Для українського художника-концептуалiста Олександра Ройтбурда, котрий мешкає в Нью-Йорку, 49 бієнале iз Венеції стала великим творчим успіхом. Директор візуальної секції бієнале Гаральд Зеєман вмістив відеороботу Ройтбурда «Психоделічне вторгнення броненосця «Потьомкін» до тавтологічного галюцинозу Сергія Ейзенштейна» в головній експозиції бієнале «Плато людства» в Італійському павільйоні. Вдало виставлена в окремому чорному залі робота користується успіхом у критики та відвідувачів. Зрозуміло, що митець не був обділений увагою міжнародної преси. Однак він знайшов час для ексклюзивного інтерв’ю газеті «День». На літньому майданчику ресторанчика поблизу П’яцца ле Рому він поділився з нашими читачами своїми роздумами про українське сучасне мистецтво і його презентацію в контексті Венеціанської бієнале.
— Що для вас участь у Венеціанськiй бієнале?
— Приємна несподіванка. У професійному середовищі це дуже багато важить. Навіть себе починаєш після цього якось більше любити. Але, з іншого боку, трiшки боязко. Одна куратор iз Нью-Йорка говорила, що ніколи не працюватиме з митцями, котрі виставлялися на Венеціанській бієнале — щоб вони не думали, начебто це те ж саме, що Нобелівська премія. Раніше в моєму уявленні Венеціанська бієнале була вершиною кар’єри. А нинi я дивлюся на себе і думаю, що кар’єру мою ще не закінчено — ще чогось хочеться.
— У каталозі бієнале поруч із вашим ім’ям фігурують Одеса й Україна. Це очевидний плюс для іміджу нашої країни та її мистецтва.
— Не мені про це судити. Я знаю, що в країні, громадянином якої я досі є, багато хто щиро боявся, що я опинюся в національному павільйоні. Як же так — в українському павільйоні виявиться єврей! При цьому щодо етнічно чистого куратора українця Юрія Онуха, відчуженого від керівництва українською презентацією на бієнале, висувалися претензії, що в нього немає українського паспорта! А ось Чорногорія спокійно призначає куратором своєї презентації італійця і, до того ж, громадянина Росії. І нічого страшного не трапилося б, якби куратором української презентації був не громадянин України. Це нормальна практика у світовому сучасному мистецтві. Жахливо, що ставиться таке питання.
— Ймовірно, в багатьох українських структурах все ще не зовсім розуміють, що таке Венеціанська бієнале. Що це не виставка національних досягнень і не гра в ідентифікацію, а сцена сучасного мистецтва, яке знаходиться поза національною приналежністю.
— Таке розуміння мистецтва характерне для цивілізованого світу. Але наше суспільство внаслідок багаторічної традиції звикло жити в ідеологізованій державі, коли присутність якоїсь рятівної ідеї звеселяла безрадісність буднів. Спочатку це була ідея «православ’я, самодержавства, народності», потім — ідея комунізму, сьогодні намагаються вибудувати національну ідею, хоча в Україні це зробити складно. Країна не моноетнічна й більше того ідеї моноетнічних держав не тільки не сучасні, але й реакційні. Нація — поняття набагато складнiше, ніж національність.
— Один із найбільших учених-гуманітаріїв сучасності, фундатор Інституту українознавства при Гарвардському університеті Омелян Пріцак формулював поняття нації, як спільності людей, що усвідомлює свою історичну зв’язаність у минулому (все одно, реальну чи фіктивну) і свідомо бажає спільно жити в майбутньому, реалізуючи спільні політичні цілі цього майбутнього.
— На жаль, такі ідеї для нашої країни все ще дуже абстрактні. В Україні не всі готові зрозуміти, що можна жити в неідеологізованому суспільстві, що національна ідея початку ХХ сторіччя абсолютно не характерна для сьогоднішньої Європи. Хіба що у Франції є деякі націоналістичні ідеї, що ставить Францію в тактично невигідну позицію. Французький націоналізм виглядає реліктово, викликає негативну реакцію й свідчить про національні комплекси.
— Це пояснюється історично: французький комплекс — плід цілої серії військових поразок чи воєн, виграних чужими руками, й історичного фіаско як великої держави.
— Але ж є приклад Німеччини. Значною мірою оздоровленню й завидному піднесенню німецького суспільства сприяло визнання злочинності нацистського режиму, усвідомлене переживання національної ганьби й очищення, котре наступило за цим. Комплекс національної поразки не обтяжує свідомості німців. Навпаки, переживання цього комплексу допомагає їм нормально існувати як цивілізованiй нації та спокійно дивитися в очі як минулому, так і майбутньому. А в Україні багато речей досі не до кінця названо своїми іменами. Істеричні інтелігентські перебудовні заклики до покаяння обернулися фарсом. Досі в нас є вулиці Леніна, досі стоять пам’ятники комуністичним вождям, все це поряд із елементами інших тоталітарно-ідеологічних міфів. І неминуче позначається на ситуації в мистецтві.
