Табір розташований за кілька кілометрів від селища міського типу Димер, що у Вишгородському районі Київської області. За зміну він приймає 150 дітей від семи до 17 років і діє цілий рік.
Починалася «Лісова застава» як наметовий табір у липні 2014 року — коли було необхідно вивезти дітей із зони бойових дій. Ініціатором відкриття була психолог Ірина Сазонова, яка за два роки зібрала навколо себе команду професіоналів. Більшість психологів і кураторів — переселенці.
На місці табору за радянських часів працював санаторій. Сьогодні з розвалин, які тут були два роки тому, коштами благодійників вдалося підняти два корпуси, також добудовуються дерев’яні літні будиночки, бо минулого літа частина дітей жила у великих наметах.
«Все тут почалося 7 липня 2014 року: було вкрай необхідно вивезти дітей з-під обстрілів. Ми думали, що це буде лише на два тижні — думали, що допоможемо їм психологічно, а потім вони повернуться... Ніхто не планував, що це триватиме два роки чи довше», — розповідає психолог Ірина Сазонова.
Сьогодні в «Лісовій заставі» думають і про майбутнє (шукають можливості співпраці з донорами), і про теперішнє — як нагодувати й підтримати своїх маленьких гостей. Завжди актуальною є співпраця з психологами, адже робота з травмою війни, характерною для тих, хто пережив і переживає обстріли, руйнування, хто стає свідками нещастя і горя, — забирає дуже багато енергії.
Нещодавно до «Лісової застави» приїхали 30 діток із прифронтової Мар’їнки Донецької області. Частина вже була тут, частина приїхала вперше. І це дуже добре, зазначають психологи, бо допомагає в адаптації: діти, які вже були в таборі, показують іншим дітям, що їх не образять, що тут друзі та допомога.
Діти потрапляють у «Лісову заставу» з іншої реальності — там стріляють, там немає миру ні надворі, ні — незрідка — в родинах (багато дітей — із неблагополучних сімей). Дітям не вистачає власне дитинства і безтурботності: вони пережили чимало горя, бачили трагедії, також їм вкрай не вистачає спілкування з дорослими — нормального, довірливого спілкування. Вони хочуть, аби їх почули, прийняли, хочуть почуватися в безпеці.
«Чому ви кажете, що у вас не стріляють? Стріляють!» — пригадує психолог Аліна Даниленко розмову з хлопчиком, котрий, перебуваючи в таборі, почув звук трактора і злякався. Або інша дитина хвалилася, що в них уже довго не було вибухів та стрілянини. «Як це — довго?» — запитує психолог. «Два дні», — каже дитина.
Діти вже відвикли почуватися безпечно, і перша допомога психологів та кураторів полягає в тому, щоб викликати довіру — до середовища, до інших дітей та дорослих.
15-річний Саша приїхав у «Лісову заставу» вдруге. Частину дітей він знає, з частиною тільки знайомиться. Після приїзду по обіді куратори та психологи запросили всіх дітей на квест — знайомство з територією, правилами проживання в таборі. Під час нашого спілкування Саша розповів, що вдруге він сюди приїхав через небезпеку та обстріли. Каже, що в сім’ї — один. Раніше мама працювала в колгоспі, а коли «почали стріляти», перестала їздити на роботу, бо небезпечно. Вітчим намагається підробляти — так і живуть. Хлопець розповів, що хотів би переїхати, але батьки вирішили залишитися в Мар’їнці — на переїзд, мовляв, немає грошей.
«Там війна, стріляють, весь час «ховайся», «тікай», а тут — зовсім по-іншому. Тут я під захистом. Мені дуже цікаво на психологічних заняттях: ми граємо, веселимося дружною компанією. Я майже ніколи не сумую, тут не чути вибухів. Мені дуже подобаються вечірні збори біля вогнища, коли всі розповідають, як провели день», — ділиться Сашко.
«Дітей ми дуже оберігаємо: в них мають бути хороші умови життя, правильне харчування, психологічні заняття. Тут вони отримують досвід висловлювати свої почуття: усвідомлювати їх, говорити про них вголос. Це прості речі, але завдяки цьому у взаєминах з батьками з’являються довіра та порозуміння, а це те, чого дітям дуже не вистачає. Адже через пережите горе дорослі стали замкненими в собі: вони бережуть дітей від свого горя — думають, що коли його приховати, тримати в собі, воно не виплеснеться на дітей. А діти — так само: вони не можуть плакатися мамі, бо жаліють її», — пояснює психолог Аліна Даниленко.
У «Лісовій заставі» щодня проходять психологічні заняття, арт-терапія, заняття із травм війни, фізична терапія та ігри на свіжому повітрі. Щодня діти роблять якісь добрі справи — це називається «внеском у всесвіт». «Під кінець дня діти готуються до вечірнього заходу, який є веселим та розважальним — ресурсним для дітей, — додає Аліна Даниленко. — А закривається день спільним збором біля вогнища, коли діти діляться між собою почуттями та емоціями від прожитого дня».
