Українська вища освіта все глибше поринає в стан кризи. І це не тільки тому, що останнього міністра освіти і науки України на тлі тотальної боротьби з плагіатом звинувачують у цьому ж самому плагіаті. Причини (а їх не одна, а ціла низка) значно глибші й торкаються вони самих основ існування українських вишів, зокрема, (і найперше!) їх фінансового забезпечення. А воно явно, прямо й безпосередньо відбивається на якості підготовки наших студентів. Тут приємно відзначити хіба те, що в останніх номерах наша газета у статті Вахтанга Кебуладзе «Місія сучасного університету» вже впритул підійшла до причин цієї кризи. Зупинюся на її двох найважливіших причинах.
ЯКА ЗАЛЕЖНІСТЬ МІЖ ЯКІСНИМ НАВЧАННЯМ ТА НЕУСПІШНИМИ СТУДЕНТАМИ?
Причина перша — це залежність рівня знань студентів від кількісного складу кафедр, а загалом від кількісного складу закладу вищої освіти. Для читачів нашої газети, які не пов’язані з підготовкою студентів, поясню: оскільки за підготовку кожного студента доводиться платити (чи державі, чи батькам, чи спонсорам, чи то й самому студентові), то чим більше на певній спеціальності навчається студентів, тим більшою є сумарна оплата за навчання і тим більше викладачів повинно працювати на кафедрі. При цьому залежність приблизно така: що більша кафедра (за фіксованої кількості навчальних дисциплін), то вища спеціалізація викладачів; а вища спеціалізація веде до кращої підготовки студентів. У середньому ж в Україні для оплати праці одного викладача потрібно набрати близько десяти студентів. Кажучи іншими словами, один студент у середньому утримує 0,1 ставки викладача.
До чого призводить така начебто цілком «нормальна» ситуація? Вона призводить до того, що при виникненні питання про відрахування будь-якого студента — через низьку якість компетентностей (знань і вмінь) — у викладача виникає конфлікт інтересів: або відрахувати студента (тоді скорочуються ставки), або залишити студента навчатися далі, поставивши, наприклад, найнижчу оцінку, до якої студент явно не дотягує.
Останньою весною в одному з найрейтинговіших університетів України з однієї спеціальності через принциповість двох викладачів відрахували через неуспішність півтори десятка студентів-заочників. До чого це призвело — зрозуміло: на кафедрі довелося скоротити дві ставки, а, отже, і двох «живих» викладачів. Тож чи зацікавлені викладачі, кажучи образно, «підрізати сук», на якому самі сидять? Зрозуміло, що ні.
Та і завідувачі кафедр, і декани, і директори інститутів при виникненні питання про відрахування завжди натякають викладачам, у яких студенти мають заборгованості («хвости»), що саме завдяки їм (студентам) «всі ми отримуємо зарплату». Нерідко буває й так, що ці завідувачі кафедр, декани, директори інститутів прямо й наполегливо «рекомендують» таким викладачам ставити студентам-неукам задовільні оцінки, щоб зберегти викладацький склад («не ставите позитивні оцінки, отже, самих себе скорочуєте»). Все це — давно й добре відомі факти будь-якої внутрішньоуніверситетської «кухні», розкривати які стороннім не прийнято, або й більше того — просто заборонено.
ПСЕВДОКОНКУРЕНЦІЯ ЗНИЖУЄ РІВЕНЬ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ
На жаль, така ситуація в українських вишах є повсюдною. І новий закон про вищу освіту не вніс у цю ситуацію жодних змін: все як було, так і залишилось, а, можливо, й загострилось. У положеннях про оцінювання рівня знань студентів українських вишів, як правило, зазначається, що за наявності в студента більше, ніж трьох заборгованостей (не зданих іспитів чи заліків) з навчання в університеті його повинні відрахувати. Ця норма збереглася в теперішніх положеннях ще з радянських часів. Та чи потрібна вона зараз?