— Все це спонукало вас поїхати з України?
— Це важке запитання. Ближче до сорока років досить складно міняти життя, починати його спочатку. Я довго чинив опір думці про від’їзд. В Україні я з кожним роком все виразніше відчував відсутність соціальної бази для реалізації своєї давньої мрії про те, що митець повинен жити в нормально впорядкованій художній ситуації. Досі поняття «мистецтво» в Україні значить щось абсолютно відмінне від того, що взагалі це означає в сучасному цивілізованому світі. Мені здається, що десять років назад наша художня ситуація була ближчою до очікуваного тоді результату, аніж сьогодні. Було потужне художнє піднесення, відкрилася цікава генерація митців, яка стала, як з’ясувалося, якщо не останньою, то передостанньою в українському мистецтві. Тому що ті, хто з’явився на художній сцені через три-чотири роки, сьогодні є останнім ешелоном. Це обойма, яка показує свої роботи в двох-трьох галереях, її друкують півтора часопису, вона отримує гранти від півтора фонду. У принципі, це осіб 15 на всю країну, ну — 30. І притоку нових сил, по-моєму, не очікується.
— Мається на увазі концептуальне мистецтво?
— Мається на увазі сучасне мистецтво. Не обов’язково концептуальне, це може бути і живопис. Концептуального мистецтва, як такого, в Україні практично немає. Неоконцептуалістські тенденції представлено дуже слабко. Є коло сучасного мистецтва. На персональному рівні воно років із десять, як законсервувалося. При цьому люди вже натомилися, почали один одного дуже не любити. І раніше особливої любові не спостерігалося, але сьогодні ситуація доходить до стану війни всіх проти всіх. І ця невелика тусовка людей, котрі ненавидять одне одного, не потрібна ні державі, ні інтернаціональним художнім структурам для того, щоб репрезентувати цю державу. У неї немає ідеології, немає естетичної позиції, що об’єднують, і, найстрашніше, немає етичної позиції, що також об’єднує. Події навколо української презентації на Венеціанськiй бієнале це продемонстрували. Ми побачили, що українські митці можуть боротися за місце під сонцем методом політичного доносу на урядовому рівні: хто підтримує нашого Президента, хто його не підтримує. Більше того, для розв’язання якихось внутрішніх конфліктів дехто вважав за можливе входити до спілки зі структурами та інституціями, які внаслідок своєї природи або взагалі не бачать такого явища, як сучасне мистецтво, або заперечують його через принциповi міркування. І люди, які десять-п’ятнадцять років тому входили до мистецтва як революціонери, вдаються до підтримки тих, хто тоді перекривав кисень під їхнiми ж гаслами — про захист національного, збереження традицій реалістичної школи. В мої уявлення про художню етику це не вкладається. Очевидно, мій від’їзд був невипадковий. Одеса компактніша за Київ, всі процеси відбувалися там очевиднiше й надія померла раніше.
— Участь Національної спілки художників у питанні бієнале дивна вже тому, що спілка не має секції, присвяченої сучасному мистецтву і його формам.
— І не повинна. Спілку художників було сформовано на початку 1930-х років, коли в сфері культурної політики СРСР було канонізовано XIX столiття: передвижники, їхня ідеологія й естетика, стасовська критика. Спілку художників було створено в тому ідеологічному вигляді, в якому вона перебуває й досі. Переважна більшість митців України, в тій чи іншій формі, може бути частково модернізованою, цю ідеологію поділяє, а Спілка художників досить послідовно, наскільки це в її силах, захищає їхнi інтереси. І дай Бог, щоб Спілка художників успішно iз цим справлялася. Я сам член цієї Спілки і радий, що завдяки її соціальній позиції в мене досі не забрали майстерню. Я радий, що мені є де купити фарби і полотно дешевше, ніж на базарі. Радий, що свого часу не раз був у Будинку творчості в Седневі й що періодично брав участь у республіканських і всесоюзних виставках. Але реформувати цю Спілку, пристосовувати її до сучасного мистецтва — безглуздо. Відкривати там секції радикального перфомансу чи відео-арту неможливо, тому що неможливо відкрити в консервативній партії фракцію анархо-синдикалістів. І давно потрібна Україні абсолютно самостійна творча спілка діячів сучасного мистецтва. Причому ряд митців міг би співіснувати в обох спілках. Як є Спілка кінематографістів і Спілка театральних діячів, і ряд акторів перебуває і там, і там.
