Цей знімок зроблений для Олиної випускної віньєтки. Безперечно, вона сумуватиме за Датинню — селом, в якому, щоб розказати її драматичну історію, побували кореспонденти від Луцька до Москви. Та лише найближчі люди знали, як три роки тому плакала в берлінській клініці «Шаріте», коли лікарняний психолог сказала, що вона «хороша дитина», але її врятує лише пересадка нирки.
Чомусь найбільше Олі було шкода випускного вечора, він здавався таким далеким і... нездійсненим. Але вона дожила до здійснення своєї мрії, й навіть подала документи для вступу у Волинський державний університет.
Ще за годину до свята Оля не могла вибрати сукню. Дорослі в один голос радили одягнути «на бал — бальну», довгу й ніжно-рожеву. А подружки категорично стверджували, що гарніше їй буде в коротшій та оригінальній червоній... Особливих «показів мод» на випускному в Датині не передбачалося. У класі лише три дівчини й десять хлопців. Датинь також не оминули демографічні проблеми, більше 13 учнів в одному класі нині немає, але радує те, що в дитячому садочку вже не вистачає спальних місць... Розібралися з платтям — довелося вимкнути фен, бо пропав струм. Над Датинню почало гриміти, блискати й линув дощ. Немилосердно парило з самого ранку, дощ просився на землю, але такого великого його тут не чекали.
У Датині не люблять і бояться дощів. 9 років тому над селом пронісся ураган.
— Спочатку діти побачили незвичну хмару — наче густе біле молоко затягує село... Ми сховалися з ними в кімнаті, де в нас ікони. Тамара наче заціпеніла, а Оля стала на коліна й молилася, — пригадує її мама, Тетяна Трохимівна Дзюбак.
За кілька хвилин «біле молоко» розсіялося, а в Датині не залишилося жодної хати з дахом... Парк із високими деревами навпроти хати Дзюбаків був знищений. Тетяна Трохимівна вийшла на вулицю, пішла до школи, а їй бігли вже назустріч діти й плакали:
— Нашої школи більше нема!
Колись ченці Милецького чоловічого монастиря, що в сусідньому з Датинню селі, розказували мені: то сатана спротивився відновленню древньої святої обителі на поліській землі, бо головний удар припав на монастир, який вистояв, хоча й дуже постраждав. А якби стихія не пішла по річці Турії, а по землі й прямо на Датинь, то села б не було. Частину удару прийняв на себе й ліс — він ріс з обох боків від Мильців до Датині.
Під час урагану Олина сестра Тамара пережила стрес, і, як вважають лікарі, він призвів до хвороби. Власне, він просто пришвидшив її кінець, бо всі троє дітей (а в Тетяни Трохимівни був ще син Юра) мали надзвичайно рідкісне генетичне захворювання, коли поступово перестають функціонувати нирки, а допомогти може лише їхня пересадка. Юра помер, коли мати ходила вагітна Олею. До останнього ніхто не знав правильний діагноз, а побували скрізь і всюди. У Тамари теж знаходили «щось неврологічне», доки доля не зглянулася й не звела їх із лікарем Волинської обласної клінічної лікарні Віктором Васильовичем Дорецьким (нині головний нефролог області). Він і визначив, як зветься біда, що забрала 19-річну Тамару...
Про те, як мати боролася за життя останньої своєї дитини, розказано вже немало. У Датині побували кореспонденти від Луцька до Москви. Не був, на мій подив, лише Віктор Васильович Дорецький, який за цей час став добрим другом сім’ї. Він їздив з Олею й у Німеччину в клініку «Шаріте», де чи не найкраще роблять потрібну їй пересадку. Коли ми повернули в Замшанах на Дошне, й наша машина застрибала «військово-польовою» дорогою крізь первісні ліси на Датинь, В. Дорецький задумався: це ж якби довелося Олі надавати термінову допомогу, за скільки б часу він доїхав із Луцька?! А Датинь, котрий вражає чистим повітрям, незіпсованою екологією й мальовничими місцями, які облюбували навіть чорні лелеки, справді наче на острівку. Можна їхати сюди через Ратне й Велимче, можна довго й важко «пиляти» через Заріччя, Солов’ї, Ниці з Мильцями чи повернути з траси на Синове... Але дівчинці з пересадженою ниркою будь-який з цих маршрутів небезпечний.
Ще за день до випускного балу директор Датинської школи Тетяна Трохимівна Дзюбак була в Києві. Після трансплантації нирки Олі часто доводиться їздити в Німеччину, щоб здати аналізи, визначити дозу необхідних ліків. Як усі смертні, мама й доця Дзюбаки щороку стають у довжелезну чергу до німецького посольства за річною візою. Ось і нині з першого разу її не відкрили, тому довелося Тетяні Трохимівні їхати ще раз, а потім увечері перед випускним наймати з Ковеля на Датинь таксі...
Уранці вона була, звичайно, втомлена. А може просто трохи розслабилася, бо довела дитину до ще одного важливого життєвого рубежу. І дощ перестав, і світло дали, зачіску зробили, приїхав із Локачинського району з сином і невісткою Олин хресний батько Григорій Санелюк, котрий дав їй свою нирку для пересадки. Простий чоловік, він рішуче зупиняв усякі слова подяки. А якщо подумати — він здійснив подвиг. Щоб свідомо прийняти рішення, лягти на операційний стіл і віддати хай парний, та свій орган, треба мати й совість, і мужність.
Звичайно ж, що на свято в датинський Будинок культури прийшло мало не півсела. На завісу в глибині сцени випускники повісили власноруч зроблений кораблик із написом «Життя» й червоними вітрилами. Над краєм сцени поставили відра з квітами — на випускному в Датині вони традиційно польові.
Чудові гімнасти Павло Мазурик і Саша Капітула, кращі гравці збірної школи з волейболу, яка виборола кубок першості в районі, Іван Мельник і Влад Березовський, медалістка (як і Оля Дзюбак) Наталя Грицак, артистка, рукодільниця й вишивальниця Таня Шкаран, кращий мотогонщик класу Іван Капітула, беззмінний шкільний Дід Мороз Сергій Зварич, найскромніший хлопець класу Іван Шкаран, Юрко Сич, який на ранок після випускного напросився ремонтувати у фермера комбайн, а ще Толя Мельник і Коля Шкаран... Це Олині однокласники, які писали їй листи й телефонували в лікарні, в яких вона жила місяцями, вони радували дівчину в лікарняних стінах своїми приїздами.
Випускників вітали, їм бажали всього найкращого. Та коли на сцену вийшла Тетяна Трохимівна, щоб вручити атестати зрілості, то зал заплакав...
— Сьогодні в моєму житті такий радісний день, яких було мало, можна їх порахувати на пальцях однієї руки. Моя дитина, моя мучена дитина сьогодні отримує атестат. Олю, я запрошую тебе на сцену!
