Власне, проблеми, про які піде мова, не такі уже й нові. Просто загострені до краю. Кого не послухаєш, — ні у кого грошей немає. Енергетики вовком виють — паливо купити нема за що. Багато хто не платить. Щоб якось звести кінці з кінцями, доводиться, мовляв, більше брати з тих, хто платить. Головний міський водопровідник виступає. Попереджує, щоб воду кип’ятили. Не дезинфікована вона. На хлор грошей немає. Все місто афішами заклеєне: «За воду треба платити!». І нижче — більш дрібним шрифтом: «Час чистої води». Цікаво, що мається на увазі? Він наступить чи вже наступив? І ще цікаво — скільки плакатики коштують? Може, на хлор вистачило б? А якщо б ще від офісних євроремонтів утриматися? Знада велика, а ти стримався — і все! Сам себе відразу заповажав!
Але чорта з два! Ніхто не утримується. Способів розв’язання фінансових проблем вже занадто багато вигадано. І, незважаючи на нові вдяганки, по суті своїй, вони старі як світ. Всі вони зводяться до того, щоб шукати розв’язання своїх проблем у чужих кишенях. А про кишеню також дещо відомо.
Історики костюму стверджують, що така звична для нас деталь одягу, як кишеня, виникла не разом iз одягом. Раніше індивідуальне сховище грошей було відділене від штанів навіть організаційно. У кого — пояс, у кого — калита, у кого — шапка. У наших земляків — в основному торба. А оскільки гроші водилися не у всіх, у торбі могли бути і просто запаси, взяті iз собою в дорогу. У тому числі й делікатеси домашнього походження. Тому торба «пересічного громадянина» здавна була предметом жадання для деяких його співгромадян, яких любовно охрестили торбохватами.
Так і не зрозуміло, що малося на увазі. Чи те, що цей індивідуум що не побачить, то хвать — і в свою торбу. Або просто — побачив чужу торбу з чим-небудь і — хвать. Всю торбу або що-небудь iз неї — це варіанти. Суть зрозуміла. І, швидше за все, були ці здобувачі універсалами, фахівцями з усіх варіантів одразу.
Цікаво те, що, хоч багато хто попадався і бував міцно битий, багато кому сходило з рук. А особливо спритні представники згаданого різновиду здобувачів досягали деякого матеріального благополуччя, плавно перехідного в повагу менш удачливих земляків. Деякі соціальні генетики стверджують, що торбохватство передається спадково. Але якщо індивідуум отримав хороше виховання й освіту, то його спадкові замашки виявляються не так яскраво вираженими. Вони виявляються, тільки якщо даний тип зайнявся чимось, що стосується економіки.
Якщо це враховувати, то багато які загадкові явища сучасного життя проясняються. Стає зрозумілим, наприклад, звідки у більшості керівників різних відомств створилося переконання, що вирішити всі економічні проблеми їх галузі можна, тільки запустивши свою руку в чужу торбу. А оскільки з грошима мати справу більш престижно і зручно, роль торби виконує кишеня. Така збірна кишеня маси. Як сказали б у колишні часи, «широких верств робітників».
Причому це копання відомств у наших кишенях супроводжується більш або менш яскраво вираженим знущанням над громадянином як над особистістю і над здоровим глуздом як над політологічною категорією. Ось приклади для тих, хто вагається.
З певного часу з будь-кого, хто бажає розрахуватися з державною організацією через Ощадбанк, стягують 45 коп. за кожну квитанцію. Це начебто плата за послуги банку. Ви платите 51 коп. держмита за нотаріальну послугу — заплатіть також і 45 коп. за те, що у вас цю 51 коп. прийняли. Адже Ощадбанк — організація державна, без санкції влади на цю розоряючу людей безглуздість сам ні за що б не погодився. Була, значить, санкція! Вловлюєте парадоксальність ситуації? Не просять мене, щоб я заплатив, не пропонують мені нову послугу, за яку мені хочеться заплатити, а примушують мене платити за той факт, що я хочу заплатити! Причому, хтось точно підрахував, що натиснення оператором на клавішу коштує рівно 45 коп. Не 40, не 50, а саме 45!
А за копійчаний бланк для обміну паспорта в ЖЕКу з вас «ничтоже сумняшеся» беруть гривню. За довідку в ЗАГСі ви заплатите 5 грн. плюс 51 коп. Причому, 5 грн. iз вас візьмуть готівкою, оскільки марок мита в наявності немає, а 51 коп. відправлять платити в ощадкасу, природно, у віконце з прийому комунальних платежів, про яке все найкраще вже написане класиками сатиричного жанру. Крім оспіваної в літературі черги, там вас чекає ще одне випробування: без помилки переписати зi зразка у свою квитанцію декілька п’ятнадцяти- або більше значних номерів рахунків, на які ваші багатостраждальні копійки перерахує ощадкасса (а ви їй за це — 45 коп.).