Задля достовірності треба сказати, що в положеннях про оцінювання часто є й інший варіант розв’язання конфліктної ситуації: залишити студента на повторний курс. Але наші виші цим варіантом, хоча він і записаний чорним по білому, практично не користуються. Адже такий студент може перевестися в інший університет, де викладачі «лояльніші» до вимог під час складання іспитів і заліків, а тоді разом з ним туди перейде і його плата за навчання. Така «конкуренція» між університетами за студентів веде лише до одного: повсюдного зниження рівня компетентностей. У цих умовах особливо катастрофічна ситуація з рівнем знань студентів складається в невеликих університетах, де на кафедрах працює мало викладачів і, відповідно, їхня спеціалізація низька (такі викладачі змушені читати більше, ніж передбачено чинними нормативами двох-чотирьох дисциплін).
В описаній фінансовій ситуації у найвигіднішому стані перебувають лише найбільші, найрейтинговіші університети України (їх десь із десяток), в яких кількість студентів доволі велика, а тому ці університети можуть дозволяти собі для «приборкування» студентів якусь їх частину відраховувати.
У кінцевому ж результаті гонитва українських вишів за грошима призвела лише до того, що якість компетентностей студентів у наших вишах за останні два десятиліття різко знизилася (кажу це, як людина, яка пропрацювала в різних університетах України вже понад три з половиною десятки років). Більше того: така масова розтлінна ситуація (коли за некомпетентність ставлять позитивні оцінки) призвела до того, що значна частина студентів інфікувалася цим «захворюванням» (тобто бажанням отримати диплом без належних компетентностей) і взагалі перестала вчитися. Адже коли за навчання в касу університету регулярно платиш гроші, то диплом про вищу освіту в будь-якому разі отримаєш (щоб відрахували, треба або взагалі принципово перестати вдавати, що вчишся, або «учудити» вже щось цілком неймовірне). Деякі метикуваті абітурієнти, які розуміють сутність кризи української вищої освіти, вирішують цю проблему «ногами», виїжджаючи на навчання за кордон.
СУТЬ АМЕРИКАНСЬКОЇ МОДЕЛІ ОСВІТИ...
Отже, як бачимо, наявна фінансова модель університету, коли його цільовою функцією є гроші, веде лише до того, що якість освіти різко падає. Що робити? Який вихід із ситуації?
І тут я перейду до згадуваної вже статті В. Кебуладзе, в якій ідеться про моделі розвитку наших вишів.
Як бачимо, Міністерство освіти і науки України за модель розвитку обрало американську модель (як у США). Основою цієї моделі є те, що університет є не тільки навчальним, а одночасно й потужним науковим закладом. Зрозуміло, і навчання студентів у таких університетах фінансується, зокрема, і за рахунок коштів, які отримані з оплати за науково-дослідні чи проєктно-конструкторські роботи. У такий спосіб плата за проведені університетом наукові та проєктні роботи виконує роль демпфера, який нівелює коливання сумарної плати за навчання студентів. Чи така ж ситуація в наших університетах?
Ні!!! У наших університетах ситуація діаметрально протилежна: оплати за науково-дослідні чи проєктно-конструкторські роботи наші університети, як правило, взагалі не отримують, бо не мають належних — як у США — матеріально-технічних баз. Кажучи іншими словами, «демпфера» в наших університетів зовсім немає. Це — з одного боку.
З іншого боку, якщо й далі порівнювати Україну і США, то в США немає таких академічних установ, як в Україні (маю на увазі мережу академічних інститутів Національної академії наук України). Натомість там наука від самого початку — разом із матеріально-технічною базою — зосереджувалася і зосереджується сьогодні значною мірою саме в університетах. Відповідно, більшість співробітників працюють в університетах як наукові працівники, а викладання мають лише як частину своєї ставки чи як додаткову до основної частину ставки. Звідси високий ступінь спеціалізації таких викладачів та мала (порівняно з українськими вишами) кількість годин викладання на рік (наприклад, 100—200 у той час, коли в наших викладачів у середньому 600).
