За шість років Марина і Сергій створили близько півтора десятків романів та повістей. Їхні твори захоплюють, вони відрізняються цілісністю, свіжістю інтриги, глибокою, але ненав’язливою етичною проблематикою і прекрасним літературним стилем. Особливо цікавими видаються мені романи «Шрам», «Печера» та «Відьмин вік». Вони мають риси, що виводять твори Марини і Сергія за грань жанрової обмеженості фентезі. Здавалося б, для фентезі не дуже звична така вишукана літературна огранка — читацьке сприйняття досить зіпсоване поганими переказами і неякісними російськими скороспілками. А у Марини і Сергія деякі місця романів хочеться перечитувати, смакувати, щоб осягнути, як вони виконані з огляду на володіння мовою. Не даремно їхні книги нагороджені численними призами як російськими, так і українськими.
Перші свої книжки вони друкували в Україні, причому частину тиражу видавці відправляли в Росію. Потім «завдяки» податковій політиці видавнича справа в Україні була доведена до повної дистрофії, і письменникам стало вигідніше просто відправляти рукописи в Москву і Петербург. Шанувальники жанру фентезі і, зокрема, дуету Дяченків могли з радістю (і з гіркотою!) купувати на розкладках книги киян, видані в Росії. А ось тепер романи, що стали вже добре відомими, виходять і в перекладі українською мовою. Поки держава чухає потилицю, міркуючи, як підіймати літературу, Дяченки вчать, як робити себе самим і не залежати від держави...
— Ваш останній роман «Армагед-дом», на відміну від ранніх, суто фентезійних і романтичних книжок, насичений соціальними реаліями, навіть перегукується з подіями зовсім нещодавньої історії. Як це вас занесло у злободенність?
Марина : «Армагед-дом» був для нас експериментом. У нас наболіло, назбиралося щось, що стосується нашого часу. Багато хто лаяв нас за те, що ми відійшли від фентезі. Але все те, що ми пишемо, — рівнодіюча наших із Сергієм спільних зусиль. Будь-який автор розвивається від романтизму до реалізму. «Армагед-дом» ми написали чесно, заздалегідь знаючи, що у нього буде важка доля.
— Мені здається, багато які ваші романи є кінематографічними в дусі добрих дитячих фентезійних фільмів. А роман «Печера», по-моєму, просто проситься на екран.
Сергій : Ми зараз готуємо заявку про «Відьомську добу». Але ми бачимо його спектаклем, а не кінофільмом. Якби знайшовся той, хто зумів би його продюсувати!.. Причому велика роль у ньому повинна належати музиці і пантомімі. Важлива для нас тема фольклорних істот — нявок та чугайстрів — повинна бути вирішена у формі пластики.
Ми познайомилися з Маринкою, коли я працював над сценарієм про Олексу Довбуша, і в народному фольклорі я тоді викопував усе, що міг, про нявок та чугайстрів. Марина бачила тогочасні мої творчі муки і, може, за них мене і полюбила...
— ...«Вона мене за муки полюбила».
С .: ...Ми з нею їздили разом у Закарпаття на вибір натури. І настільки її захопила ця краса і унікальна міфологія цього краю, що їй нічого не залишалося, як вийти за мене заміж!
— Сергію, з одного боку, ви як психіатр свого часу брали участь у комісії, що викривала різних екстрасенсів, а з іншого — самі пишете про магів, закляття, налаштовуєте читачів на отакі трансцедентальні ігри. Чи немає в цьому суперечності?
С .: Ми, по-перше, віримо в чудо. Коли я упадав за Мариною, це був елемент чуда — те, що вона звернула увагу на мене. Я був після розлучення трохи не в собі, а вона — красуня, до неї такі кавалери залицялися... Як вдалося підкорити її серце, настроїтися з нею на одну хвилю? Для мене це і є чудом, якщо хочете.
