Грюкаю у зелені двері Клінічної, 33, де мешкає, за отриманими відомостями, чудовий травник. Виповзла ветха бабуся і сказала, що подивиться, чи є Валентин Володимирович. Потім через п'ятнадцять хвилин (враховуючи швидкість її пересування) вона знову прочинила двері і повідомила, що він мене чекає.
У дворі на мене накинулася добра собака. З ніжними, ласкавими очима і безперервно виляючим хвостом. Недороблена вівчарка чорного кольору. Показуючи кудись вниз, бабуся прошамкотіла:
— Йдіть, втуди відкриті двері.
Я зайшов «втуди». Це приміщення нагадувало передбанник, оскільки було оббите сосновими дошками. Ніздрі приємно лоскотав сильний трав'яний дурман. Він віддавав чимось пряним.
У напівтемряві за столом поважно сидів хворобливого вигляду чоловік. У його обличчі було щось козацьке. Шкіра була загорілою і потрiсканою. Нижню частину лиця обрамлялала сива борідка.
— Сідайте, — м'яко сказав він.
Хвилини чотири він мовчки мене розглядав. Я його, зрозуміло, також. Несподівано десь угорі надривно занявчала кішка.
— Що таке, — незадоволено сказав травник, — не дає зосередитися. Не могли б ви зачинити двері.
Коли я їх зачинив, у передбаннику запала ніч. Чаклун- травник набув ще загадковішого вигляду. Праворуч від нього на столі мерехтіла якась старовинна бронзова лампа. Мабуть — Аладдіна.
Ми сиділи у тиші, і він своїми трохи напухлими очима, що постійно сльозилися, вбирав мій світлий образ, одягнутий у футболку, джинси і туфлі. Навколо все курився фіміам із трав, і сцена ставала чарівно-багатозначною.
Він попросив мене знову відчинити двері. Разом із сонцем і вітром звідти знову долинуло пронизливе нявчання.
— Та що ж ти кричиш усе? Чого ти хочеш? — сказав травник, дивлячись у стіну.
— Може, кота? — передбачив я, намучившись від сольно-статевих концертів власної кішки.
— Вона вже і так мати трьох дітей.
— Материнство тільки розпалює апетит, — мудро зауважив я.
— Можливо, — сказав він, надавши словам якогось свого сумного значення, і, традиційно помовчавши, додав: — Розказуйте, що вас турбує бiльше всього.
— Бiльше всього — локальні війни. А на другому місці — горло, яке хронічно простуджується.
Він, як пугач, угукнув, і, сховавшись за величезними дерев'яними дверима, став за ними по-мишачому кублитися. Я зацікавлено вертів довбешкою. В кутку дерев'яного простору ненав'язливо лежала ксерокопія статті з «Правди України» про травника. На фотографії він виглядав значно краще.
Пролунав знайомий котячий «SOS». Я узявся вивчати котяру.
Це була триколірна (рудий, чорний, білий) невелика тварина, з віялоподібно настовбурченою шерстю. Вона стояла на даху сараю навпроти і, округливши очі, протяжно вила.
Потім кішка спробувала по натягнутому товстому дроту перебігти на нашу хатинку. Вона обережно поставила на дріт передні лапи, потім напружинилась, але щось заважало їй стартонути. Понапружувавшись з хвилину, вона подивилася на мене і знову відчайдушно закричала. Потім вона забрала лапи з дроту і вирішила прогулятися по даху сараю. Все стало ясно — бідна тварина волочила праву задню лапу. Саме цей задній «прокол» не давав їй почуття упевненості...
Увалився травник з трьома паперовими, коричневими пакетами і важко впав на стілець.
— Я зрозумів, у чому несправність вашої кішки. Тут справа не у любові — вона шкутильгає, — сказав я.
— Так, — дещо байдуже відгукнувся він, — хто ж це довбонув бідну Сільву...
Перебравши, напевно, подумки потенційних сільвиних кривдників і не зупинившись ні на кому, він перевів стрілку на знахарство:
— Знаєте пісню Магомаєва: «У нас любовь приключилась, но ничего не получилось». Так от у нас з вами треба щоб все «получилось», щоб горла — як не бувало.
— Як правило, горла не буває після страти.
— А ви хитрий.
— Я? — здивувався я. — У мене безліч недоліків, а цього, на жаль, немає.
— А що, як я вам більше потрібен мертвим, аніж живим? — задав зовсім уже дивне запитання травник, пронизливо блиснувши зіницями.
— Навряд чи, — відповів я, — мені здається, користь від вас живого все-таки більша. Він засміявся.
— Може бути... Ти от що, Василю.., — переключився він на родинний тон.
— Петро.
— Вибач, Петю. Але треба, щоб було у нас з тобою не як у Магомаєва. А переможно! Як у Висоцького: «Рвусь из сил, из всех сухожилий!» — Вирвемося! Ваше покоління Володимира Семеновича стало забувати.
— Чому ж, я його добре пам'ятаю.