Можна було б помріяти, що за ті, що здираються з вас 45 коп. Ощадбанк міг би і друкувати ці багатозначні номери рахунків на квитанціях друкарським способом. Але, подумавши, розумієш — ні, не може. Занадто часто номери рахунків змінюються. Синхронно з «тріском» комерційних банків, які чомусь обслуговують різні державні організації. Неначе рідний НБУ вже не в змозі з цією нехитрою справою справитися. Або, можливо, хтось комусь передав своє право, і не задарма. А тепер той, кому передали, — компенсує свої витрати, копаючись у наших з вами кишенях (колишніх торбах) iз почуттям повноправного господаря. Тобто з тим почуттям, якого нам так бракувало при соціалізмі.
Або ось, наприклад, монополізм. Тобто становище, при якому вам буквально нікуди подітися. Ну, наприклад, дуже вам треба подзвонити з вулиці. Картку! 5 грн. 40 коп. за 90 хвилин розмови! Це 6 коп. за хвилину при автомобільному гуркоті, на семи вітрах і трьох дощах. За те ж задоволення, причому в набагато комфортнiших умовах — вдома в кріслі — з вас, навіть iз врахуванням останнього підвищення, беруть всього 2 коп. Логіки немає. Ясності — немає. Здогадка є. Дуже дорого все це — картки, суперсучасні телефони-автомати. І платити за це треба нам. Точніше, нам треба платити їм, тим, хто всім цим розпоряджається. За модернізацію нашого пограбування. І ми платимо, тому що дітися нам нікуди. Немає у нас нікого, крім Укртелекому.
І ще скажіть дякую, що він поки державний. Рішення про приватизацію вже є, але ще не в силі. Як буде в силі, тоді порадiєте набагато активніше. Не помічали, як всі приватизовані відразу ціну на послуги підіймають? Причому не на відсотки, а в рази. Це у них відразу проблеми фінансові починаються. Грошей відразу не вистачає. Ще б пак! Треба ж свої витрати на приватизацію відшкодувати. Але ж не зi своєї кишені! Чи варто тоді було город з приватизацією городити?
Не вдалося вам із заморським товаришем наговоритися по телефону досхочу, стали мріяти. А спробуйте в гості з’їздити до закордонного друга! Тут вам відразу документи різні потрібні. І ви відразу згадуєте, що взагалі чули про різні документи. А чули ви, що деякий Документ ви отримаєте не раніше, ніж через п’ять місяців після здачі початкових документів. Це за нормальної плати за цю послугу. А за підвищеної — в два-три рази швидше. Підвищення швидкості — в два-три рази. Підвищення ціни послуги у вісім разів. А хтось говорив, що згідно з неопублікованим законом Ньютона, витворення ціни на термін є величиною постійною. Переплюнули ми цей закон! Ціна зростає пропорційно кубу скорочення терміну! І якщо вам треба швидше, то діватися вам нікуди. Ви платите. Точніше, лапа торбохвата погосподарювала й у вашій торбі.
Автора з дитинства бентежило одне питання: звідки виростає термін оформлення документа «місяць», «три місяці», «п’ять місяців». Уява малювала старанного чиновника, отакого Акакія Акакієвича, в пенсне і нарукавниках, що вдумливо виводить буковку за буковкою текст вашого документа всі п’ять місяців підряд без сну, відпочинку, перерви на обід й інші природні потреби. Здоровий глузд, тим часом, зудів на вухо, що так не буває. Лежить, мабуть, ваш документ встановлений час і чекає свого часу. Поки прийде час за нього взятися. Тоді виникає дитяче питання — чому не найняти акакіїв акакієвичів скільки треба, раз споживач за цю таку потрібну йому «ксіву» готовий платити, не торгуючись? «Ні,— охолоджували знаючі люди юний реформаторський запал автора, — не просто лежить твій документик, чекаючи черги на своє тілесне втілення. Зовсім не просто лежить. Це технологія така. Перевірка у цей час iде — а чи дійсно ти той, за якого намагаєшся себе видати? Насправді ти так уже й не був, не притягувався, не брав участь і не перебував, або щось таке все-таки було?» Але життєвий досвід, почерпнутий iз серйозних фільмів на зразок «Слідство ведуть знатоки» або «Петровка, 38», говорив про те, що така перевірка займає лічені хвилини. І це в ту, майже безкомп’ютерну, хоч і вельми тоталітарну епоху. А вже зараз!..
І зародилася в запалених мiзках автора цікава гіпотеза. Не треба їм п’ять місяців, щоб ваш Документ оформити. Треба їм п’ять місяців, щоб вас терміном цим налякати. І коли ви, переляканий, уже на все будете згодні, — восьмиразову ціну з вас і злуплять. І живуть вони зовсім не з нормальної ціни, отриманої за пятимісячний термін, а з восьмиразової, з переляканих злупленої. Бо якщо роботу можна за місяць зробити, значить, більше часу на неї і не треба. А якщо людей не вистачає — найми ще. Служба зайнятості тобі тільки подякує. Але що ви дурощами маєтеся, громадянине авторе? Хто це стане робити так, щоб вам добре було? Як у вас, непереляканого, потім iз торби хватануть?
