Він міг би залишитися в теплому кабінеті, а не стояти по коліна в болоті, розгортаючи мобільний шпиталь. Міг би тихо сидіти при штабі «начмедом», а не мотатися по всіх військових частинах уздовж лінії зіткнення. Міг би спокійно виконувати всі накази, а не «атакувати» ініціативою генералів, шукаючи шляхи для найшвидшої евакуації поранених з поля бою. «Може, хтось і зміг би, але точно не Сан Санич», — кажуть військові медики, бо полковник медичної служби, заступник начальника Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, заслужений лікар України Олександр СТОЛЯРЕНКО не звик спочивати на лаврах. Від початку війни він пройшов три ротації в зоні АТО, здобув колосальний досвід в організації медичного забезпечення і допомоги, але бажані відповіді на болючі запитання так і не отримав.
«МИ МАЛИ НАДІЮ, ЩО АНТИТЕРОРИСТИЧНА ОПЕРАЦІЯ — НА КІЛЬКА ТИЖНІВ»
«О, все почалося раптово, — розпочинає свою розповідь полковник Столяренко. — На початку квітня 2014 року надійшло розпорядження про прикомандирування лікарсько-сестринських бригад до військових частин, які відбували в зону АТО. Від центру ми сформували чотири бригади, а наші підпорядковані госпіталі — ще три. Всі вони були прикріплені до військових підрозділів, які перебували в гарячих точках, бо необхідного складу штатних лікарів чи медсестер у бригадах не було. Тоді ми мали надію, що вся ця антитерористична операція на кілька тижнів. Але коли в травні надійшов наказ розгорнути мобільний госпіталь у Луганській області, зрозуміли, що час готуватися до найгіршого... На той час госпіталь був неукомплектований — із 200 посад за штатом «живих» людей було лише 30, та й ті — обслуговуючий персонал. А завдання стояло серйозне — розгорнути лікарню з відділеннями й операційною в полі. Води немає, електрики немає — лише намети та бліндажі. Пам’ятаю, що дорогою, яка пролягає поблизу, постійно переміщується важка військова техніка. І раптово вам доставляють 10—20 поранених і хворих. Спробуйте надати допомогу вкрай тяжким пацієнтам без права на помилку?»
Полковник Столяренко, маючи багаторічний досвід роботи у стаціонарному шпиталі, розумів, що насамперед треба побудувати дієву вертикаль, щоб люди знали, хто кому підпорядковується і хто за що відповідає. Паралельно налагодив аеромедичну евакуацію вертольотами поранених із поля бою до госпіталю, стабілізацію вкрай тяжких хворих і подальшу евакуацію до Харкова...
«2 червня 2014 року наші військові медики були готові працювати і робота не забарилася. Першими пацієнтами стали бійці 30-ї та 80-ї бригад, які потрапили під обстріл противника під час висування на позиції, — пригадує військовий лікар. — Тоді ми вперше зіткнулися у роботі з місцевими медиками: одні виконували свій обов’язок і допомагали пораненим, а інші за першої ж нагоди «зливали» інформацію сепаратистам. Не встигали наші санітарні автівки від’їхати, як хтось по телефону звітував сепаратистам і про кількість поранених, і з яких вони підрозділів, і хто їх привіз. У Кам’янці, згадується ситуація, коли наш капітан доставив кількох поранених, і в той самий момент приїхали чечени з батальйону «Восток», привезли своїх. І якби не санітарка, яка сховала нашого бійця в коморі, його б вбили або забрали в полон».
«НОУ-ХАУ ДАЛО ЗМОГУ СУТТЄВО СКОРОТИТИ ДОРОГОЦІННИЙ ЧАС»
У березні 2015 року Олександр Столяренко потрапив у зону АТО вдруге. Служив на посаді начальника медичної служби сектору А (у подальшому — оперативно-тактичного угруповання «Луганськ»). Його зона відповідальності простягалася від Станиці Луганської до Гірського. А найголовніше завдання полягало в тому, щоб скороти час евакуації до госпіталю. На той момент він міг становити близько доби, і це був критично тривалий період.
