Шукати винних у своїх особистих чи суспільних бідах, а потім карати їх морально або фізично властиво середній людині будь-якої національності, оскільки розшук і покарання винних у асоціальній поведінці — це один із головних принципів підтримки мінімально необхідного порядку для збереження життєздатності будь-якого соціуму. Чим більше у суспільстві проблем, тим інтенсивнішим стає пошук винних.
Останньою найпомітнішою подією цього роду стала заява патріарха Московського під час його літнього візиту до України про те, що в революційних і післяреволюційних бідах народів колишньої Російської імперії була винна інтелігенція. Заяві патріарха передувала підготовча робота, проведена в російських ЗМІ. І хоча в Україні ця точка зору значної підтримки не здобула, проте питання надто значне для того, щоб від нього просто відмахнутися. Оскільки ця проблема не нова й досить складна, то слід хоча б зробити спробу дати об’єктивну відповідь на запитання, в чому ж винна інтелігенція.
Одразу слід підкреслити, що чітко окреслити коло осіб, які підпадають під поняття «інтелігенція» неможливо, оскільки існують проміжні ситуації. Будь-яка класифікація, як відомо, умовна. З одного боку, інтелігенція щільно примикає до високоосвічених чиновників і підприємців, а з другого — до найрозвиненіших у професійному й культурному відношенні робітників і селян, і головним чином із них вона поповнює свої лави.
Інтелігенція вельми різнорідна. До неї належать і відомий художник із багатомільйонними статками й вчителька молодших класів, що ледве зводить кінці з кінцями. Спосіб життя й мислення (ментальність) співака, актора, хірурга, вченого-ядерника або полярного дослідника, незважаючи на якісь спільні риси, значно відрізняється, хоча всі ці люди є представниками інтелігенції. Внаслідок цього хибним буде уподібнювати інтелігенцію незчисленній зграї абсолютно однакових маленьких рибок, які, ніби по команді, в одну мить розвертаються й пливуть у потрібному напрямку, побачивши небезпеку.
Представники російської інтелігенції були серед тих, хто до останнього подиху відстоював ідею самодержавства, незважаючи на явний анахронізм цього явища; інтелігенція була і серед білих, і серед червоних — як і в інших більш-менш помітних громадських рухах переломного періоду в історії Росії. Проте особливо багато представників інтелігенції було в «білому русі». Більшість підпоручиків, поручиків і штабс-капітанів, на яких трималася Біла армія, — це й були інтелігенти, які або були призвані в армію ще в Першу світову війну, або закінчили короткострокові офіцерські училища чи курси на початку Громадянської.
Переважна їх частина загинула в Світову або в Громадянську війни, або була репресована більшовиками, або довгі роки митарствувала в зарубіжжі, де переважно й вимерла. Кадети або, наприклад, праві есери, за своїм складом, були не меншою, а може й набагато більшою мірою «інтелігентськими», ніж більшовики, до яких у дожовтневий період долучилася лише незначна частина інтелігенції. Більшовики третирували й принижували «гнилу інтелігенцію» протягом усього часу своєї влади, хоча й кидали шматки зі свого столу тим інтелігентам, яких вважали корисними для свого режиму.
Тому звинувачення патріарха Кирила та його однодумців на адресу інтелігенції з приводу бід, що обрушилися на Росію й Україну в ХХ столітті, абсолютно несправедливі. Звинувачувати слід, в першу чергу, консервативний (хоча зовні й вилощений, але, по суті, неосвічений) правлячий клас царської Росії, і не в останню чергу — наскрізь прогнилу офіційну церкву, яка перетворилася на корумповане чиновницьке відомство, кероване обер-прокурором, якого призначав цар. Інтелігентний священик був у царській Росії такою ж рідкістю, як, наприклад, інтелігентний купець.
Інтелігенція виконує вкрай важливі соціальні функції. Вона досліджує макро- й мікросвіт, породжує нові ідеї, ділиться знаннями та культурними досягненнями з рештою суспільства, освічує, виучує, виховує, лікує й навіть розважає своїх співгромадян. Тому не слід Кирилу й іншим огудникам інтелігенції валити з хворої голови на більш-менш здорові голови.
