На адресу композитора 3 травня 1979 року надійшло вітання зі святом від Василя Зінкевича (співак ще не знав, що його друг зник). І дотепер не з’ясовано, де Івасюк був, що він робив мало не чотири тижні! Батьки телефонували всім друзям і знайомим Володі, сподіваючись на диво, але дива не сталося... Вони почали відчувати лихе, коли дізналися, що на сина серед білого дня у Львові напали троє невідомих. Володимир був фізично сильним чоловіком і міг дати опір, але нападників було троє чолов’яг напідпитку, з розбитою пляшкою з-під шампанського. Тоді вдалося запобігти нещастю: пасажири трамвая впізнали Івасюка і втрутилися у ситуацію. Що то було: провокація чи попередження? Кому спало на думку підняти руку на улюбленого композитора, автора «Червоної рути» й «Водограю «, які співали не тільки по всьому колишньому СРСР, а й за кордоном?..
Із Володимиром Івасюком у Львові жила й навчалася в медичному інституті молодша сестра Галя, але в 1975 р. вона вийшла заміж, і він залишився сам. От би повернутися в той час і дізнатися, з якою метою викликали Володимира до Львова для навчання в медичному інституті, пропонуючи й консерваторію? Невже тільки для слави міста? Львів же ніколи не був бідний на таланти — ні літературні, ні композиторські й співацькі. Але в 70-ті роки слава Анатолія Кос-Анатольського вже зблякла, Мирослав Скорик ще в 1966 році подався до Києва, а згодом відійшов від пісенної творчості, а Ігор Білозір ще тільки був на підході — він учився в консерваторії, як і Богдан Янівський та Іван Попович. А Івасюк на той час (літо 1972 р.) мав могутню перспективу перетворитися на щось більше, ніж «самодіяльний композитор», до рангу якого його вже зарахували чиновники. Був молодий, амбітний, біля його ніг уже лежав увесь СССР, він з першої спроби «взяв» Москву — легше, ніж Наполеон, бо знайшов там однодумців. І такий могутній талант народився на Буковині. Певно, що долю Івасюка вирішували не в Чернівцях — там писали на юнака доноси, що «не відвідує практичні заняття — з вересня пропустив 18 пар, отже, відпрацювати не зможе, треба виключати з медичного інституту». І як рука піднімалася таке писати на людину, що прославила Чернівецький медичний інститут на весь Радянський Союз і всю Східну Європу? Можливо, тут була й елементарна заздрість? Але ж усі викладачі медінституту, тим паче автор «доповідної», добре знали, що не всі відмінники ставали такими ж відмінними лікарями. Лікар — це так само чуття, талант, це творчість. Володимир мав усі дані, щоб стати хорошим лікарем — це стверджують його однокурсники — і ті, які були в нього закохані — дівчата, природно, і юнаки, що розважались разом із Володимиром, але й писали разом із ним наукові статті, готувались до семінарських занять. Нині вони — достойні люди, високопрофесійні спеціалісти, такі як Марія Марчук, Анатолій Ющук та інші.
Зрозуміло, що серед викладачів були й такі, що просто не розуміли, що являє собою Володимир Івасюк, — осяяні ідеями Платона Кречета (персонаж однойменної п’єси Олександра Корнійчука — лікар-скрипаль), закохані в лікарську професію до фанатизму, вони прагнули одного — щоб Володимир Івасюк належав до їхнього «цеху». І робили все для цього. Але коли до батьків Володимира прийшли представники Львівського медичного інституту — а сам Володимир був у військових таборах і працював над піснею «Пісня буде поміж нас», — то це не могло бути рішенням тільки ректорату цього ВНЗ — адже батькові пообіцяли, що син зможе навчатися в консерваторії. Випадок не частий, щоб не сказати — унікальний, як на ті часи! Бо й саме переведення з інституту в інститут без поважних причин — це мусив бути переїзд з міста в місто або щось не менш важливе — затверджувалося тільки Міністерством. А щоб прийняти студента медичного інституту на підготовче відділення консерваторії — тут також мала бути згода більш високих інстанцій. Тобто долю Івасюка було вирішено вже перед тим, як послати представника Львівського медичного в Чернівці. І на дуже високому рівні.
Його переїзд до Львова був своєрідним «завдатком» за майбутню роботу.