М .: Ми чітко розрізнюємо життя і те, про що пишемо. Ми не належимо до письменників, які ходять з круглими очима і шукають, де приземлявся космічний корабель за їхнім будинком. Усіляких там посібників з чорної та білої магії не купуємо. Те, що роблять наші книжкові маги — це ЇХНЯ магія, вона існує в ЇХНЬОМУ світі. Це до нас не належить, і ми б хотіли, щоб усі розуміли присутність магічного в наших романах і оповіданнях як умови гри, як художній прийом, щоб цікавіше було: нам — вивчати героїв у заданих обставинах, а читачам — переживати разом з ними.
— Коли я увійшов до вашої квартири, мене вразило щось, чого я раніше у вас не помічав. Це ікони. Ось запитання: як ставиться до Бога людина, яка пише фантастику, сама створює світи?
С .: На жаль, я атеїст. Вихований у цій безглуздій системі радянської школи. І тільки тепер я розумію, яке насильство було наді мною вчинено, і наскільки це сумно.
Що дає релігія? По-перше, Заповіді — це найкраще, що вигадало про себе і для себе людство. По-друге, релігія вчить долати страх перед власною смертю і перед смертю близьких, що буває жахливіше, аніж власна смерть. І головне — релігія дарує надію на возз’єднання десь у незнаному.
Коли моя мама померла, я почав читати різну духовну літературу типу «Життя після смерті». Але як я не намагаюся, не можу в неї вникнути. Марина — інша справа: її батьки зберегли основи віри. Звідси й ікони.
— Тоді запитання до Марини: чи не вважаєте ви, що створення таких собі додаткових світів з магами та відьмами є, загалом- то, заняттям єретичним?
М .: Ну що ви! Навпаки! Толкіен наводить слова одного англійського філософа: ми творимо, оскільки самі були створені. Тобто, оскільки Бог створив людину за власним зразком та подобою, він дав їй здатність до творчості. І це дає право самим людям створювати нову реальність.
— У романі «Страта» ви вигадали такого собі генія- програміста, який створює віртуальні світи і сам опиняється всередині. Чи є для вас рамки, які світи можна створювати своєю творчою уявою, а які — ні, оскільки це поза Божим?
С .: Велике значення має спрямованість того, що створюється. Нехай це звучить пишномовно, але нам здається, що ми не робимо зла. Це наша принципова позиція. Ось Стівен Кінг буквально купається у злі. Це людина, що навчилася художньо описувати свої страхи, кошмари і занурювати в них читача. Видно, що зло приносить йому задоволення, і тому я абсолютно не вірю в сусальні щасливі кінці його книжок. Він наш антипод. Здавалось би, те, що ми вигадуємо різних магів та відьом — богохульство, але це робиться для того, щоб подарувати насамперед самим собі віру, надію, і через нас — читачам. Наша основна заповідь, не хочеться її зайвий раз декларувати, але все ж: «Бог є любов». З усього, що існує на світі, нам найцікавіше досліджувати феномен любові: як вона народжується з нічого, стає матеріальною силою, як вона взагалі може існувати — навіть після смерті людини.
— Мені здається, саме в цьому ваша головна особливість, те, що відрізняє ваші романи від багатьох і багатьох творів фентезі.
С .: Якщо пильніше придивитися до книжкових жанрів та їхніх читачів, то виявиться, що любовна лірика і фантастика — часто антиподи. Основний читач фантастики — підліток, йому потрібен напружений сюжет, поєдинки, всілякі магічні штуковини, а в любові він ще нічого не розуміє. Любитель тільки сентиментального романа — це ще гірше: він сприймає тільки любов без будь-якої вищої проблематики. А от нормальний читач, для якого ми, власне, й пишемо, — він рідко бере в руки як фентезі, так і любовні романи.
М .: Незважаючи на успіх написаних нами книжок, виявилося, що важко пробитися до того читача, який ще й не знає, що він — «наш».
