Сто років плідного життя — це все одно що подвиг. Під час спілкування з колишнім викладачем історичного факультету Вінницького педагогічного університету Мироном Захаровичем Жуком виникає відчуття, що говориш із самою історією. Історією, пропущеною через його суб’єктивізм, але тим, власне, й цікавою. Він — очевидець всіх голодоморів, воєн, репресій, політичних протистоянь ХХ століття — народився 19 серпня 1908 року в подільському селі Комарівці (нині Теплицького району Вінницької області) в родині ветерана російсько-японської війни селянина Захара Жука.
«ЧАСТІШЕ КАЗАЛИ «СВОБОДА»...»
Дід Степан навчав Мирона азів сільського господарства, з восьми років беручи Мирона у поле та ставлячи за рало. Село було небідне. Майже всі мешканці працювали у господарстві пана Юзефа Черновського, який щосуботи розраховувався з ними «золотими» для п’яти магазинів, якими завідували євреї Гедаль, Газик, Хаїм, Шимко і Брушка. Була в селі й споживча кооперація, в якій продавали гас по чотири копійки фунт.
Панові селяни «віддячили» тим, що з квітня 1917 року почали випасати на його землях худобу, а згодом і грабувати маєтки. Слово «революція» було непопулярним — частіше казали «свобода». Правління Скоропадського відзначилося ще однією подією — німці конфіскували у селян, серед інших і в Жуків, 50 корів.
«Влада, — згадує Мирон Захарович, — мінялася майже щомісяця. Часто було чути дзвін, коли людей скликали на сходку, щоб оголосити, що над ними нове керівництво». В умовах анархії розплодилися банди, які постійно здійснювали погроми і грабежі... Комуністичний порядок після громадянської війни почався з того, що Захар Жук під дулами гвинтівок вивіз у 1920 році майже весь свій хліб у Гайворон. Сам Мирон через революцію вчився майже 10 років — з 1916 по 1925-й, але закінчив лише шість класів.
Пам’ятає М. З. Жук релігійний підйом на Поділлі 1923 року, коли з простріленого червоноармійцем хреста під Калинівкою потекла кров (так зване Калинівське диво). Тоді всі голови комнезамів поробили великі дерев’яні хрести та повезли до Калинівки. За деякий час розпочалися арешти тих людей, хто поширював чутки про «диво».
Але життя йшло далі, й 1925 року Мирон поступив до семирічної теплицької школи, де його вчителем був учень Франка і товариш композитора Миколи Леонтовича Яким Дмитрович Грек. Про Леонтовича, якого вбили 1921 року, Мирон Захарович може говорити багато. Іваном Левицьким, який їздив до Леонтовича за порадою, в Комарівці було організовано церковний хор. Теща Мирона Жука — Євгенія Іванівна Покровська — співала в хорі Леонтовича у Тульчині. Вбивцю композитора — бандита Грищенка — переслідував рідний брат матері Жука міліціонер Феодосій Бондар. У селі казали, що Леонтовича вбили за те, що співав українські пісні. Яким Дмитрович якось зізнався, що боїться що-небудь розповідати про Леонтовича, бо йому пригрозили. Пізніше у село приїжджав секретар обкому, який також наголошував, що про покійного композитора краще не говорити.
Яскравим враженням у його пам’яті залишився голод 1921—1922 років, коли у Комарівку прибуло багато людей з охопленим лихом регіонів, зокрема з Катеринослава. Натомість декілька родин з їхнього села виїхали після голоду на спустілу Катеринославщину, але повернулися, бо «кожну ніч у цих будинках снилися мерці». Вперше у ці роки, дивлячись на мішки з гуманітарною допомогою, Мирон Захарович побачив канадську муку такої якості, якої ніколи в житті не бачив. Із собою голод приніс і маси малолітніх жебраків, що наповнили українські міста і села. У народі тоді побутувала приказка: «Подивися Ленін сам, як вмирає комнезам».
У 1925—1927 роках Мирон Жук продовжив навчання в Уманській агропрофшколі, що була розташована на території заповідника «Софіївка». До революції над школою шефствувала якась канадська установа, тому в ній зберігся досить високий рівень викладання — вчили навіть латини.
ГОЛОД 1932—1933 рр. ПЕРЕЖИВ НА ЧЕРКАЩИНІ
Закінчивши її, Жук поступив у місцевий педтехнікум, де навчався до 1930 року. У пам’яті залишилися студентські диспути. Під час одного з них («Єсенін і єсенінщина») на стіні аудиторії повісили плакат: «Ми любимо поета — нашого старшого брата». Однак представники влади мали іншу думку. Завокрно Скуратівський почав доповідь зі слів: «Це — літературний хуліган», — що викликало бурхливий протест. Коли ж він висловився, що Єсенін — куркульський син, два студенти (Осипенко та Повстенко) вийшли на сцену і запропонували: «Товаришу Скуратівський, напиши хоч дві фрази, як поет Єсенін! Невідомо, хто ще тут хуліган»... За два дні Осипенка та Повстенка заарештували. Повстенко відбув строк і повернувся (Жук бачив його після війни), доля Осипенка невідома. Були диспути і про твори Винниченка «Сонячна машина часу» та «Лист дрібного буржуа», під час яких Леніна він називав утопістом.