Але сьогодні я не бачу можливості навіть постановки такого питання, що було реальним до подій навколо бієнале. Більше того, мені була цікавою ситуація з українською презентацією на бієнале, оскільки вона могла привести до закладення підмурку нової інфраструктури мистецтва в Україні, котра більше відповідає реаліям сьогоднішнього дня. Далі — більше. Услід за виникненням такої спілки я бачив створення державного Центру сучасного мистецтва — на зразок тих, що існують в Росії чи в Польщі. Аж до створення нехай не музею — це прожектерство — але колекції сучасного мистецтва, на базі якої завтра можна буде ставити питання про музей. І постановку питання про реформування художньої освіти. Все, зрозуміло, крок за кроком. Але сьогодні в цьому плані українське мистецтво відкинуте років на десять назад.
— До цього висновку вас призвела українська презентація на бієнале?
— На жаль, і аж ніяк не лише тому, що до неї залучено Спілку художників. Найсумніше, що внаслідок ряду ідеологічних, естетичних і тактичних прорахунків української презентації, швидше за все ефект першого виступу України на бієнале, як у сприйманні міжнародної критики, так і всередині країни буде зворотним очікуваному.
Для мене це питання завжди викликало ускладнення. Річ у тім, що з обох боків барикад виявилися мої друзі й гідні митці. Більш цивілізованою мені здається лінія поведінки Юрія Онуха. Але і в презентації України виявилися значні митці, кожен iз яких, якби не виявися заручником політичної ситуації, міг би зробити хороший проект для нормального національного павільйону. Припустимо, Арсен Савадов не виявився б першим українським митцем, представленим у національній презентації, — це не остання бієнале. Краще було б через два роки з того, що я бачив у Савадова, представити, скажімо, фігурки святих у соляних печерах, аніж відштовхнувши ліктями колег, показати те, що було показане. Кількарічної давнини проект українських грошей Олега Тістола також мав би набагато більший резонанс. Гадаю, що навіть такий явно не зоряний митець цієї презентації, як Юрій Соломко, міг би зробити сам по собі що-небудь цікаве. А те, що вийшло, — дуже схоже на книжку радянських письменників про Біломорканал, коли було знято індивідуальну відповідальність в ім’я бригадного підряду, а результат виявився бездарним.
— Учасники української презентації кажуть, що мали на увазі якусь іронію.
— Іронія абсолютно не прочиталася. Презентація повністю потрапила в стереотип України, як аграрної країни, мистецтво якої — соціалістичний реалізм. Так, це трiшки схоже на «Вибір народу» Комара і Меламіда, але така соц-артівська іронія затонка для західного глядача. Крім того, наш павільйон виявився без будь-яких розпізнавальних знаків. При тому, що було виділено 800 тисяч гривень із держбюджету, тисячі за дві можна було б хоча б банер зробити зі словом «Україна» і десь гривень п’ятдесят витратити на наш національний прапор — продається в крамниці «Канцтовари». Щоправда, все це зіграє на руку тим, хто кричав, що ці гроші краще б витратити на встановлення чергового пам’ятника. Я так не вважаю. Якщо вже колись виділено гроші на сучасне мистецтво — слава Богу, немає сенсу їх витрачати на щось інше. Хоча при результаті, що вийшов, краще було б інвестувати їх у реформування системи художньої освіти. В організаційну побудову нової інфраструктури. Або в закон про хоч якусь стартову колекцію для майбутнього музею сучасного мистецтва.
Я дуже розчарований. Дуже шкода, що доводиться говорити про це, тому що я щиро готовий був радіти успіхові своїх друзів. Але, на жаль, я його не бачу. Напевно те, що так вийшло, заднім числом почасти відповідає на запитання, чому я поїхав.
— Які ваші особисті враження від Венеції та бієнале?
— Я вперше у Венеції, але порив написати пейзаж iз гондольєром у собі вже поборов. А якщо серйозно, то для того, щоб усе це усвідомити, необхідний час. Поки що, свій стан можу схарактеризувати, як культурний шок. Проте якоїсь чіткої дистанції між тим, що я перебуваю в гущі бієнале і тим, що був би присутнім на виставці в київському Центрі сучасного мистецтва, майже немає. Може, вона з’явиться, коли я звідси поїду. Крім того, на це накладаються враження від Венеції. Перший час почуття були досить дивними: почував себе, як у якомусь італійському кіно середньої руки. Дуже ж усе схоже на справжню Венецію! Якось ідучи вулицею і дивлячись під ноги, — тому що скрізь сходи, мости, — я раптом підняв очі й подумав: «Ах, як красиво, схоже на Венецію!». І тут же зрозумів — це ж і є Венеція. Щось подібне відбувається і з бієнале. Дивлюся й думаю: «Яке ж хороше мистецтво!». І розумію — це ж бієнале!
P. S. У жовтні Олександрові Ройтбурду виповниться 40 років. У Києві iз цієї нагоди відбудеться персональна виставка митця — лише друга в столиці України. Ми отримаємо шанс новими очима побачити твори майстра, чиї роботи зберігаються в колекціях Державної Третьяковської галереї й Російського музею в Санкт-Петербурзі, а успіх на бієнале у Венеції дає повне право називати його класиком українського сучасного мистецтва.