Якої ж роботи прагнули від молодого митця партійно-радянські посадовці? Мабуть, найперше — це «придворних» пісень, або, як тоді називали подібні твори, «паровозів». І тут виявилося, що Івасюк і не має пісень про партію та комсомол — хоча й був свого часу делегатом і обласних комсомольських конференцій, і навіть з’їзду комсомольського, але, власне, це можна було б якось пробачити, якби сталося інше, набагато важливіше — вступ у лави партії. Це був би неймовірний козир у їхніх руках!
Коли ж Володимир відновив навчання в консерваторії, взяв участь у кількох офіційних концертах, приблизно в цей час, як пише Михайло Івасюк у повісті «Монолог перед обличчям сина», до нього підійшла з розмовою про вступ до партії секретар парторганізації Леонтина Мельничук. Відомо, що в той час вступ до партії серед інтелігенції суворо лімітувався, але Івасюк ще був студентом, тобто мав приблизно такі ж права, як тракторист чи доярка. Та було кілька «але»: батько майбутнього композитора сім років провів на засланні у Печорлазі , а сам Володимир проштрафився в 1966 р., коли потрапив в історію з пам’ятником Леніну в Кіцмані (закинув капелюха на гіпсовий монумент, а коли почав його знімати, скульптура вождя розбилася), за що був виключений із комсомолу. Тоді вчинок Володимира був занесений до особливих реєстрів — мається на увазі служба безпеки. Хоча невдовзі юнака відновили в комсомолі, але одного разу в листі до батька Володимир зізнавався, що хвилюється через свої два комсомольські квитки. Мабуть, саме тому Івасюк не потрапив у 1972 році в Мюнхен на Олімпійські ігри в складі артистичної бригади. Так само у 75-му Володимир заповнював документи на поїздку у Францію, і цього разу не випустили за кордон...
Михайло Івасюк у повісті «Монолог перед обличчям сина» однозначно називає прізвища двох колишніх компартійних секретарів — Добрика та Яремчика, — вважаючи їх причетними до загибелі сина. Цілком зрозуміло, що в тоталітарному суспільстві партійні мужі відповідали перед вищими ешелонами за все, що діється на підпорядкованій їм території. Володимира Івасюка не було майже чотири тижні! Батьки композитора не відчували, що їхнього сина шукають. Навпаки, вони були переконані в тому, що справа замовчується.
Автор книги «Життя і смерть Володимира Івасюка» Іван Лєпша стверджує, що на слідчій справі Шевченківської районної прокуратури було написано: «Справа про вбивство Володимира Івасюка. Відкрита 27 квітня, закрита 11 травня 1979 р.» Тіло ж композитора знайшли 17 травня. І вже після смерті знову паплюжили пам’ять митця, зробивши його в очах людей алкоголіком, людиною, що протягом двох років (з червня 1977 р.— коли ліг у лікарню) ніяк не могла вийти з депресивного стану...
Хто ж тоді підготував до друку збірку пісень, пройшов важке випробування художньої ради видавництва «Музична Україна», член якої Ігор Шамо двічі заперечував проти друкування збірки? Хто опікувався батьковим романом «Серце не камінь», який вийшов у 1977 році й одразу здобув популярність? Хто готував разом з керівником Головної редакції музичних програм УТ Наталією Абрамовою записи нових пісень? Хто в квітні 78-го їздив до Єревана на Конкурс молодих композиторів, а в листопаді — на Всесоюзний конкурс до Москви, щоб там стати лауреатом у двох номінаціях — за фортепіанну сюїту та пісню «Балада про Віктора Хару»? А кого будівельники Олімпійського селища запросили до себе в гості, щоб у авторському виконанні послухати чудові пісні?
4 березня в Чернівцях разом з Левком і Аллою Дутківськими та батьками й сестрою Володимир відсвяткував своє 30-річчя. Івасюк готувався скласти іспити за два курси, щоб швидше закінчити консерваторію. Він носив у портфелі незакінчені твори. У квітні у Хмельницькому Володимир був членом журі конкурсу комсомольської та патріотичної пісні, показував Ользі Рутковській незакінчений «Струнний квартет» (у Івасюка були чудові стосунки з педагогом — Лєшеком Мазепою). Йому написали чудову характеристику для подання на премію ім. Островського. Так, Володимир Івасюк мав право на отримання цієї нагороди, адже був кумиром усієї молоді (але водночас із ним представляли й Олега Киву — талановитого композитора, на два роки старшого за Івасюка, киянина, члена Спілки композиторів — він цю премію і отримав). Поет Юрій Рибчинський згадував, що Володимир Івасюк по закінченні консерваторії збирався переїжджати до Києва, де все ж було більше можливостей для митця його масштабу. Йому ж було всього 30 — життя попереду!
