Потрібно створити всі умови, аби повернути із закордону в Україну заробітчан. Про це сказав, підбиваючи підсумки 20-річчя незалежності нашої держави, прем’єр-міністр України Микола Азаров. «Багато це чи мало (20 років. — Авт.)? Чи зуміли ми створити сучасну державу? Чи стала ця держава затишним будинком для наших людей, в якому нам усім разом хотілося б жити? — резюмував глава уряду в своєму виступі перед студентами. — Ми чітко і ясно відповімо: напевно, не стала. Напевно не стала для тих шести мільйонів наших співвітчизників, які шукають собі місце під сонцем в інших країнах». На думку Азарова, із трудовою міграцією треба щось робити.
Втікати за кордон наших співвітчизників штовхає бажання поліпшити своє економічне благополуччя. «За кордоном українці заробляють в середньому 2—2,5 тисячі дол. на місяць (від 700 дол. у Росії — до 3—4 тисяч дол. в Ірландії та Швейцарії)... В Україні є сотні тисяч вакансій, але зарплатня в них не більше 1,5 тисячі гривень», — пояснює «Дню» головний мотив трудової міграції доктор економічних наук, заступник начальника Управління організації та супроводження роздрібного бізнесу АТ «Укрексімбанк» Андрій Гайдуцький, який не перший рік вивчає це питання.
«За фахом я гідролог, свою роботу дуже любила, але зарплати не вистачало навіть на елементарне. Тому ось уже десятий рік працює в Італії», — підтверджує сказане експертом у розповіді «Дню» заробітчанка Лариса. Спочатку, каже жінка, думала, на рік-два, а тепер вирішила, що назавжди. «Після легалізації щороку на місяць-два приїжджаю додому. Побаченим дуже розчарована. Ситуація дедалі погіршується. Навіть на продукти харчування ціни в Україні вже на порядок-два вищі, ніж в Італії: і це при зарплатах, які менші за європейську допомогу на безробіття!» — із сумом констатує заробітчанка. Жінка розповідає, що 2004-го, коли до влади прийшов Ющенко, українці в Італії сподівались, що скоро повернуться додому. «Та Ющенко знехтував гігантським лімітом довіри, нічого для людей не зробив. Не вірю, що це зробить хтось інший, бо змінити треба дуже багато», — говорить вона.
Натомість заробітчанин Анатолій розповів «Дню» свою історію поневірянь: «Був на заробітках три роки: працював у Франції, Німеччині, Італії. В Італії досі працює дружина, а дочка разом із чоловіком назавжди залишилися в Іспанії. Там народилися онуки. І хоча їх виховують в українських традиціях, діти добре знають батьківську мову (влітку гостювали у Чернівцях), розумію, що додому вони не повернуться. Надто багато потрібно змінити для цього». За словами чоловіка, в Іспанії його діти (обоє із вищою освітою за плечима), перекваліфікувалися на робітничі професії. Дочка працює перукарем, а зять — в автомайстерні. «Проте заробітку їм цілком вистачає, щоб придбати у кредит пристойну квартиру під неймовірні для України 3% річних. При цьому вони ні в чому собі не відмовляють, змогли навіть приїхати у гості через усю Європу і вдома теж не економили», — розповідає Анатолій. А коли дочка народжувала в Іспанії, говорить він далі, це не коштувало ані копійки. Сьогодні його старший онук ходить до школи, але батьки гадки не мають про якісь «добровільні внески». «Зять казав, що з часом планує зайнятися власним бізнесом: держава підтримує підприємців пільговими кредитами, на початку звільняє від податків. В Україні це лише обіцяють перед виборами. Дружина теж не поспішає додому. Заслужена вчителька вдома, а там вона працює кухарем. Заробляє на пенсію. На ту, що матиме вдома, — животітиме, а на італійську — зможе по-людськи жити», — підсумував він.
Із кожним роком кількість охочих покинути Україну в пошуках кращої долі тільки зростає. «За нашими підрахунками за кордоном працює (чи з іншою метою перебуває на постійній основі) близько 5 мільйонів українців. В цілому українці працюють в більш як 70 країнах світу, основна їхня кількість зосереджена у 20—25 країнах. Найбільше у Росії — до 2 мільйонів людей, Польщі — до 1 мільйона, Італії — 500 тисяч, Греції — 350 тисяч, Португалії — 200 тисяч, Чехії — 130 тисяч тощо», — говорить Гайдуцький.
Про катастрофічні наслідки трудової міграції говорити зарано, каже «Дню» завідувач відділу міграційних досліджень Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України, кандидат економічних наук Олексій Позняк. Але масштаби цього явища, на його думку, достатньо серйозні. За оцінками Позняка, якщо на початку цього тисячоліття 85% усіх заробітчан працювало нелегально, то зараз показник становить 50 на 50%.