С .: Проте з відгуків в Інтернеті — а ми розмістили в Мережі свої романи — ми можемо стежити, як змінюється склад та рівень наших читачів. Деякі не сприймають нашої еволюції як письменників, їм подавай чисте фентезі і ніякого реального світу. А інші, навпаки, вітають, що герої наші стають більш земними, а сюжети — менш казковими.
До речі, яке цікаве явище: жоден інший жанр не має такої стійкої групи читачів, як фантастика. Вони перечитують книжки по багато разів, збираються в клубах, обговорюють їх з друзями, ставлять рольові ігри за сюжетами улюблених творів. Я не уявляю собі, щоб збиралися клуби аматорів, скажімо, Чейза і розігрували рольові ігри за трилерами. Зараз при нашій гостьовій сторіночці в Інтернеті складається такий собі клуб шанувальників, вони проводять дискусії, обговорюють сюжети, навіть намагаються дописувати пригоди наших героїв.
Їхні замітки на нашій сторіночці в Мережі дорого коштують, тому що в Україні зараз практично немає спілкування між письменниками і читачами. Вони роз’єднані, як ніколи. Зустрічі письменників з читачами відійшли в минуле як поняття. Так і офіційні особи Спілки письменників майже ніколи не висловлюють своєї думки про наші книжки. І тільки Інтернет створює ефект живого спілкування з багатьма читачами відразу, які всупереч усім кордонам пишуть нам із десятків міст і з різних континентів. На жаль, можливість вийти в Інтернет, пошукати там те, що тобі треба, надіслати листи — це зараз здебільшого переваги технарів, які не зовсім корелюють із нашими світами...
М .: Ні-чо-го подібного! Насправді технічна освіта часто давала можливість технарям дивитися ширше, аніж гуманітаріям!
С .: Думаю, що гуманітарії більш нам співзвучні!
— У ваших суперечках, схоже, повертається проблема «фізиків і ліриків»?
С .: Та я нічого не маю проти технарів! Але в гуманітаріїв часто просто немає комп’ютерів. Вони не знають, що таке Інтернет.
— Коли ви встигаєте все це написати? Здавалось би, я мав уявлення про хронологію всього того, про що ви пишете. І раптом спливає одна, не відома мені книжка, за нею — інша...
М .: У нас був рік, коли не вийшло жодної книжки. Але ми продовжували писати. У результаті нині просто обвал: книжки виходять одна за іншою. Наприклад, «Авантюрист» був написаний три роки тому, а виданий тільки зараз. І пішли інші перевидання. Зараз ми закінчуємо новий роман. Виявилося, що в чистому фентезі, особливо в його класичних формах, повно всіляких табу. Ми від них втомилися, вони нас уже не цікавлять. Безліч таких табу і в реалізмі. Зараз у нас руки сверблять написати щось зовсім інше, щоб позбутися цих табу.
М .: Те, що ми пишемо зараз — цікава річ. Робоча назва — «Магам можна все». Це квінтесенція фентезі. В романі щокроку — магічні предмети, купа заклинань, є і аналог Інтернету. Я вигадала в цьому романі книжку, яку ніхто не писав, зміст якої постійно змінюється, тобто вона працює, як інтернетівський сервер: відкриваєш і дивишся, що сталося.
С .: Він буде жартівливий, цей роман. Я сміюся, коли перечитую уривки. Та чи буде сміятися читач — не знаю.
Від редакції. На п’ятому міжнародному конгресі російських фантастів, що у минулу неділю завершився в Санкт-Петербурзі, роман Сергія та Марини «Страта» був номінований на звання кращого роману року. Він увійшов до трійки лідерів разом із такими відомими творами, як «Generation P» В. Пелевіна и «Останній кільценосець» К. Єськова. Професійне журі фантастів на чолі з Борисом Натановичем Стругацьким присудило Гран-прі й бронзовую статуетку «Странник» («Мандрівник») Марині та Сергію Дяченко. З чим «День» їх і вітає!