І ЧИМ ВОНА КОРИСНА УКРАЇНІ?
Отже, як нам тепер оцінити спробу Міністерства освіти і науки України нав’язати українським вишам американську модель вищої освіти?
На нашу думку, це спроба, яка має оптимально визначену мету, але не враховує наявність в українських вишів кардинально інших ресурсів та абсолютно іншої інфраструктури й ментальності суспільства. Підтверджує таку опосередковану оцінку й те, що МОН України та його підрозділи вимагають від викладачів, яких зараховують в університети на посади викладачів (не науковців!), публікувати результати своїх наукових розробок у найрейтинговіших виданнях, що входять у групи журналів Scopus та Web of Science, хоча цих викладачів як науковців не фінансують, а в своїх університетах належних матеріально-технічних баз для проведення наукових досліджень вони не мають. Разом із цим викладачів — для збільшення фінансового ресурсу університету — постійно «стимулюють» брати участь у різноманітних конкурсах на отримання ґрантів.
Звісно, тут авторові цих рядків можна заперечити, сказавши, що всі українські виші ведуть так звані держбюджетні теми. Так, справді ведуть. Але коли ви глянете в графу цих тем, яка стосується фінансування, то дуже часто побачите там цифру... «0».
Способом виходу з цієї ситуації могло б бути те, що в процесі реорганізації Національної академії наук України (а такий час настав ще три десятки років тому), більшість її установ (разом із фінансуванням) було б доцільно на певних умовах передати (якщо ми хочемо будувати університети за американською моделлю) самим українським університетам. Зрозуміло, що це передбачає і зміну моделі Національної академії наук України, яка більше буде скидатися не на комерційно-промислову, а на громадську організацію. Адже в США таких академічних інститутів, як у колишньому СРСР і в теперішній Україні, просто не існує.
Таким чином, саме тоді, коли українські університети матимуть значну частину фінансування за рахунок науки, зменшення кількості студентів, які передумали продовжувати навчання, буде значно менше впливати на якісний склад кафедр університетів. Це своєю чергою призведе до зменшення кількості випускників-неуків.
Але все це може бути доцільним лише за умови, якщо ми обираємо за мету розвитку наших університетів американську модель.
МІНУСИ ПОЄДНАННЯ РОБОТИ З НАВЧАННЯМ
Друга причина, яка веде до зниження рівня знань наших студентів, — це низька, а іноді й катастрофічно низька відвідуваність занять (особливо на старших курсах), хоча її за чинними положеннями повинні контролювати як самі викладачі, так і працівники деканатів. Проте, як це часто буває, «диявол» захований у деталях.
Річ у тім, що в наших університетах (в положеннях про навчальний процес та оцінювання рівня знань) останнім часом дозволені так звані індивідуальні графіки відвідування занять. Крім того, в деяких університетах (навіть у тих, що за рейтингами в першій десятці) встановлена норма, яка при визначенні рівня компетентності студентів враховувати відвідуваність ними занять забороняє. Це дозволяє студентам без поважних на те причин прогулювати будьі-яку кількість занять.
Зупинюся на цих двох нормах університетських положень окремо.
Індивідуальні графіки дозволено видавати тим студентам, які працюють, доглядають за хворими, мають малих дітей тощо. Ці графіки передбачають, що студенти повинні відпрацювати пропущені заняття з викладачем індивідуально. Але це — в теорії. На практиці таких студентів, особливо на старших курсах, набирається доволі багато, а часто їх може бути і 70—80%. При цьому працюють студенти часто далеко не за тією професією, за якою навчаються. Давати дозволи на такі індивідуальні графіки, на роботу не за фахом загалом заборонено, але керівництво деканатів дуже часто йде на уступки таким студентам, адже алібі в цих студентів «залізне»: «Мені треба сплачувати університетові за навчання, а тому...».