Натомість директор Інституту вивчення України Володимир Чеповий озвучив «Дню» ще один аспект проблеми заробітчанства. «За останніми дослідженнями 60% молоді збираються поїхати з країни, бо тут не здійснюються їхні мрії. А головне завдання влади — організувати простір, в якому здійснюватимуться мрії її громадян. Тоді люди не залишатимуть країну. Поки що якраз у цьому і є основна проблема», — робить висновок він.
Аби виправити ситуацію, на думку трудової мігрантки Лариси, в Україні насамперед треба припинити тотальне розкрадання держави, обмежити апетити чиновників. «Чиновники крадуть скрізь, але ж не більшу частину ВВП. У Європі, ставши членом парламенту, у заробітку втрачає навіть учитель, а наші депутати тільки виграють», — говорить вона. Потрібно також подолати корупцію, продовжує заробітчанка, бо через неї морально деградувало суспільство. «Корупцією заражена навіть інтелігенція, викладачі вишів: чого вони зможуть навчити молодь? Людям потрібні достойні зарплати, щоб кожен на робочому місці не думав, де перехопити додаткову копійку, аби вистачило не лише на комунальні платежі та хліб із водою, а чесно виконував службові обов’язки», — каже вона. Крім того, потрібно перестати знищувати народ неякісними харчами, говорить жінка. «Україна має потенціал стати світовим виробником екологічно чистих, тож дуже цінних у світі продуктів. Замість цього людей банально труять казна-чим. Зрозуміла це під час цьогорічної відпустки. В Італії снідаю йогуртом, але те, що придбала у супермаркеті в Чернівцях, є таким лише умовно. Аналогічно — з іншими продуктами», — розповіла вона.
На думку Позняка, самого підвищення рівня життя не досить, аби повернути заробітчан. Необхідно сприяти можливості розвитку приватного бізнесу в Україні. «Якщо людина знатиме, що зароблені гроші може вкласти у власну справу і нормально заробляти й мати прибуток, тоді вона їхатиме додому», — називає першу умову експерт. Має паралельно запрацювати програма адаптації мігрантів, бо ті, хто попрацював за кордоном 5—7 років, повертатиметься в геть інше суспільство у порівняні з тим, з якого він виїжджав.
Чеповий радить владі зробити тільки одне — не заважати розвитку малого бізнесу. «Те, що сьогодні позакручували гайки малим підприємцям, — дуже погано стратегічно. Бо малий колись стане середнім, а тоді переросте у великий бізнес. Але якщо зараз затоптати чи закатати в асфальт грядку для зростання малого бізнесу, то на ній точно нічого не виросте... І якщо ці суперактивні люди не зможуть реалізуватися вдома, то поїдуть з країни», — підсумовує він.
До цього набору Гайдуцький пропонує долучити світовий досвід. Наприклад, у Мексиці працюють програми «3х1», де до кожного долара мігранта на розвиток бізнесу чи соціального проекту на батьківщині держава додає три долари (по одному долару з бюджетів федерації, штату і району). Середній розмір інвестиційного проекту — 40—60 тисяч дол. В Індії та Португалії Центробанк мотивує банки відкривати спеціальні депозитні та поточні рахунки для мігрантів із підвищеною ставкою, відсутністю оподаткування прибутку, можливістю вільно репатріювати кошти. У Туреччині для розвитку сільських територій створювались спеціальні кооперативи з домогосподарств мігрантів, які розвивали сільське господарство. З цією метою був навіть створений Державний банк промисловості та інвестицій мігрантів (DESIYAB). Загалом, за 1961—2003 роки в Туреччині було реалізовано 45 (!) програм із метою залучення грошових переказів мігрантів. І цей досвід не можна оминати, каже Гайдуцький, бо повернення трудових мігрантів — хороша інвестиція в економіку. За даними Світового банку, щорічні заощадження українських мігрантів становлять близько 10 мільярдів дол., які сьогодні вони тримають за кордоном.
Тож виходить, рецепт подолання проблеми існує, і він випробуваний іншими державами. Але чому його не приймає Україна? Можливо, відповідь криється в тому, що трудові мігранти годують не тільки себе?