І коли нам кажуть, що вартість електроенергії або води збільшилася через збільшення вартості енергоносіїв — це у вашу торбу пустотливу рученьку запускають. Оскільки вартість енергоносіїв зросла на 20%, а згадані ціни — на 50. І ніякому МВФ не приходить у голову провести який-небудь поганенький аудит, щоб розібратися, звідки що береться, калькуляцію якусь опублікувати. Не дочекаєтеся! А поки що ми платимо, тому що діватися нам нікуди. Торбу, і без того далеку до повноти, ще спорожняємо.
Тут, кажуть, знічев’я один пенсіонер-теплотехнік підрахував, що кубометрів газу, за які ми платимо згідно з затвердженими нормами, цілком досить, щоб зганяти старовинний паровоз ФД iз ваговитим складом ледве чи не до Сімферополя і назад. По теплотворній здатності оплаченого нами газу. Правда, КПД треба врахувати, тоді набагато менше виходить. Не вистачить паротягу палива на зворотну дорогу. Так у Криму й заржавіє.
Тим більше, що йому ще і вода потрібна. А з водою в Криму завжди було напружено. Проте не тільки в Криму. У середніх широтах iз водою також не густо. Якщо не по кількості, то за якістю.
Вода, що ллється (іноді) з наших кранів, і раніше була далека від досконалості. Тепер норма її витрати на людину зросла до 12,1 кубометра на людину в місяць. Навіщо мені стільки води?
Не палимо ми стільки газу, не ллємо ми стільки води! Куди недоспалене і недолите зникає? Невже використовується на те, щоб звести сальдо з бульдо в ситуації, коли багато хто не платить? Невже і залишків не залишається? А якщо залишаються, то куди діваються? Нове вічне запитання? Нарівні з улюбленими «що робити?» і «хто винен?» будемо запитувати ще і «куди що дівається?». Якось навіть непристойно. Ще Ломоносов укупі з Лавуазьє, але незалежно один від одного, встановили: «Скільки від одного тіла відніметься, стільки додасться до іншого». Зi скорботою доводиться констатувати, що наше з вами тіло — це те, від якого віднялося.
Хотілося б Президенту листа написати, раптом він не знає, як iз нас його відомства деруть. Звідки ж він дізнається, не з телевізора ж! Тільки з наших листів. Так лист по Україні тепер 45 коп. коштує. При вазі 20 грам. У 1 кг — 50 листів. Тобто 1 кг листів —22,5 гривні. Наприклад, до Києва. А я з багажем вагою 100 кг до того ж Києва за 50 гривень.
Стоп! Я бізнес вигадав! Патентую через газету! У вигляді багажу беру 30 кілограмів листів до Києва. Це майже 700 гривень. Половину, так і бути, віддаю пошті за сортування. Нехай підберуть мені київські листи. Залишилося 350. Трачу 100 на дорогу в обидва кінці. А 50 — на транспорт у Києві для доставки листів адресатам. За тиждень впораюся, я вам не пошта. Чистий навар — 200 у тиждень, 800 у місяць. Непогано! Нічого собі торбочку має пошта! Про міжнародні листи я вже і не кажу — 3 грн. 70 коп. за 20 грам писанини. 1 кг — 185 гривень. Більше 30 баксів. А дорога, наприклад, до Ізраїля, — 400 баксів в обидва кінці. Для людини плюс 40 кг багажу. Й окуплю я витрати на дорогу всього за 15 кг листів. Решта — навар. Це буде… — божевільні гроші. Ось де торба так торба!
І перспектива розширення цього бізнесу є: треба дізнатися, скільки зараз коштує пересилка грошей поштою. Думаю, що возити їх «вручну» набагато вигідніше. Для обох сторін.
Одне погано: боюся, прочитають цю статтю Мінфін, Укрпошта й Укрзалізниця. І розкладуть мене, грішного, на двадцятиграмові порції, як багаточлен на одночлени, і встановлять відповідну ціну на квиток. Простим множенням ціни листа на кількість двадцятиграмовок у мені. І ніхто за мене не заступиться. Так i з якої причини? Ринок є ринок. Хоче господар — робить ціну квитка прийнятною, люди від радості багато їздять, ось прибуток і зростає. А можна за один квиток дерти, як колись за сто. Їздити будуть менше, прибуток — той же, метушні — практично ніякої.
Ось так і гребуть iз наших торб кожен день наші двоюрідні відомства з мовчазної згоди всіх гілок законодавчої і виконавчої влади.
А схоплене відомства споживуть на свої внутрішні потреби, грубо кажучи, на інтер’єри. А у нас у торбах мало залишається. І купити ми менше можемо, й акцизів iз НДСами з нас не отримаєш. Тим більше, що адміністрації наших рідних АТ наші зарплати безкарно роками мурижать. Так що грошей у нас поки мало. Бідні ми. І держава наша небагата. Бо багата держава — це держава багатих людей. Багатьох людей, а не тільки мисливців до чужих торб.
