«Для мене все почалося 20 травня», — так 25-річний Роман із Малої Виски, що на Кіровоградщині, відповідає на моє запитання, коли він віч-на-віч зустрівся з реальністю війни. А далі було те, що назавжди перевернуло його погляди на життя.
Я пам’ятаю його малим хлопчаком у зеленому в смужечку светрику. Він був спокійним і здавався суцільним флегматиком — не зважав на катаклізми і катастрофи, якими може видатись запізнення на урок чи забута форма на урок фізкультури. Сьогодні, 20 років потому, його голос звучить так само спокійно, як і в першому класі. Але очі — вже не ті.
Роман Разілевич був мобілізований у 79-му окрему аеромобільну бригаду Сухопутних військ Збройних сил України 26 березня. Протягом місяця проходив навчання, а з 20 травня вже був на Донбасі.
«Я обманював батьків, що наша частина зараз перебуває в Херсонській області. Не хотів, щоб вони переживали. Казав, що ми на полігоні... Насправді це вже була війна. Ми з хлопцями брали участь в операціях по контролю кордону України, від Амвросіївки до пропускного пункту Довжанський», — розповідає Роман.
На Луганщині, біля горезвісного села Зеленопілля Роман разом із побратимами потрапив під удар залпового вогню БМ-21 «Град». За його словами, саме з цього удару і почалися активні дії бойовиків.
«Багато хто з моїх друзів навіть не встиг прокинутися... Серед поранених був і мій земляк із Лозоватки Віктор Бойко, який потім помер від втрати крові. Вічна їм пам’ять...», — згадує юнак.
У цьому бою Роман отримав складне поранення в ногу і в спину (осколок пройшов навиліт). «Я дуже змінився після того, як побував на справжній війні. Ми чекали на дощ, щоб хоч якось змити з себе бруд, викурювали одну цигарку на трьох, було, що й їли раз на день, бо гуманітарка до нас просто не доходила... Але це все дрібниці порівняно з усіма жахіттями, які приносить війна — з руйнуваннями і смертями, — ділиться Роман. — Після отриманого поранення та чотирьох операцій, лежачи півтора місяці у військовому госпіталі, я став по-іншому ставитися до життя. Переосмислив усе. Під час транспортування в госпіталь думав тільки, як додзвонитись додому та сказати батькам, що зі мною все добре, що я і далі перебуваю на полігоні на навчаннях. Телефону в мене не було, але я знав напам’ять номер батьків. Отак я ще десять днів розповідав їм, що зі мною все добре. Брехав-брехав, а потім наважився зізнатися, де я був і що зі мною сталося. Для них ця звістка була дуже болючою. А в мене було відчуття, нібито я знову народився».
«Ця війна почалась ще в Криму, — вважає Роман. — А сьогодні — це війна за незалежність нашої держави від Росії. Крім того, вона має й інший формат, бо ще є й інформаційною. Пропаганда РФ та викривлення дійсності подій в Україні — це як підгрунтя для зомбування людей, з якими вже можна робити все, що хочеш. Поки ми воюємо на Донбасі, іншій армії треба воювати в інформаційному полі — в Інтернеті, телебаченні, шоу-бізнесі. Інша наша зброя — ігнорування російських товарів, чистка вищого командування Збройних сил України від людей, родичі яких служать в армії РФ... Тільки за таких умов можна вірити в перемогу».
«А ще я точно знаю, що агресору не потрібні патріоти, які борються за незалежність та побудову нової України. Та я впевнений: ця війна закінчиться тільки нашою перемогою, але для цього нам всім треба докласти своїх сил, чим можеш, тим і допомогти нашій армії. Адже народ, який не бажає годувати свою армію, незабаром буде вимушений годувати чужу... Це ми же з хлопцями зрозуміли остаточно...», — підсумовує Роман.
