тут люди жили, і тут, — жінка махає рукою. — А тепер куди не кинься: або дачники купили, або стоять порожні хати — на продаж. (Показує хату навпроти, навколо неї — хащі, нема паркану). Власник за неї просить 35 тисяч у.о. Новіші будинки коштують дорожче...
— Я нікого не боюся, — продовжує жінка. Тільки тих, хто хати грабує. Мене на тисячу пограбували. Прийшли якісь люди, давали коробки із утюгом, кухонним комбайном. Загіпнотизували, я їм і віддала 500 гривень. А та техніка виявилась непридатною. А ще перед цим прийшла з онуком: хвіртка вiдчинена, хата вiдчинена — 500 гривень нема. На одного думали і в міліцію його відвезли. Але потім я забрала заяву — живу сама, ще прийдуть да вб’ють.
Григорій Гречка (68 років) переїхав у Гречаники 15 років тому з Переяслава. Тоді він свою хату купив за $3,5 тис.
— Тепер мені за неї дають великі гроші, навіть пропонували квартиру в Києві. Але я не погодився. Навіщо мені гроші та Київ? Тут у нас рай. Вийшов — ліс, повітря. Мені тут не сумно. Хоча живу без дружини багато років, але хазяйство тримаю чимале. Добре, що тут живуть дачники. Вони переважно гарні люди. Та й нам веселіше — на свята навіть салюти пускають, — каже пан Григорій.
Він наглядає за будинком одного відомого й авторитетного дачника-киянина Олега, який спершу купив невелику хату. За літо він збудував двоповерхову садибу. Окрім того, як зауважив сільський голова Тимофій Девко, дачник вирішив одну з гострих проблем — побудував нове сміттєзвалище за селом. Власне, й гречанцям довелося піти назустріч киянину — за це вони йому віддали у приватну власність близько 3 га лісу.
— Ми рахували: щоб побудувати сміттєзвалище у новому місці, потрібен 1 мільйон 200 тисяч гривень. У сільській раді таких грошей немає. Крім того, дачник пообіцяв нам допомогти реалізувати й інші плани — зробити дорогу між селами Гречаниками та Стовп’ягами, заасфальтувати окремі вулиці, відкрити магазин і т. д.
Гречаники не єдине село в Україні, де є низка соціальних проблем. Ніде правди діти, сьогодні від держави очікувати на допомогу — марна справа. Потрібно самим щось вирішувати. Ось і доводиться у скрутну годину звертатися за допомогою до багатих людей.