Проте ніяк не уникнути того факту, що в партії більшовиків дожовтневого періоду, як і в інших радикальних партіях (лівих есерів і анархістів) значну й найважливішу частину становили представники саме інтелігенції. І хоча на момент захвату влади в жовтні 1917 року ці партії були нечисленними, вони зіграли трагічну роль в історії багатьох народів, і тому дослідити цей феномен буде корисно для майбутнього.
Інтелігенція освічена, й у своїй масі чутлива й навіть сентиментальна. Вона емоційно реагує на зовнішні події. При тривалому існуванні системи (або режиму) верхній прошарок інтелігенції, зазвичай, міцно пов’язаний з цією системою й зацікавлений в її збереженні (звичайно, якщо система не відрізняється великими жорстокостями — в першу чергу, по відношенню до самого цього інтелігентного прошарку). Середня інтелігенція знаходиться в двоїстій позиції: з одного боку, їй є що втрачати в разі зміни ситуації, а з другого — в разі зміни системи або режиму вона може спробувати піднятися вище соціальними сходами. А найбільш схильним до радикальних змін є той прошарок інтелігенції, що знаходиться близько до соціальних низів або поряд з ними. Ці люди отримали певну суму знань, але в житті мають дуже мало благ і майже щоденно бачать гостру нужду інших. Перспективи дрібної інтелігенції мізерні. Тому нижній прошарок — це найбільш бунтівний прошарок. інтелігенції.
Проте у інтелігентів у революції є чисельні попутники. До змін революційного характеру схильні ті представники різних соціальних класів, які впевнені в своїх здібностях, але знають, що за наявного стану речей (через панівну станову систему, через партійні, класові або економічні обмеження або через процвітаючу корупцію) вони не мають жодних перспектив для реалізації своїх потенцій і підвищення свого статусу в суспільстві.
І, нарешті, до радикалів часто примикають люди через особливості своєї вдачі: романтики, шукачі пригод, природжені агресори або, навпаки, люди із загостреним почуттям жалості або справедливості. Усі вони можуть бути вихідцями із дуже різних прошарків і соціальних класів. Наприклад, Ф. Енгельс був досить успішним підприємцем. У царській Росії революціонерами ставали й інтелігенти, представники пригноблюваних національних меншин, які розуміли, що немає інших шляхів для поліпшення долі свого народу, крім повалення самодержавства та руйнування імперії.
Кістяк партії більшовиків складали так звані професійні революціонери. Члени суспільства, які мали переконання, що відрізнялися від офіційних, але не могли займатися своєю звичайною професійною діяльністю через репресії, переходили на нелегальне становище й ставали революціонерами-професіоналами. Пройшовши через горнило підпільної роботи, ці професійні революціонери були чудовими конспіраторами, звикали до залізної дисципліни, ставали нечутливими до звичайних людських почуттів. Жалість для них означала прояв слабкості й віддалення кінцевого успіху. Російська влада й імущі класи самі породили й підготували на свої голови Леніна, Сталіна, Дзержинського й тисячі їхніх професійних послідовників.
Події російської революції та громадянської війни показали, наскільки потужною може бути нечисленна організація професійних революціонерів, очолювана талановитими й абсолютно безсоромними, безжалісними вождями.
Варто зазначити, що сам більшовизм (марксизм) був породженням ментальності того типу інтелігенції, який був вельми далеким від матеріального виробництва й адміністративного управління. Напевно, якби В. Ульянов був непоганим інженером, то він навряд чи став би Леніним, яким його знає історія. Радикальна інтелігенція чудово бачила суспільні проблеми, співпереживала бідам соціальних низів, але й бачила також, що проблеми владою не вирішуються й не вирішуватимуться. Проте запропонувати професійне рішення вона не могла, тому породжувала гарні теорії революційного перетворення виробництва й усього суспільства, що базувалися на теоретичних фантазіях профанів. Здавалося, що варто лише видати хороші, правильні закони, які встановлюють рівність, і розстріляти (або кинути до в’язниці) декілька сотень незгодних — і всі стануть жити ситно й любитимуть одне одного. Щиро намагаючись ощасливити людство, більшовики дуже швидко перетворилися на організацію злочинців, яка принесла багатьом народам величезні біди.