У цій ситуації до юридичних відділів університетів виникає одне вже чисто юридичне запитання: а чи з позиції Кодексу законів про працю студент може працювати паралельно на повну ставку, якщо цим Кодексом встановлюється норма, згідно з якою працівник може працювати не більше, ніж на півтори ставки? Адже студент при цьому «працює» начебто на дві: одна — в університеті, а друга — на виробництві...
Приймати відпрацювання у студентів, які навчаються за індивідуальним графіком, викладачам доводиться за рахунок так би мовити «внутрішніх» резервів часу, бо годин на таке відпрацювання у навчальне навантаження викладача не включають. Адже обсяг часу, потрібного на приймання відпрацювань, може доходити до 20—30% від ставки (600 годин), тобто становити третю або четверту частину навантаження викладача.
Оскільки ці години включати в навчальне навантаження заборонено (2-3 години, які офіційно виділяють на консультації, тут не в рахунок), то виникає вже знайома й описана вище ситуація: того, за що не платять, ніхто й не робить, тобто відпрацювання практично не відбуваються. А викладачів-»аматорів», котрі намагаються приймати відпрацювання, студенти не то що недолюблюють, вважаючи їх буквоїдами й занудами, а стараються всіляко ігнорувати чи навіть «виштовхнути» за межі кафедри.
Виникає запитання: чи може студент, який не відвідував занять, зокрема й лекційних (а іноді й усієї дисципліни) знати цю дисципліну так, як той, що відвідував? Зрозуміло, що в переважній більшості — ні (приємні винятки вкрай рідкісні), бо книжка не завжди може пояснити матеріал настільки зрозуміло, як жива людина — викладач.
А скільки годин треба витратити викладачеві, щоб приймати відпрацювання у студентів-прогульників? Тому, щоб не відповідати на це запитання, у журналах відвідуваності кількість студентів, відсутніх на заняттях, викладачі зараз доволі часто не вказують. До речі, про відвідуваність: особливо низькою є відвідуваність занять магістрами, які в переважній більшості вже працюють.
У ЧОМУ СЕКРЕТ УСПІХУ... ПРОГУЛЬНИКІВ?
У чому ж секрет успіху студентів-прогульників? Річ у тім, що вони та їх колеги добре знають: адміністрації університетів у такий спосіб здобувають їхню підтримку на виборах завідувачів кафедр, деканів, директорів і, найголовніше, — ректорів. Адже ж — згідно зі статутами університетів — студенти, як правило, входять до складу керівних органів (учених рад) університетів (факультетів, інститутів), які обирають керівний склад закладу. У такий спосіб, напівофіційно легалізуючи прогули, адміністрації університетів «заробляють» собі бали на найближчі вибори. Наслідок — знову ж таки зниження якості компетентностей.
Загалом, якщо дозволяти пропуски занять без поважних причин, відсутність відпрацювань, індивідуальні графіки (між іншим, в умовах автономії деякі університети від останніх уже відмовились), то виникає запитання: а чи потрібні університети взагалі? Адже можна вчитися й удома, без університету... Як це не «дивно», але в загальній масі людство чомусь так не робить. І зрозуміло, чому: бо лекція — це не тільки репродукована передача знань, а й формування особистості, її культурного рівня, а практичні, семінарські заняття — це не тільки відтворення вмінь чи знань, а й формування колективного інтелекту, групових оцінок, уміння працювати в колективі тощо.
