Творча група режисера Сергія Лисенка планує завершити роботу над фільмом до грудня поточного року, коли відзначатиметься сторічний ювілей Миколи Амосова. Дата внесена до календаря ЮНЕСКО.
Сергій Лисенко, вихованець Дніпропетровського університету й інституту імені Карпенка-Карого, належить до молодої генерації українського кінематографа, але у нього вже п’ять фільмів: три документальних і два ігрових. Цикл його пошуків, їх оригінальність і стали прологом нового задуму. Познайомившись із ними, Катерина Миколаївна Амосова зателефонувала Сергію Олеговичу з проханням зустрітися, щоб обговорити контури можливої співпраці. Фільм про Миколу Михайловича, хоча це не перше відображення його шляху, вона хотіла б явити світові в абсолютно свіжому вирішенні. Їхнє бачення основ такої правдивої хроніки, а по суті, притчі XX століття, органічно зімкнулося, і кодом стала запропонована режисером смислова нитка майбутньої картини: події — час — вічність. Адже сам феномен академіка Амосова, російського подвижника, що став гордістю і символом української кардіохірургії, фактично відповідає таким вогням його незвичайної долі. Полотно, пов’язане з використанням раритетних джерел із відеосховищ і великим діапазоном зйомок у рамках підготовлюваного твору, належить до вельми витратних проектів. Проте виконується він повністю поза державними асигнуваннями. Роботу на паритетних умовах фінансує професор Катерина Амосова і творчий колектив.
Нещодавно Сергій Лисенко, оператор фільму Андрій Лисецький та інші ентузіасти їхньої команди повернулися з першої кіноподорожі віхами сценарію. Стартувати з того, з чого починав Микола Михайлович.
— Ми зафіксували об’єктивом чимало місць у Брянську, Москві, Череповці та Архангельську, записали концептуально важливі інтерв’ю, — розповідає Сергій Лисенко. — Дорога з Києва на спеціальному місткому авто з апаратурою розпочалася з Брянська, де хірург Амосов у його відважному радикалізмі легеневих операцій, власне, й став великим Амосовим. Тут, у післявоєнному Брянську, він, зокрема, працював, керуючи одним із хірургічних відділень разом з О. Шалімовим та А. Малаховою в обласній лікарні. Сама ця установа нового типу розташована тепер в іншому місці, а в примітній для нас будівлі розміщується міська дитяча лікарня. Зрозуміло, вона й виглядає дещо інакше, ніж у ті роки, але знаком часу залишається. Старожили показали нам невеликий будиночок, буквально впритул із тилом лікарні, в якому мешкав молодий хірург. Особливо цікавою була розмова з Ганною Федорівною Іркаєвою, колишньою операційною сестрою, з якою над операційним столом понад чотири роки працював Микола Михайлович. Зараз Г. Іркаєвій 89 років. За її словами, Амосов буквально днював і ночував у клініці, відпочиваючи вдома лише короткі хвилини. Іркаєву як помічницю вибрав сам із лікарняного поповнення, адже впроваджувались на тлі традиційних втручань складні напружені операції на легенях, і потрібні були додаткові надійні руки і терпіння на довгі часи. Іркаєва виявилась саме таким працівником.
Як обласний хірург Амосов, звісно ж, неодноразово вилітав у райони Брянщини задля термінових операцій. І одному з наших співрозмовників, тоді санітару на районі, — продовжує Лисенко, — запам’ятався такий епізод. Прилетівши, Микола Михайлович негайно приступив до операції — і раптом згасло світло. Амосов ані на хвилину не зупинився і при світлі ліхтариків успішно завершив рятівну роботу...
У Брянську Миколу Михайловича глибоко шанують, у музеї нової обласної лікарні він зворушливо представлений. Між іншим, показали нам і експоновану тут фотографію колеги Амосова, який повідомив йому, вже у Київ, зловісного 1953-го, що в Брянську на нього копають обвинувачення у горезвісній «справі лікарів» — мовляв, гробив хворих під час легеневих операцій, тоді як насправді — виривав із лап смерті...
— Наступною точкою заздалегідь обумовлених зустрічей стала Москва, — продовжує С. Лисенко. — Дуже цікавою виявилась розмова з Радою Микитівною Аджубей, яка тривалий час була заступником головного редактора журналу «Наука и жизнь». Саме цей журнал публікаціями повісті «Мысли и сердце», а потім іншими творами Миколи Михайловича з його мільйонними накладами приніс амосовському перу легендарну популярність. Проникливі слова про Амосова як талановитого і мужнього зачинателя кардіохірургії знайшов у бесіді з ним директор знаменитого інституту імені О. М. Бакульова академік Лео Бокерія: хвилини перед камерою в цьому інституті стануть у смисловому русі фільму, в його філософії також у чомусь стрижневими.