Після закінчення педтехнікуму М. З. Жук деякий період вчителював у Лисенці на Черкащині, де пережив голод 1932—1933 років. «У школі-інтернаті, — з сумом розповідає Мирон Захарович, — всі були зайняті пошуком хліба. Їли навіть квіти акації. Щодня міліція підводами збирала трупи і вивозила на кладовище. Часто вихованці не мали сил приходити на уроки».
Під час голоду в рідній Комарівці його батько завідував спеціальним притулком для 25 чоловік престарілих та інвалідів, який відкрили в колишній куркульській хаті. Захар Степанович тримав господарство притулку на собі, зумівши повністю забезпечити його мешканців усім необхідним, але після його смерті від нещасного випадку усі каліки померли від голоду. Односельчани, які вижили у ті роки, добрим словом згадують голову колгоспу — Давида Кучера, який намагався врятувати людей, приховавши трохи хліба. Під час війни він був спалений німцями у клуні за зв’язок із партизанами. У тому ж 1933 році у Харкові на з’їзді журналістів (Жук був дописувачем газети «Народний учитель») багато з присутніх закидали Петровського та Скрипника записками, чому в Україні голод, але ті відповіді не давали. Тим часом на вокзалах від Звенигородки до Харкова лежало безліч пухлих людей. «Я сам бачив, — свідчить Жук, — як у Харкові забирали опухлих, але ще живих людей і скидали на машини».
ЖИТТЯ ВІД ЧАСІВ РЕПРЕСІЙ ДО СЬОГОДЕННЯ
Наступного року Мирон Захарович зумів вступити до Ленінградського педагогічного університету ім. Герцена, де потрапив під опіку відомих істориків Тарлє, Грекова, Струве. Пам’ятає, що Греков дуже часто посилався на Грушевського і цитував його під час лекцій.
Спогади про охоплений лихоманкою репресій Ленінград кінця 30-х років залишилися не дуже приємними. Щоночі чорні «воронки» їздили по Невському. Після вбивства Кірова почалися арешти і в університеті. Осудили Тарлє, від якого Жук чув вислів: «Беда, коль пироги печет сапожник, а сапоги чинит пирожник».
Разом із Жуком в кімнаті гуртожитку жили ще двоє студентів: сліпий одесит Василь Гордєєв та Сергій Забавський. Обох їх звинуватили у шпигунстві на користь Польщі та засудили. За те, що жив в одній кімнаті з «ворогами народу», Мирона виключили з комсомолу «за втрату пильності»... Але у цей час почалася кампанія «діти за батьків не відповідають», у рамках якої у «Ленінградській правді» з’явилась стаття «Жертва произвола», де Жука захищали від нападок. Внаслідок цього відбулося його поновлення у комсомолі. Студенти тоді між собою говорили: «Як добре не мати друзів та родичів».
1938 року, після закінчення університету, Жук переїхав до Вінниці, де був відразу ж призначений заступником декана історичного факультету Вінницького учительського інституту, а у 1940 році й сам виконував обов’язки декана. Його учнями були брати Андрій та Карпо Джеджули, у майбутньому професори Київського університету, відомий вінницький журналіст Яків Рекрут, шановані науковці краю брат і сестра Воловики, письменник Буяльський.
Перед війною Жуку довелося бути присутнім на відкритому судовому процесі над колишнім повстанським отаманом Волинцем, який, за спогадами, тримався досить мужньо.
Почалася війна. Мирон Жук залишився у Вінниці, призначений місцевою окупаційною владою (на прохання бургомістра Савостьянова, який був його сусідом) директором дитячого будинку на Старому Місті по вул. Нагорна, 11. Серед декількох десятків дітей половина були євреями. Савостьянов дав пораду: якщо незнайомі підходять до дитячого будинку, відразу ж вести дітей на прогулянку до річки або лісу, а малятам наказували не афішували національну приналежність.
На Різдво 1943 року дитячий будинок вивезли до Іванівки (біля Калинівки), де їх і визволили радянські війська. У 2000 році за переховування єврейських дітей Жук отримав звання «Праведник України».
Після війни працював у вінницькій школі № 4, у 1945—1950 роках — знову на історичному факультеті. Голод 1947 року залишився у пам’яті великою кількістю хворих на дистрофію студентів, які на лекціях втрачали свідомість. У 1950 року, після закриття істфаку, до пенсії працював інспектором шкіл Вінницького району, вчителюючи одночасно у вечірній 16-й школі.
Втративши багатьох рідних та близьких, Мирон Жук живе з сім’єю внучки, регулярно читає пресу, у курсі всіх політичних подій, і дуже переживає, бо вболіває за долю українського народу.
«Голодомори та репресії, — каже Мирон Захарович, — це найстрашніше, що випало на нашу долю, а людоїдство 30-х років — просто жах. Нас було відкинуто далеко назад у цивілізації. Але люди тоді були набагато кращими, ніж зараз. Ніколи у нас не було національної ворожнечі, одне з одним ділилися шматком хліба. Сьогодні ж усі чомусь збайдужіли до людського горя, з поваги вийшли милосердя і доброта, процвітає страшне хабарництво».
Напередодні визначного ювілею прожиті роки він аналізує просто: «У моїй долі журба та радість обнялися!..»