Такими є головні наслідки залежності якості підготовки студентів від величини фінансування за другою причиною. Звичайно, для подолання цієї другої причини існує начебто елементарно простий спосіб — зобов’язати студентів платити за відпрацювання пропущених ними занять. Проте це — неможливо, оскільки приблизно десять років тому МОН України заборонило університетам знімати зі студентів такі платежі. Вони (ці платежі) начебто мають бути враховані у загальній платі за навчання. Проте в цій загальній платі витрати на індивідуальне відпрацювання 20—30% занять не враховуються, бо університети конкурують між собою, виставляючи за навчання якомога нижчу плату, а тому ці 20—30% університети в цю суму не включають. У результаті, як казав перший президент України, маємо те, що маємо: незадовільний рівень компетентностей у значної частини наших студентів. Чи, може, підемо лікувати зуби до того випускника медичного вишу, який прогуляв цілу дисципліну? На практиці чомусь завжди намагаються потрапити до найкращого лікаря... Отож бо!
У ПОШУКАХ ЯКІСНОЇ МОДЕЛІ ОСВІТИ
Щоб у процесі навчання в університету не було фінансових втрат, деякі керівники середньої університетської ланки застосовують такий прийом: студентів, які в бакалавраті мають незадовільні знання, «дотягують» задовільними оцінками до останнього семестру четвертого курсу, а тоді через неуспішність відраховують, не видаючи диплом. Хоча це й не цілком морально, проте хоча б у такий спосіб блокує ринок праці від випускників-неуків, а для університетів створює роль фінансового «демпфера».
Підведемо підсумок. Доводиться стверджувати, що реформа системи вищої освіти України через несистемне, нефахове врахування фінансового фактору веде якість підготовки студентів не до зростання, а, навпаки, до її зниження. Виняток — це розпочате зовнішнє оцінювання рівнів знань бакалаврів і магістрів за напрямами «Правознавство» й «Медицина». А де ж решта сотень спеціальностей, пане міністре освіти і науки України? Чи хай і далі наші абітурієнти виїжджають на навчання за кордон? Чи хай наші будинки проектують інженери, які не вміють розрахувати потрібну міцність бетонних балок у перекриттях цих будинків?
На нашу думку, для усунення вказаних вад у фінансовій політиці МОН України в ділянці вищої школи доцільно:
1. Або об’єднувати наукові установи НАН України з університетами (при орієнтації на американську модель університетів) і хоча б частково збільшити їхНЄ сумарне бюджетне фінансування, або відмовитися від американської моделі університету і перейти на іншу, котра враховує нашу інфраструктуру. Нагадаю: зараз величина бюджетного фінансування на науку становить близько 0,6% при нормі приблизно в 2%.
2. Для подолання ще радянської ментальності частини нашого населення (для цієї частини визначальним було і є те, «аби мати диплом, а без знань і вмінь можна й обійтись») в умовах університетської автономії українським вишам треба терміново відновити оплату студентами відпрацювань. Тоді перед кожним студентом постане запитання: що вигідніше — працювати й платити за відпрацювання пропущених занять чи лише навчатися, не сплачуючи додатково за відпрацювання? Частково допоможе вирішити цю проблему й ліквідація індивідуальних графіків, ураховуючи, що при денному навчанні можна й без окремих дозволів паралельно працювати на половину ставки (але тільки у вільний від навчання час)!
3. В умовах університетської автономії у статутах університетів треба терміново замінити стару норму (вона зобов’язує університети з власної ініціативи через неуспішність відраховувати студентів) на нову норму, яка натомість має встановити автоматичне переведення неуспішних студентів на повторний курс. Уточню: за умови неуспішності студенти-бюджетники повинні автоматично переводитися на навчання за власний кошт. Така норма дасть змогу й українським студентам, як це вже давно відбувається в університетах Заходу, навчатися в університетах хоч і до «ста» років! При цьому саме бюджетне фінансування, заплановане на весь час навчання в бакалавраті чи магістратурі, через відрахування студентів зменшуватися не повинно, що дасть змогу не опускати рівень знань тих студентів, котрі залишилися!
Винаходити власну модель університету Україні, очевидно, не варто, бо результат може виявитися ще плачевнішим, ніж маємо його зараз. Але незалежно від обраної моделі роль університету як «світоча науки», який гарантує якісний рівень компетентностей, має бути збережений.