В Інституті імені М. В. Скліфосовського все тепер має зовсім інший вигляд, ніж у середині 1940-х. Дещо вдалося все-таки зняти. Між іншим, зберігся десятихвилинний фільм відомого хірурга С. С. Юдіна, де він демонструє свій метод при пораненні колінного суглоба. Звісно ж, живе нагадування про Юдіна, цього колоса хірургії, з благоговіння якого Амосов і потрапив до «Скліфосовки», для нас знахідка.
— Очевидно, якоюсь емоційною серцевиною в побаченому і знятому в поїздці став усе-таки Череповець?
— Так, ви маєте рацію, в цьому старовинному мальовничому місті Микола Михайлович входив у річку життя двічі: тут, після чотирьох класів початкової школи в рідному Ольхово, він продовжив шкільне навчання, а потім навчання в електромеханічному технікумі. І сюди на початку 1940-х повернувся вже лікарем, став хірургом. Попереджуючи ваше закономірне запитання — чи побували ми в Ольхово, відповім: село покоїться на дні Рибінського моря... І перші амосовські факти буття, образ його мами, героїчної сільської фельдшера-акушерки, ми відтворювали лише за окремими фотосвідченнями. Зате Череповець і мотиваційно, і за знятим матеріалом для нашого задуму дав чимало. Амосова тут добре пам’ятають і в музейному відображенні, і в старій його школі, і в технікумі, і в лікарні... Знайшли ми будинок, де, вже будучи лікарем, Микола Михайлович жив. На першому поверсі була його кімната, а на другому він викладав хірургію та інші предмети в розташованому тут фельдшерському училищі...
Пишаються Амосовим і в Архангельську. У кадрах з’явиться, ясна річ, і його медінститут (тут, до речі, багато хто нам говорив, що буде радий, якщо ці амосовські медичні пенати отримають, скажімо, до його сторіччя його ім’я), і електростанція, де Микола Михайлович працював після технікуму. Цікавий штрих — і про Амосова, і про епоху! За документами, з якими довелось ознайомитися, несподівано стало зрозуміло: паспорт Микола Михайлович отримав, уже будучи студентом кадрового інституту. А до цього залишався, як і всі вихідці із сільської місцевості, по суті справи, радянським «кріпосним»...
— Отже, ваші версти виявились не марними...
— Вони, окрім сюжетних ліній, дадуть і історичний фон, його достовірність. До цього аспекту роботи у нас взагалі особливий підхід: достовірність епохи, в яку поринув глядач, постане ніби наочно — у кіноархіві в Красногорську під Москвою таку необхідну кіноретроспективу, проглянувши силу-силенну матеріалів, ми розшукали і придбали...
— Напружена робота попереду, звісно ж, і в Києві?
— Сподіваємося, що щось сокровенне і неповторне про нашого героя у фільмі скаже Борис Євгенович Патон, який заздалегідь погодився на участь у ньому. Важливими стали діалоги з учнями і соратниками Миколи Михайловича в інституті серцево-судинної хірургії, що носить його ім’я, починаючи з зустрічі з директором інституту, наступником Амосова академіком Геннадієм Васильовичем Книшовим. Заплановано і зйомки в Старому Криму, в санаторії, де Микола Михайлович, а потім його учениця Прасков’я Хрисанфівна Собко також впроваджували хірургічне лікування кавернозного легеневого туберкульозу.
— Достовірність атмосфери повинна, напевно, стати однією з особливостей фільму?
— У цьому одна з надзадач. Але будуть представлені й документи різного плану про амосовський марафон. Наприклад, копія його диплома про закінчення Заочного індустріального інституту в Москві. Дипломна робота, як відомо, полягала в проекті літака з паросиловою установкою...
Повідомити гідно в півторагодинній стрічці потрібно багато про що, але так, щоб вона сприймалась як цілісна мить і навіть одкровення, де кожен у чомусь побачить і себе... Але у відведені терміни намагатимемось укластися, — резюмує Сергій Лисенко. — Фільм у двох варіантах буде озвучено українською й російською мовами. Інтерес до нього доволі великий, включаючи й телевізійні кампанії. І ще кардинальний момент: матеріали роботи, а це один із її довготривалих орієнтирів, дадуть, очевидно, можливість створити інтернет-ресурс, що стосується справи життя нашого героя, включаючи й віртуальний амосовський музей. Тут сам час знову говоритиме з нами.
