Причому така ж складна й важлива, як усі інші. Ось тільки якщо в інших професіях більше потрібні здібності й знання людини, то в цій, материнській, — серце. І чим більше у багатодітної матері дітей, тим більше любові, тепла й доброти щодня дарує їм вона.
За такою теорією живе багатодітна мама Людмила Шатохіна iз м. Донецька, у якої ні багато ні мало — 9 дітей. Це одна з найбільших сімей Донеччини, хоча, звісно, є в регіоні й ще більші сім’ї.
МИРНА ГОДИНА
П’ять дочок і четверо синів Людмили Володимирівни живуть у мирі й злагоді. За її словами, вони навіть сваряться між собою дуже рідко, а б’ються — й поготів… «Краще блюдо зелені та з ним мир, ніж відгодований телець і з ним розбрат» — за таким біблійним принципом живуть у домі Шатохіних.
«Ми живемо небагато, — ділиться Людмила Володимирівна. — Але ми щасливі. У нашій сім’ї завжди вважали, що діти — це Божий дар, і ми відповідальні за них, за їхні душі. І, напевно, тому Бог нам давав сили їх виховувати», — вважає вона.
Ми сидимо в затишній кімнаті, яка через сутінки здається голубуватою. Десь у глибині квартири чути голоси дівчат, що збираються в гості, звуки фортепіано — це молодший син займається, сонне цокання годинника. Це час спокою для мами. Час, коли більшість старших дітей ще не повернулися з навчання, а молодші вже пообідали й пішли на прогулянку. Час тиші. Так повторюється з дня на день, і саме ця присмеркова година довгого, сповненого турбот дня, цілком належить Людмилі Володимирівні.
УТРИЧІ ЩАСЛИВІШA
Сама вона теж виросла у великій сім’ї — їх було четверо, три сестри й брат. «А в чоловіка мого й поготів було шестеро! Але ми, можна сказати, «обскакали» своїх батьків. У нас дуже цікаво вийшло — спочатку народилися двоє хлопчиків, потім п’ятеро дівчаток, а потім знову два хлопчики — ось так пропорційно», — із задоволенням розповідає Шатохіна. «Моєму старшому 26 років, а молодшому — 9. Я ніколи не думала, що в мене буде стільки дітей. Я думала, що буде троє, а вийшло — тричі по троє», — сміється вона. Це і є щастя — потроїти свою мрію, стати втричі щасливішою, ніж могла… І ось тепер Саша, Вова, Аня, Свєта, Льоня, Маріка, Даша, Ілюша і Пилип ростуть усі разом і радують маму й тата своїми успіхами.
«Це дуже хороша, дружна сім’я, — поділилася з «Днем» заступник директора з навчально-виховної роботи донецької загальноосвітньої школи № 69 Тетяна Басюк. — Усі їхні діти добре вчаться, вони дуже талановиті, а дехто з них займається ще й у музичній школі». Так і є. Наприклад, одна з дівчаток, Світлана, навіть продовжила музичну освіту й тепер уже вчиться на четвертому курсі консерваторії по класу бандури, а маленький Пилип тільки починає осягати таїнства музики. Інші ж діти вибрали інші спеціальності — всі дуже різні й не схожі одне на одне: одна з дівчат, наприклад, вчиться на металурга, інша — на дизайнера, а старший син — магістр геодезії…
«МАМА ЗАВЖДИ ВДОМА»
А секрет такого успішного виховання дітей дуже простий. «Я завжди була вдома, — розказує Людмила. Коли старшому виповнився рік, нам було шкода віддавати його в садок. Тоді я звільнилася зі своєї роботи (я працювала на металургійному заводі) й перевелася на завод, де працював чоловік. Там я стала прибиральницею, й іноді мій чоловік навіть сам виконував за мене роботу в цеху, а я була з дітьми. І так ми цю роботу тягли, поки молодшому, Пилипу, не виповнилося 6 років… Мама завжди була вдома. І я вважаю, що це найважливіше», — ділиться вона.
«Мама завжди вдома» — за її словами, саме в цьому полягає формула сімейного щастя. Мама стає справжньою хранителькою сімейного вогнища, символом дому. Досі всі діти — від найстаршого до наймолодшого — з порога питають: «А мама вдома?». І якщо мами немає, стає якось незатишно, порожньо й тоскно.
