В’ячеслав КРЕДІСОВ, голова правління Всеукраїнського об’єднання «Нова формація»:
— Я думаю, що ключ до секрету оптимізму — виключно у внутрішньому світі людини. Перефразувавши відомий афоризм Козьми Пруткова («Хочеш бути щасливим? Будь ним!»), можна сказати: «Якщо хочеш бути оптимістом, налаштуй себе на такий лад, на цю мажорну тональність».
На мій погляд, найбільше оптимістів серед представників середнього бізнесу. Чому? Тому що взагалі люди, які нині займаються бізнесом у нашій країні — безумовні оптимісти (тільки оптиміст може невпинно підійматися на гору, з якої його постiйно зіштовхують). А чому представники саме середнього бізнесу? На мій погляд, великий бізнес передбачає велику частку цинізму: спостереження згори вниз за всіма, хто видряпується. А представники малого бізнесу (якщо застосовувати ту ж метафору) — це ті, що перебувають біля гори. У цьому середовищі трапляється більше песимістів, котрі, як правило, скаржаться на гігантську кількість перевірок, дуже маленькі прибутки тощо. Тому найбільшу кількість оптимістів я особисто зустрічав саме серед представників середнього бізнесу. І, на величезне щастя, можу сказати, що я також належу до цієї категорії, тому що об’єднання «Нова формація», яке я маю честь очолювати, якраз і включає в себе саме представників середнього бізнесу. Тому в мене, на щастя, є можливість відчувати задоволення від щоденного спілкування переважно тільки з оптимістами.
Валентина КИРИЛОВА, директор видавництва Соломії Павличко «Основи»:
— Я думаю, що таємниця оптимізму не визначається часовими рамками. Тобто людина може або бути оптимістом, або ним не бути, і це зовсім не залежить ні від суспільства, в якому вона живе, ні від наявності або відсутності грошей, ні від решти якихось другорядних деталей. Людина може бути оптимістом, наприклад, від народження, а може стати оптимістом, набувши певного досвіду, зрозумівши дещо в своєму житті.
Щодо мене, я вважаю, що я — оптиміст, і мені оптимістом допоміг стати якраз набутий досвід — досвід, пов’язаний більше із сумними подіями, втратою людей, які були мені близькі. Це те, що допомогло мені відсікти другорядні речі, на які я раніше, можливо, звертала зайву увагу. І я для себе виробила певну формулу, якою керуюся вже дуже багато років. У якісь тяжкі моменти або періоди свого життя я згадую цю формулу й повторюю собі, що жити краще, ніж не жити. Це те основне, що допомагає мені визначитися в певних життєвих ситуаціях, які здаються скрутними. Але все, як ми знаємо, пізнається в порівнянні. Коли мені здається інколи, що в моєму житті щось не так, або я щось роблю не те й мене ніхто не любить, і я нікому не потрібна, і взагалі замислюєшься над тим, який сенс цього життя, то саме життя якось підводить мене, наприклад, до відвідин онкологічного інстититу (тобто мені треба когось там провідати). Я туди захожу, я дивлюся на справді нещасних людей, які об’єктивно нічого не можуть змінити у своєму житті, деякі з них є приреченими, що змушені проводити місяці в цьому сумному закладі, в той час, як я через п’ять хвилин вийду й поїду на роботу, і буду спілкуватися з людьми, і пити каву, і буду щасливою і радісною... Тому до мене розуміння того, що таке оптимізм, підкреслюю, все-таки прийшло з життєвим досвідом. Мені здається, що все-таки оптимізм — в мудрості. Бо якщо ми говоримо про якийсь оптимізм дурнуватий, то це вже в чомусь не оптимізм, це вже, можливо, якась веселість або, можливо, нерозуміння чогось — це теж непогано, але оптимізм — це все-таки щось усвідомлене. Мені здається, що це дуже і дуже важливо — розуміти, що в твоєму житті є першорядним, а що — дрібниці.
Зиновій КУЛИК, політолог:
— Я вважаю, що секрет оптимізму (а це саме секрет, а якщо секрет, значить, щось дуже індивідуальне та особисте) залежить від багатьох чинників. Визначальним у цій справі є, напевно, життєвий досвід. На мій погляд, секрет життєвого оптимізму — це наявність перспективи. Тобто, якщо є перспектива в тієї справи, якою ти займаєшся, в тебе — гарний настрій і ти оптимістично налаштований. Це — з одного боку. А з iншого боку, існує категорія побутового життєвого оптимізму, основа якого — благополуччя твоїх рідних, близьких, друзів. І коли щось не так у цьому напрямі — це якраз негативна перспектива (починаючи від переживань про те, що хтось захворів і закінчуючи поломкою автомобіля або ще чогось). Для мене особисто це дві фундаментальні складові оптимізму. Стосовно поправки на конкретний період у житті суспільства — це, знову ж таки, індивідуальне. Трагедія сучасності для багатьох полягає в тому, що в них немає життєвого досвіду відповідальності за себе і за свої дії. Комуністична система привчила цих людей до того, що існують райкоми, обкоми та ЦК, у яких сидять розумні дядьки, які за тебе все вирішать. Але це тимчасове, на відміну вiд тих фундаментальних, позачасових чинників, про які я говорив на початку. І оптимізм тих, хто живе в Україні сьогодні, як мені здається, грунтується для людей старшого покоління (але їх абсолютна меншість) на цих фундаментальних чинниках. Однак і для представників молодого прийдешнього покоління ті ж чинники є основними (без перспективи, на мій погляд, оптимізму не буває), але вони до цього, природно, підготовлені всією системою виховання (незважаючи на те, що всі плачуть, що системи немає, — виховує життя). Із цього погляду можна сказати, що я представникам молодого покоління трохи заздрю, тому що вони виховуються в реальних, жорстких життєвих умовах.
В’ячеслав ПІХОВШЕК, «1+1»:
— Я думаю, що ми живемо в час торжества абсурдистської логіки, коли країна та її основні політичні гравці дедалі більше ведуть себе за логікою, порівняно до якої «Аліса у Задзеркаллі» здається просто дитячою фантазією. Я думаю, що оптимістом у цей час треба залишатися тому, що будь-який абсурд має тенденцію до позитивного вирішення. Не існує випадку, коли б абсурд вирішувався негативно. А тому не можна не бути оптимістом. Жити в сучасній Україні й не бути оптимістом — це означає, я думаю, прагнути навіть і виїхати з країни. Таємниця оптимізму — залишатися українцем.