За даними НБУ, 2010 року в Україну через фінансово-банківську систему надійшло 5,9 мільярда дол., каже Гайдуцький. Це на 10% більше, ніж у 2009 році, але на 5% менше, ніж у рекордний 2008 рік (6,2 мільярда дол.). Однак, на думку Гайдуцького, справжні щорічні обсяги переказів в Україну — майже 25,6 мільярда дол. Більшість з цих коштів надходить неофіційними каналами: через кур’єрів (водіїв маршруток і вантажівок, провідників потягів, інших мігрантів, торгових агентів тощо) або банківськими каналами, які не підпадають під звітність як грошові перекази (зняття готівки по платіжних картах, дорожніх чеках, інтернет-системах переказів тощо). У середньому на місяць один мігрант переказує близько 430 доларів, наводить цифри Гайдуцький. Але остання статистика систем переказів показує, що в 2010 році середня сума вже складає 500—600 доларів, каже експерт. Отож, якщо порахувати за офіційною статистикою НБУ за 2010 рік, говорить Гайдуцький, грошові перекази в Україну формують 4,2% ВВП. «Якщо виходити з наших більш повних даних — це майже 18% ВВП у 2010 році», — каже він «Дню». Для порівняння, за даними Світового банку, в Таджикистані частка переказів у ВВП — 35%, Молдові — 23%, Киргизстані — 15%, Боснії і Герцеговині та Сербії — 14%.
Натомість віце-прем’єр-міністр — міністр соціальної політики України Сергій Тігіпко називає трудову міграцію неминучим наслідком глобалізації, як і переміщення капіталу. Тому уряди мають не боротися з цим явищем, а вводити його в правове русло, спрощуючи всі процедури. Тож Тігіпко виступає за легалізацію праці трудових мігрантів за кордоном. На початку цього року він навіть підписав Меморандум про співпрацю щодо питань трудової міграції між Мінсоцполітики України та Федеральною міграційною службою РФ. Документ передбачав створення умов для комплексного соціального захисту трудових мігрантів. «За нашими оцінками, менш як 10% із 3,5 мільйона українців, які сезонно або тривало працюють в Росії, роблять це легально. Головна причина — складність отримання офіційного дозволу на працевлаштування. Причому в Україні іноземці стикаються з тією ж проблемою. Наша мета — звільнити ці процедури від непотрібних бюрократичних складнощів», — пояснив тоді Тігіпко. Він також додав, що якщо громадянин працює за кордоном, а держава про це не знає, то він свідомо позбавляє себе захисту з боку власної країни. «Гадаю, досвід евакуації з Лівії та Японії, приклади потрапляння українців у рабство в Таїланді, Туреччині та інших країнах мусять усіх привчити до думки, що краще платити податки і працювати за кордоном легально. Іноді це просто рятує життя», — наголосив він.
Натомість, вважають експерти, окрім легалізації треба не забувати й про інший аспект. На думку директора Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України Елли Лібанової, якщо вдасться досягти спрощеного візового режиму з ЄС, це буде на користь Україні, бо спростить можливість мігрантам повертатися».
Не варто занадто розраховувати на повернення мігрантів в такому разі, каже Позняк. За його словами, всіх мігрантів можна поділити на короткострокових (працюють у Росії, Чехії, Польщі, Угорщині на сезонних роботах) та довгострокових (в Іспанії, Португалії, Італії). Перші традиційно повертаються додому, а другі — тільки частково, додає експерт. Останні роки, продовжує він, намічається тенденція зменшення кількості бажаючих серед довгострокових мігрантів повернутися додому. «Світова практика свідчить, чим довше людина знаходяться за кордоном, навіть якщо їхала з метою скоро повернутися, тим менша вірогідність, що вона повернеться», — пояснює Позняк. Тому треба чітко усвідомити, що частина з них уже не повернеться.
Його підтримує Гайдуцький, який каже, що наші співвітчизники й надалі виїжджатимуть, в першу чергу — до Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, бо з цих країн робоча сила їде далі на Захід (у країни ЄС-15 та Америку). «А з відміною візового режиму за два роки виїде додатково 2—3 мільйони українців. Так сталося в Польщі та Румунії після їхнього вступу до ЄС: поляки масово виїхали у Великобританію, Ірландію, Швецію, а румуни — в Італію та Іспанію», — говорить він. У майбутньому, прогнозує експерт, Україну очікує те саме, що і більшість країн ЄС та США, — кількість населення почне зростати за рахунок іммігрантів і їхнього майбутнього покоління, а не за рахунок покращання народжуваності корінних українців. Так, розповідає він, якщо в Україні ще у 2005 році чистий приріст іммігрантів компенсував негативний природний приріст населення (народжені мінус померлі) лише на 1,2%, то вже у 2010 році рівень такої компенсації склав майже 10%. «Тобто через сім-десять років в Україні припиниться зменшення і знову розпочнеться зростання загальної кількості населення», — додає Гайдуцький.