Але це не означає, що у багатодітної мами в житті самі лише будні. Це не означає, що в неї немає шансу вийти з дому «у великий світ». Просто насправді справжній світ для неї — той, що замкнутий стінами двох квартир, «окупованих» її великою сім’єю. «А вам подобається весь час бути вдома?» — питаю я. «Уже так! — жартує у відповідь Людмила Шатохіна і продовжує: — Раніше не подобалося. Коли старші діти росли, мені хотілося на роботу. Я завжди чоловікові дзвонила і просила його приїхати раніше, щоб я могла попрацювати хоча б у другу зміну. Але потім я зрозуміла, що вдома краще. Мені подобається працювати вдома. Ранок у мене починається з того, що я всіх проводжаю на навчання або роботу», — ділиться вона.
Проте не завжди все було так добре. Раніше, наприклад, вдома не було пральної машини-«автомату», і всі дитячі пелюшки доводилося прати вручну. Через це у Людмили Володимирівни досі німіє права рука, але вона не скаржиться — навіть ця прикрість по-своєму дорога її серцю — нагадує про те, як зароджувалася її сім’я і скільки труднощів було подолано...
ЧЕКАТИ ДОПОМОГИ НІЗВІДКИ
Упорядити помешкання — це теж талант. І навіть тепер, коли більшість дітей уже підросли, Людмила Володимирівна все одно не може без цієї домашньої роботи. Зараз вона влаштувалася нянькою в сусідній будинок — допомагає няньчити тепер уже чужого малюка, а ще дуже любить виконувати чужі прохання — наприклад, спекти торт комусь на свято або доглянути стареньку сусідку.
Усі ці підробітки — від щирого серця, хоч вони і приносять у небагатий будинок Шатохіних якусь копійку. Просто допомоги сьогодні багатодітній сім’ї чекати нізвідки. «Держава нам практично не допомагає. Істотна допомога — субсидія на квартплату, але це також на загальних підставах. Ми вже здали всі документи. За квартиру нам треба платити 500 гривень на місяць, ми просто не в змозі цього зробити. А так нам субсидують 300 гривень», — розказує Людмила Володимирівна. Крім того, за її словами, вона як багатодітна мати має право на безкоштовний проїзд у трамваї й тролейбусі. Більше, на жаль, ні на яку допомогу розраховувати не доводиться.
Проте, за її словами, скоро вона взагалі… перестане вважатися багатодітною матір’ю: «У нас так заведено, що статус багатодітної дається, якщо тільки в сім’ї є неповнолітні діти. Коли діти підростають, жінка перестає вважатися багатодітною матір’ю», — говорить вона.
КОЛИ ВСІ РАЗОМ
А тим часом усі основні кошти витрачаються на навчання старших дітей. Іноді через брак коштів дітям доводиться спочатку вступати до технікуму, а потім уже — до вищого навчального закладу. Просто, закінчивши технікум, діти вже отримують можливість працювати й заробляти, а все зароблене вони потім витрачають на своє подальше навчання. «Ми з них нічого не вимагаємо, ми ж усе розуміємо, — говорить Шатохіна. — Ми з чоловіком дітям так говоримо: годувати ми вас будемо, за квартиру теж будемо платити, а ви працюйте, щоб було чим платити за навчання», — розказує Людмила.
Однак ці проблеми родину Шатохіних не лякають. «Кожний звикає до своїх обставин», — в один голос говорять вони. І найголовніше, на їхню думку, — те, що всі діти здорові. «Найбільше свято для мене — це коли всі вони радіють, — говорить Шатохіна. — Ось приходить додому Пилип, як почне нам щось розповідати, а у нього очі горять, він задоволений, щасливий, — і забувається все погане. Або ось старший, поки писав диплом, так багато розповідав! І хоч я нічого не розумію в геодезії, мені було цікаво слухати, розпитувати, і йому було цікаво з мамою спілкуватися… Ось і зараз усі почнуть сходитися додому. Вже пів на шосту!» — радіє Людмила Володимирівна.
І точно — в кімнату, де ми розмовляємо, вбігає розчервонілий Пилип, який тут-таки починає розказувати, як весело йому було на прогулянці. Потім поступово приходять інші діти — дехто втомився після довгого робочого дня, комусь задали багато уроків… Але все одно, коли вони заходять у дім, їхні очі загоряються новим, особливим, світлом. Вони повертаються у свій світ, де на них чекає любов і тепло. І, збираючись усі разом для спільної фотографії, вони стараються притиснутися одне до одного якомога ближче, хоч у кадр вміщуються легко. Людмила Володимирівна обіймає Пилипа і усміхається: «Ви не дивуйтеся. Нам просто подобається, що ми знову всі разом!».
