— У кого у вашому сімейному ансамблі є право «вето»: брати до репертуару пісню чи відмовитися?
ВАЛЕРІЙ:
— У нас демократія. Право голосу мають всі. Кожен може висловити своє «я». Наскільки ми праві у виборі репертуару, видно за реакцією глядачів. Халтурити ми не привчені. Продовжуємо робити аранжування українських народних пісень. Поступово розширюється коло авторів. У сучасній пісні у нас головна вимога: текст і слова повинні хвилювати слухачів. З кожним твором зростаємося кожною клітинкою.
— Є кілька версій, за якими вашому тріо «підрізували крила» на зльоті популярності. ВЕРСІЯ 1: Під час гастролей у Канаді адміністратор тріо зажадав потроїти гонорар. Про інцидент повідомили в наше Міністерство культури — і Мареничам після повернення в Україну «перекрили кисень».
АНТОНІНА:
— Боляче ворушити старе. Фактично на нас поставили клеймо. Багато років доводиться виправдовуватися в тому, чого насправді не здійснювали. На той час обвинувачення в фінансових махінаціях могло закінчитися дуже плачевно.
СВІТЛАНА:
— Кому ми заважали — ось в чому запитання? А схоже, дорогу комусь сильно перебігли. Наведу лише один приклад. На попередньому конкурсі за пісню «Есперанто» отримуємо першу премію. Це є пропуском на Міжнародний фестиваль, що проходив на Кубі, але замість нас відправляють інших артистів...
В.: Власті діяли професіонально, спираючись на заповзятих чинуш. Багато крові попсували нам у Міністерстві культури. Не приймали наші програми худради. Спасибі за турботи нині покійному Платону Майбороді. Він від нас не тільки не відвернувся, а й пісню написав — «Три дороги». За двадцять років ми багато що пережили.
ВЕРСІЯ 2: Мареничі — махрові націоналісти! Співають і розмовляють виключно українською. Мали навіть нахабство відмовитися від участі в творчому вечорі Роберта Рождественського.
А.: Ми завжди виступаємо з українським репертуаром, і в цьому нічого вартого осуду я не вбачаю. Інша справа, що тоді всіх, хто не розмовляв «великою й могутньою російською мовою», тут же оголошували націоналістами. У 70- ті фактично лише в жителі Західної України та села залишалися україномовними. Саме тоді з'явився «суржик», якого досі не можна позбутися в багатьох регіонах нашої країни.
ВЕРСІЯ 3: Незважаючи на рекомендації правоохоронних органів утриматися від участі в панахиді по популярному композитору Володимиру Івасюку, артисти до них не прислухалися. Цим продемонстрували свій виклик радянській владі.
С.: Провести в останню путь В. Івасюка ми вважали своїм громадянським обов'язком. Хоча багато іменитих, близьких його друзів побоялися приїхати на похорон. Наш постійний автор Тарас Музичук написав рядки: «Спасибі, брате, за любов жагучу До рідної землі. В віках твою «Червону руту» Співати будуть солов'ї».
Їх заборонили публікувати, а шанувальники композитора робили записи від руки, заучуючи напам'ять. Нічого крамольного в них немає. Просто власті перестрахувалися, щоб їх самих не оголосили націоналістами. Як шкода, що такої талановитої людини немає з нами. Ще за місяць до трагічної загибелі Володі ми всі разом будували творчі плани. Він подарував нам ноти пісні «Місто в Поліссі» із зворушливим дарчим написом. Через тиждень, коли зібралися зробити запис, перерили всі домашні закутки, але рукопис таємниче зник.
— Не жалкуєте, що не вдалося виїхати за кордон?
В.: Про що жалкувати, коли не склалося... Багато наших друзів вирушили на пошуки кращої долі. По-різному склалися їхні долі, але навіть кому й пощастило, признаються, що шкодують про свій вчинок. Людина, як квітка, вирвана з рідної землі, може прижитися на чужині, але генетично зазвичай вона так і залишається чужинцем. Нас чудово приймає за кордоном публіка. Не тільки емігранти, а й корінні американці після концертів приходять дякувати, а в самих вологі очі. Ті, хто виїхав з нашої країни, тільки за кордоном розуміють, хто вони, якого роду-племені. Що б вони не казали, а ностальгія розбурхує душу. Сьогодні всі, кому не ліньки, оголошують себе жертвами тоталітарної системи. Нас справді гнобили: розмагнічували плівки, відміняли виступи. Спочатку власті влаштували цькування, а потім «зону мовчання». З одного боку, ми начебто існували, а з іншого — вмерли. Це тривало роками. Але наші справжні поклонники залишилися нам вірними.
— Ще два роки тому «чорна смуга» тривала у вашому житті. В одному з інтерв'ю ви нарікали на забуття: мовляв, трохи не з хліба на воду перебиваєтеся. Нині ситуація змінилася?
А.: Нас стали частіше запрошувати на концерти. З'явилися зарубіжні гастролі: Польща, Німеччина, Америка, Канада. Недавно отримали презент від друзів — японський варіант нашої «Тиші навкруги». Забавно чути свою пісню в іноземній інтерпретації. Сьогодні ми не бідуємо й не шикуємо. У країні, де більша частина населення живе за межею бідності, за цими мірками — ми середнячки.
— Нині багато артистів скаржаться на скорочення гастролей. Як ваше тріо балансує в такий нестабільний час?
В.: Треба просто працювати й менше себе жаліти. Ми крутимося в міру своїх сил. Набиваємо гулі, осягаючи премудрості ринку. Я не можу сказати, що стали менше гастролювати, а ось на телебаченні ми справді рідкі гості. У численних хіт-парадах участі не беремо. Вважаємо, що це трамплін для молоді, а в нас — публіка, що вже устоялася. Ми свою сходинку на естраді давно зайняли, але як монументи не стоїмо, крок за кроком просуваємося вперед. Недавно випустили новий компакт-диск «Три тополі».
— Фонограми з моди перетворилися на справжній бич сучасної естради. Багато майстрів не гребують халтурити таким чином. Як ви вважаєте, ще довго процвітатиме подібна підміна справжніх концертів?
В.: Кожен виконавець — сам собі «професор»! Цілі покоління артистів виросли й не навчилися співати «живим» голосом. Зручно не навантажувати зв'язки, а зробивши студійний запис, потім роз'їжджати по гастролях. Розмови про технічні труднощі — зручна ширма. В усьому світі давно відмовилися від фонограм на концертах. Коли публіка заплатила гроші, то вона має право вимагати повноцінну роботу, а не підробку. Мені здається, що фонограмне свавілля скоро скінчиться. Саме тоді на сцені працюватимуть справжні артисти, а не ряжені.
— Чи правда, що ви маєте намір писати книгу «Шлях тріо Мареничів»?
В.: Поки що це лише мрії. На власні кошти, без спонсорів, видати мемуари нині неможливо. Хоча нам є про що розповісти читачам.