До речі, на певний різновид більшовицького волюнтаризму страждає й багато громадян нинішньої України — зокрема, й частина інтелігенції. Особливо це стосується тих, хто ввібрав у себе з шкільної або університетської лави «більшовицьку науку перемагати», перемагати за допомогою грубого примусу. Хоча багато людей і не помічають свого ментального зв’язку з більшовиками. Їм здається, що головне — це отримати владу, швидко ухвалити правильні закони й видати потрібні укази.
Авторові цієї статті доводилося керувати (або бути в керівництві) різними організаціями — від факультетської «народної дружини» до протестантської церкви, що охоплює територію Росії, України й ще декількох країн. Досвід багатьох років навчив розуміти, що організація (менеджмент) і управління людьми — це складний різновид людської діяльності, що потребує знань, навиків і здібностей. Хороших фахівців-управлінців нам треба цінувати на вагу золота. Управління суспільством не терпить невиправданого поспіху та поверхневої простоти й красивості.
Багатьом — зокрема, інтелігентам — здається, наприклад, якщо видати суворий закон на користь російської мови (або, навпаки, на користь української), все одразу покращиться. Якщо ж хтось «мутитиме воду» й після цього, то його слід просто притиснути до нігтя! І все буде добре. На жаль, не буде добре, якщо не буде знайдено мудрого компромісу на користь усієї української нації. Щоб вирішити мовну проблему, яка, без жодного сумніву, існує в нашому суспільстві, потрібна дуже складна робота хороших фахівців: соціологів, філологів, політиків, громадських діячів і навіть економістів і підприємців (оскільки для ефективного здійснення законів про мову та культуру потрібно багато грошей). Так само й у інших сферах життєдіяльності суспільства. Ухвалення Податкового кодексу показало — знаходити розумні компромісні рішення необхідно.
Інтелігент, як і будь-який інший фахівець, особливо цінний для суспільства тоді, коли займається своєю основною справою: співак, коли співає, поет, коли пише вірші тощо. Якщо заняття політичними та економічними проблемами стає своєрідним хобі для великої кількості аматорів, то це означає, що дуже погано працюють професіонали з цих сфер: політичні діячі, бізнесмени, експерти, вчені. Взагалі, професіоналізм — це вельми слабке місце пострадянського суспільства.
Що ж до романтиків, шукачів пригод, природжених агресорів, жалісливих і загострено справедливих людей — всіх тих, хто схильний до бунтів, заколотів і революцій, то вони можуть принести суспільству велику користь, якщо їхню енергію спрямувати в легальне й корисне русло. Напевно, невипадково Англія — батьківщина політичних і соціальних реформ, профспілок, масового спорту, багатьох добродійних і правозахисних організацій — уже тривалий період обходиться без значних соціальних потрясінь, авторитарних переворотів і революцій.
В Україні існує досить багато проблем, пов’язаних з «інтелігентськими» професіями. Проблемним для суспільства є штампування щороку все нових і нових тисяч фахівців інтелігентних професій, без найменших шансів для більшості випускників знайти роботу відповідно до фаху й рівня здобутої освіти. Інженер на місці робітника — це явище називається передозованою кваліфікацією (англ. overqualification) і має значно більше мінусів, ніж плюсів. Ще небезпечнішим є розбещення майбутньої інтелігенції в навчальних закладах за допомогою незаконних зарахувань і підкупних оцінок, а отже, й незаконно отриманих дипломів. У такий спосіб масово продукується псевдоінтелігенція, не здатна виконувати функції інтелекту та совісті нації.
Система має сприяти тому, щоб розумні, освічені й чесні люди займали гідне місце в цій системі. Якщо надто багато розумних, освічених, жалісливих і прагнучих справедливості людей налаштовано проти системи, то це загрожує їй великими проблемами, потрясіннями або, зрештою, загибеллю.
Микола Бердяєв, свідок багатьох революційних подій, у «Самопізнанні» (голова «Російська революція й світ комуністичний») писав: «Відповідальні за революцію всі, й понад усе відповідальні реакційні сили старого режиму». З відомим філософом не можливо не погодитися.
Звісно, позбав нас, Боже, всяких бід, але вони неминучі, якщо наше суспільство не навчиться знаходити компромісні рішення назріваючих проблем. І в такому разі нашим нащадкам не слід бути легковірними, якщо який-небудь майбутній патріарх стане запевняти, що в усьому винна інтелігенція.