— Так? А я хотів би тобі передати те відчуття від Висоцького... Від нашого покоління — вашому, молодому... Пам'ятаю, гуляв із сином. Трави збирав різні. Я говорив йому, яка звичайна назва рослин, яка латиною. А він мені: «Тату, звідки ти знаєш латиною? — «Усе-таки, — відповідаю, — університет закінчив»... Вчи, — казав йому, — назви. Вчи — уб'ю! — несподівано озвірілим голосом закінчив Валентин Володимирович, люто бахнув кулаком по столу і заплакав.
Тобто він навіть не заплакав, а волога, яка, потихеньку просочуючись, дрімала на краях його очей, несподівано ринула, немов із несправних кранів.
— Ось уже вісім років він зі мною не живе, — плаксивим голосом продовжив він, — я розлучився... Не бачу його зовсім... Так він ні біса й не знає. Прибив би його, як Тарас Бульба... Вибач, — додав травник уже мені, неначе я категорично був проти прибиття його сина. Мабуть, так і є.
— У вас, — кажу, — проблем повно, а тут ще я — зі своїми.
— Та ти ж тут при чому? У тебе, до речі, як із особистим життям — у порядку?
— Розстався з любимою жінкою два місяці тому. Так що два місяці — не у порядку.
— Ні, сексом займатися треба, — повчально сказав Валентин Володимирович тоном сексолога, що прописує рецепт. Потім дістав папірець і прийнявся на ньому крапати інструкцію по травах.
— А яке сьогодні число? — запитав він, піднявши голову.
— Шосте червня — день народження Олександра Сергійовича Пушкіна, — чітко відповів я, оскільки реклама його двохсотрічного ювілею по телевізору випередила за частотою показів навіть пропаганду шампуню від лупи.
— Ось хто рекордсмен у цій справі! — з повагою відгукнувся про класика травник. — Оріну Родіонівну знаєш? — спитав він у мене, неначе про близьку знайому.
— Та як же не знати: «няня, где же кружка».
— Вона йому дівчат із села тягала, так що багато часу Олександр Сергійович у блуді проводив. Та, мабуть, мав непогане натхнення, раз двісті років уже живе.
— Так, — говорю, — Мольєр — триста, Шекспір — чотириста. От до речі, коли Пушкін про Мольєра зауважив, що у нього у п'єсах лицемір постійно лицемірить — коли говорить, коли мовчить. Навіть воду п'є лицемірно. А у Шекспіра все різноплановіше: суддя наче й негідник, а людина щира і мучиться по-справжньому. Все намішано. Тому й образи об'ємніші.
— У нього все намішано, тому що він гомосексуалістом був, — переконано сказав Валентин Володимирович. І на дівчаток його тягнуло, і на хлопчиків... А не на жінок, як нас із тобою. Тому-то у нього такі коктейлі.
— Пушкіну подобалося, — сказав я. — І ще половині планети.
— Так і я до неї належу, — сказав травник.
Ми замовкли. Через дві хвилини я сказав:
— Ну то я пішов?
Лікар раптом засміявся:
— Хороший ти... Гм... Хитрий, але чистий... «Я пішов»... Якось у тебе все просто...
Він встав, тягнучи ногу, вийшов і приніс ще один пакет.
— Ось це взагалі забійний засіб від горла. Магомаєв неправильно співав: «Любовь приключилась, но ничего не получилось». Треба співати, як Пугачова: «Если долго мучиться, что-нибудь получится». Захочеш, все у тебе вийде.
У цю мить над нашими головами щось метнулось і загуркотів дах. Котяра наважилася і виграла! Її кульгава лапа торжествуюче затупала по хатинцi!
— Оно ведь немного для счастья надо, — опустивши голову, сказав Валентин Володимирович.
— Покой и воля, — додав я слова Пушкіна. — Чего ж еще?
— Баб, — додав травник і відразу просвітлено помолодів.
Мабуть, зі значно більшим задоволенням він влаштовував би експедиції не полями у пошуках трав, а гаремами. Я б, утім, також не відмовився.
Гепабене — комбинированный препарат растительного происхождения, обладающий двойным действием. Капсулы Гепабене эффективно защищают клетки печени от воздействия токсических веществ, нормализуют выработку и отток желчи при дискинезиях желчных путей. Препятствуя застою желчи, Гепабене предупреждает образование в желчных путях песка и камней, которые, кстати, встречаются у семи взрослых людей из десяти.
Гепабене показан людям, страдающим дискинезиями желчных путей в сочетании с поражением печени хроническим гепатитом, токсическими поражениями печени, пациентам с удаленным желчным пузырем.
Сочетание в одном препарате свойств гепатопротектора и препарата, регулирующего образование и отток желчи, позволяет более физиологично воздействовать на организм, поскольку печень и желчь — это единая биологическая система. Более того, это сочетание позволяет существенно снизить стоимость курса лечения, что сегодня тоже немаловажно. Лицензия М03 Украины № П-0418 от 20.04.95г.
