Забужжя, Смолигів, Діброва, Жабче, Ощів, Підгайці... Ці назви сіл на скромній стелі — такі знайомі! На території нинішньої Волинської області і нині є населені пункти з такими ж назвами. Вони наче продовжили життя поселенням українців, які з незапам’ятних, як то кажуть, часів мешкали на землях, що тепер — в іншій державі...
— Це ж був єдиний народ, з єдиного слов’янського племені, котре розселилося по обидва боки Західного Бугу. Звідси й однакові часто назви сіл: що на теперішній Волині, що на території нинішньої Польщі, — так пояснює збіг назв голова обласного громадсько-культурного товариства «Холмщина» Микола Онуфрійчук. — І кожен, хто вчить історію, знає: на тій території, котра долею історії відійшла до іншої вже держави, православні храми були від часів Хрещення Русі Володимиром. До XIV століття католицьких костелів тут і не було...
На пам’ятній стелі депортованим українцям вибито назви 213 сіл Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Західної Бойківщини, Лемківщини. Чисто слов’янські назви: Пасіка, Стрільці, Тихобіж, Добромиричі, Дубова Колода, Тугані... Багатьох із цих сіл уже нема на картах або їхні назви змінено. Волею історії цей населений українцями край зазнав кількох масових депортацій. У Першу світову війну з прадідівських земель було виселено понад 300 тисяч люду, і третина з них назад уже не повернулася. Потім були етнічні переслідування, починаючи з 1943 року, і операція «Вісла» довершила звільнення цих земель за Бугом від українців.
— На Волині є чимало колишніх холмщаків, вихідців із Підляшшя та інших стражденних земель. Люди сюди переїжджали, аби бути ближче до рідної землі, та від неї відділяє державний кордон. Люди старіють, помирають, а не можуть бодай оком глянути на те місце, де було колись рідне село. Тому кілька років тому і встановили ми пам’ятний знак у пам’ять про депортованих українців, аби їхні нащадки мали куди прийти, помолитися, вклонитися, — каже Микола Онуфрійчук. — Тепер же ми додали і назви спалених, знищених сіл. Хоча це ще далеко не всі адреси братовбивчої війни... На стелі напис: «Пам’яті українців Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Західної Бойківщини, Лемківщини: убитих, закатованих польським збройним підпіллям, депортованим зі своїх прадавніх земель». Таке було... Але вражає продовження напису: «...а також пам’яті тих боголюбивих поляків, які рятували братів-українців від знищення». У Польщі давно пишуть і розказують про те, як українці рятували поляків під час етнічних чисток сорокових років минулого століття. У нас же ця тема — тема християнського милосердя ще наче «у підпіллі»... До тих подій ми жили з поляками в одних селах, були сусідами і братами. Хоча, звісно, це були українські села, бо у наших Путковичах Холмського повіту проживало всього 5 польських родин. Коли небезпека загрожувала їм, вони у нас переховувалися, а коли нам — вони давали прихисток... Ми і нашу хату на них залишали, коли нас депортували, бо що можна було взяти на одного воза?.. Історію, яка б вона не була, треба знати. Без цього не виховаєш ні патріота, ні просто богобоязної людини.