Варто розвіяти міф про неприсудження Івасюкові Шевченківської премії за виставу «Прапороносці» у Львівському театрі ім. М.Заньковецької. В1975 році ця постановка зайняла перше місце на Конкурсі театральних вистав, присвяченому 30-річчю Перемоги. Музика Івасюка до вистави була оцінена надзвичайно високо. Але Шевченківську премію заньківчанам у 77-му присудили за виставу «Тил». Як згадувала Людмила Шкуркіна, перша Івасюкова любов, Володимир був сильний чоловік, він умів гідно переживати невдачі. То чи міг Івасюк впасти аж у таку депресію, щоб накласти на себе руки в найпримітивніший спосіб? Давайте проаналізуємо деталі, які допоможуть нарешті відкрити завісу над тим, чому загинув Володимир Івасюк. Доповнення сказаному можна знайти у книзі «Заговорщики в Кремле» російських дослідників В.Соловйова і Є.Клепікової, в інтерв’ю Неоніли Братунь, згаданій уже книзі Івана Лєпші тощо. Тому викликало розчарування твердження генпрокурора Медведька, що за три місяці роботи слідчої комісії у справі смерті композитора «причетних до можливої загибелі Івасюка поки не встановлено»... 24 квітня 1979 року за телефонним викликом композитор іде з дому й більше не повертається... От що згадує Ярослав Лемик:
— Можемо змоделювати, як це сталося. До Львівської консерваторії під’їхав автомобіль «Волга», і є свідки, які бачили, як Володимир сідав до нього з двома чоловіками. Після того Івасюка живим вже ніхто не бачив... Знайти Володю допоміг випадок. У травні в Бережанах на Тернопільщині в тюрмі збунтувалися неповнолітні засуджені, і на волю вирвалось їх кілька сотень. Частину було спіймано й повернено під варту, а решту тодішні радянські каральні органи шукали всюди. Військо прочісувало ліси. Одна з акцій проходила в Брюховицькому лісі 18 травня, і випадково солдати натрапили на підвішене тіло Володимира Івасюка. Розрахунок катів композитора був простий — у ті спекотливі дні вони підвісили вже мертвого Івасюка на дереві... Як потім розповідав Любомир Криса (чоловік Галини Івасюк — сестри Володі), який був допущений з родиною в морг на розпізнання, жодних ознак того, що Володимир вчинив самогубство повішанням, не було: не висунутий язик, нижня білизна чиста, зате було явно видно сліди побоїв... Вбивцю так і не знайшли. 22 травня майстра пісні ховали на Личаківському цвинтарі. У Львові був не похорон, а маніфестація-протест. Труну влада не дозволила відкривати. До Личаківського цвинтаря молодь несла її на плечах. На початку процесії з портретом Володі Івасюка йшла студентка медінституту Оксана Патик. Хоча про місце й час похорону не повідомлялось (некролог вийшов лише в одній малотиражній газеті — та попрощатися з автором «Червоної рути» прийшли тисячі людей. Ростислав Братунь над могилою композитора виголосив палку промову, за що його потім зняли з посади голови Львівської обласної організації Спілки письменників і головного редактора журналу «Жовтень». Похорон В. Івасюка вилився в масову акцію протесту проти тодішньої влади. Власті трагедію класифікували як самогубство, справу відправили в архів, а на творчість композитора було накладено заборону.
Тільки в минулому році Генпрокуратура України за ініціативи Президента В. Ющенка прийняла рішення відновити слідство за фактом загибелі Володимира Івасюка.
Яке б рішення не прийняла Генпрокуратура у справі Володимира Івасюка, — ті, хто знав маестро тоді, хто шанує його талант сьогодні, ніколи не погодяться з версією, що композитор сам позбавив себе життя! Зрештою, Володимир мав конкретні життєві й творчі плани і збирався їх виконати. Він належав музиці, а, як сказав великий поет: «Лише кохання музики сильніше». Тому хочеться одного — щоб «не торкалися музики руками». Володимир Івасюк заслужив своїм великим талантом право на світлу пам’ять...
