Від Києва до Петербурга по трасі — через Чернігів, Гомель, Могильов, Вітебськ, Псков, Лугу — 1250 км. Ми вирішили їх подолати на своєму авто. Країна зустріла нас гостинно: ввічливі митники показали, як заповнити митну декларацію на ввезення транспортного засобу й куди заплатити 150 рублів, перевірили російську страховку й, швиденько оглянувши наш багаж, помахали рукою. Але година все ж пішла на черги та заповнення декларації без помарок...
Однак за годину щось сталося з дорогою: нас почало добряче кидати, розмітка зникла, обігнати хури попереду нас було неможливо, бо дорога була надто вузька. З-під їхніх коліс просто в наше лобове скло летіло все що завгодно. До того ж ми неабияк перелякалися, коли в однієї машини відкрився задній борт. На під’їздах до Пскова насіли даїшники або ГІБДР. Їх було стільки, що здавалося, ніби всі вони отримали наказ зупиняти саме нашу машину, — не менш як шість разів на відрізку 100 км. Усі ГІБДРисти були на «ВАЗ 21099» і ховалися у верболозі на узбіччі. Оскільки зустрічні машини їхали з ввімкненим ближнім світлом і їх кидало на купинах так, що світло стрибало, то розібрати, попереджають вони нас про ГІБДР чи їх просто трусить, було неможливо. У результаті наш бюджет постраждав... Ми винайшли такий спосіб уникати зупинок інспекторів — приховувати українські номери шляхом небезпечної їзди майже впритул до хур... Виїзд із Пскова запам’ятався двома зупинками й бесідами з ГІБДР, а також справжнім блок-постом з озброєними «калашами» міліціонерами й швидкістю 5 км/год. під їхніми непривітними поглядами. І ще цілим виводком білявок і радикальних брюнеток у веселих спідничках...
За містом дорога кращою не стала — колія, проторована в асфальті нескінченними хурами, наче пов’язаними одним мотузком і через це схожими на товарний потяг, дуже небезпечна на обгоні. Якщо з неї вибратися досить просто, то після обгону й перешикування зі смуги зустрічного руху на свою смугу кидає так, що кермо доводиться судорожно стискати, щоб не втратити управління.
На під’їзді до кордону Псковської й Ленінградської областей дорога наче покращилася. А коли в’їхали в Ленінградську область, то рвонули вперед, відчувши тверде й рівне покриття. Кайф, щоправда, тривав недовго — вже через 20 км ліворуч і праворуч з’явилися болота з верболозом і згнилими берізками, а дорога знову змусила з квадратними очима утримувати машину на купинах і вибоїнах. Виявилося, що це традиція — на в’їзді до області дорогу трохи підшаманити, щоб гостя охопило відчуття радості, як добре його зустрічають.
До речі, те саме на в’їзді до міст Остров, Псков, а тепер-от Луга. Одразу від таблички з написом «Луга» почалася гарна дорога. Але ми напоготові! І точно, яма на ямі, розмітки немає, забутий ремонтниками дерев’яний щит потрощили неуважні водії. Один проїзд через центр міста (між іншим, це федеральна дорога!) чого вартий! Машина повзе, перевалюючись з ями у яму, її рухи повторюють ще з десяток виробів російського автопрому, деякі з яких у пошуках кращого життя виїхали на зустрічку, але безуспішно. Авжеж, такі перегони під силу лише «Мріям, втіленим в металі», як називають у рекламі на УТ продукцію АвтоВАЗу! Власники «Жигулів», презирливо дивляться на наші українські номери й фиркнувши, несуться вперед, аби різко загальмувати перед нездоланною дірою у федеральній дорозі.
...І ось Пітер наближається й наближається, дорога стає гладкою, двосмуговою в одному напрямку, потім трисмуговою, розганяємося до 150, й тут трах-бах — і ремонт. Усі з’їжджають на грунтову — перевіряємо вікна, блокуємо притяжну вентиляцію й по купинах, у червоній куряві, як у пустелі Сахара. «Увага! Триває реконструкція Київського шосе». Це, щоб усі, проїжджаючи повз нас по ямах, іще більш обурено дивилися на наклейку UA на задньому склі, київські номери й думали, що дорогу розбили «хохли», а тепер її ще для них і ремонтують.
Ну от, видно вже з Пулковських висот скляні куполи аеропорту, й під яскраві промені сонця (23.30 мск!) в’їжджаємо на Пулковське шосе, й уже можна прочитати напис на постаменті величезними гарними літерами — Санкт-Петербург. За в’їзд до міста — найвища оцінка! Довкола квіти на гарних ажурних металевих підставках; Московський проспект вилизаний і розмічений; будинки чисті й без графіті.
У Пітері нам усе сподобалося, хоча були тут уже не вперше. Ну то й що, що окремі дурні фафакають на світлофорах, роздивляються нас через опущене скло! Або вередлива чиновниця в Федеральній міграційній службі, схожа на Путіна, п’ять разів примусила нас зробити ксерокопії українських паспортів — цілий день пішов на реєстрацію! Потім ці папірці нікому виявилися не потрібніми... Або ГІБДРник, який, угледівши українські номери, ненавидить і штрафує мене не лише за перевищення, а й за газові борги, за СС і НАТО!
Ми можемо порівняти, як змінюється ставлення до України пересічних росіян, і можемо сказати, що тенденція набула негативного спрямування. За кілька років з’явилися... презирство й ненависть. І мова не йде про скінхедів або ультраправих депутатів Держдуми: охоронник на стоянці в Пітері сьогодні більше за нас знає про діоксин, Верховну Раду, «гірку» долю російської мови й нові пам’ятники Львова. І не лише впевнений у своїх оцінках, а ще й примудряється повчати нас, поблажливо вказуючи «рятівний» шлях.
Іншими словами, російська пропаганда не стоїть на місці, а вливає у свідомість своїх мас таку кількість інформації про Україну, що нашим перодряпам не наздогнати ніколи! Бюджети, напевно, інші виділяються на ці цілі, та й великодержавний підхід в оцінці всього, що відбувається в Україні, дається взнаки, а обиватель із задоволенням цю солодку баланду сприймає. Навіть у колі рідних, які знають нас як облуплених, уже після першої чарки заходить розмова про Україну, що відділилася, про Севастополь — «місто російських моряків», про продукти й товари українські. Он воно що «хохли» вигадали — кожний кавун наколюють нітратами для швидкого дозрівання — й у Росію. І всі наші доводи, що наколювали в нас тільки апельсини, що ваші астраханські й кубанські — ближче та й простіше возити по країні, викликають кивання головами й саркастичні усмішки: мовляв, говори-говори...
Ось скільки позашляхових питань виникло під час цієї поїздки. Тяжка дорога, й питання не легші. Але я все одно буватиму в цих дуже гарних краях, бо там не лише музеї, а й могили моїх рідних...