«За наказом командування я проїхав по всіх військових частинах сектору, і скрізь ситуація виявилася незадовільною — підрозділи розташовувалися на лінії зіткнення, найближчі районні чи місцеві лікарні не справлялися з пораненими з різних причин, а госпіталь був розміщений за 100 кілометрів. Тому було ухвалене рішення сформувати три лікарсько-сестринські бригади з військових медиків 59-го госпіталю і розмістити їх поблизу розташування бойових частин — на базі цивільних лікарень у Щасті, Новоайдарі, Сєверодонецьку. Вони надавали допомогу пораненим, яких доправляли з передової, стабілізували їх стан, а потім евакуювали на закріпленому санітарному транспорті до 59-го шпиталю. Наше військово-медичне ноу-хау дало змогу суттєво скоротити дорогоцінний час, за який поранений потрапляв до операційної, — він становив від 1 до 1,5 години по всьому сектору А. Хоча за військовими нормами гарним показником вважається, коли воїн потрапляє до операційної за 4—6 годин після поранення».
«ВІЙСЬКОВИЙ КОНФЛІКТ ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ВІЙНУ НА ВИТРИВАЛІСТЬ»
Під час третьої ротації, яка розпочалася в лютому 2016 року, Олександр Столяренко обіймав посаду начальника медичної служби зони АТО, тобто координував військо-медичну роботу всіх секторів. Ситуація на фронті більш-менш стабілізувалася, через що виникла необхідність передислокувати військові медзаклади. Це завдання вимагало ретельного підходу, адже у 2014 році 59-й шпиталь дивом уникнув прямих влучань під час обстрілів «Градами» біля селища Побєда. А отже, вибір безпечного місця розташування мав неабияке значення.
«Медичне забезпечення в зоні АТО — це, певною мірою, мистецтво. У 2016 році ми вже мали працюючу систему, патріотично налаштованих волонтерів, певну підтримку суспільства. Проте бойові дії практично щодня збирали свою криваву данину з військових і цивільного населення. Військовий конфлікт із блискавичного та маневреного перетворився на війну на витривалість. У таких умовах знову необхідно було змінювати тактику. Фактично мобільні госпіталі повинні були стати стаціонарними лікувальними закладами для допомоги і військовослужбовцям, і цивільному населенню. Адже на лінії розмежування інших медиків, крім наших, немає, і допомога жителям «сірих зон» стає одним із важливих завдань, — констатує Олександр Олександрович. — Це була командна робота, яка об’єднала зусилля військових командирів, військово-цивільних адміністрацій, волонтерів, суспільно-політичних і громадських організацій з метою досягнення спільної мети — повернення миру та спокою нашій державі, у тому числі моєму рідному Донбасу».
«ПОТРІБНО КОЖНОМУ РОБИТИ ВСЕ МОЖЛИВЕ»
Багато кривавих уроків 2014—2015 років залишилися невивченими, каже полковник Столяренко. Ми ходимо по колу і раз у раз ставимо перед собою запитання, які можна назвати риторичними. Чому не було зроблено чітких кроків для витіснення ворога? Чому ситуація досі не стабілізована? Чому в державі не відбулися зміни, які вже давно на часі?
«Війна, що не закінчується перемогою справедливості, приносить зневіру і розчарування. Єдине завдання, що було остаточно вирішене за роки війни, — забезпечення як мобільних, так і стаціонарних госпіталів медикаментами та ресурсами. Але, попри це, бійців на передовій лікувати нікому, — визнає військовий медик. — Не так давно я читав спогади Миколи Амосова про Другу світову війну: 26 медиків забезпечували необхідну медичну допомогу в госпіталі, розрахованому на 3 тисячі поранених! Не знаю, як вони працювали і як встигали, але раз на 4 доби вони оглядали і перев’язували кожного із цих поранених. У чому причина? На мою думку, в усвідомленні завдань. То була війна, де все було конкретно і ясно. А ми називаємо наш сучасний збройний конфлікт то Антитерористичною операцією, то Операцією об’єднаних сил — тобто це лише операція військових. А от роль решти суспільства не визначена (крім хіба що небайдужих громадян-волонтерів). На мою думку, аби здолати ворога і повернути мир, потрібно кожному робити для цього все можливе. Наші військові медики — в плані вирішення надскладних завдань найменшими силами — найвидатніші. Кращих за них просто немає».
