«Коли ми залишаємо цей світ, коли нас кладуть у землю,
то князь займає такий самий клаптик її, як і поденник».
Великий іспанець Мігель Сервантес, звичайно ж, лукавив або намагався
видати бажане за дійсне, коли писав ці слова — свідченням тому розкішна
усипальниця королівського Ескоріала.
Мій дід помер на роботі 1 травня. Через два дні перед кінним катафалком
товариші по службі несли кришку домовини і вінки — від вулиці Саксаганського
до Лук’янівського кладовища. Піший оркестр старанно фальшивив траурний
марш Шопена — звичайні у 50-і роки київські похорони...
Через тридцять років за дідом пішла бабуся. Її тіло зносили з сьомого
поверху в ковдрі: домовина не проходила ні в ліфт, ні сходами. Квапливий
автобус вивантажив труну і нечисленних родичів біля крематорію на Байковій
горі. За 10 днів (хто узаконив цей дикий порядок?) видали урну з прахом.
Відбулися ніби другі похорони — прикопали керамічну посудину в тісній дідовій
огорожі.
Іноді я заходжу на давно закрите кладовище аби постояти біля рідної
могили. Що означають викроєні з буденної суєти півгодини перед Порогом
Вічності?
Мій сусід-пенсіонер позбавлений цього. Коли померла його єдина дочка,
у старого схопило серце, і замість похорону він потрапив до реанімації.
Дочку поховали на Північному міському кладовищі. Схоже, стара людина ніколи
не побачить її могилу — чотири пересадки і 45 кілометрів у приміському
автобусі, навіть враховуючи безкоштовний поки для пенсiонерiв проїзд, —
нездоланний для людини його віку простір. Додасться ще одне занедбане поховання
на катастрофічно «старіючому» новому міському кладовищі. Типова ситуація
для Києва 90-х років.
КИЇВСЬКІ НЕКРОПОЛІ
У 20-ті роки в Києві нараховувалося шістнадцять кладовищ. Сьогодні —
двадцять дев’ять. Займають вони загалом близько 550 гектарів. Вже з цього
року ритуальна служба столиці має намір освоювати другу чергу далекого
Південного кладовища, і проситиме в області дозволу забрати під некрополь
землі, що не використовуються якимось недбайливим радгоспом у Пущі-Водиці.
Хто з киян так званого другого покоління сьогодні знає, що існувало
Старообрядницьке кладовище на горі Щекавиці над літописним Подолом (на
Щекавиці за переказами почив вічним сном «віщий» Олег). Там було поховано
тисячі подолян, у тому числі й декілька поколінь найвідомішої київської
родини кондитерів Балабух, які постачали ще на стіл Катерини II знамениті
сухі київські варення. А хто пам’ятає, що на Йорданському цвинтарі Кирілівського
монастиря упокоївся видатний український композитор Артем Ведель, про якого
сам Моцарт, який також закінчив Падуанську академію, сказав, що вважав
би виконаним свій обов’язок музиканта, напиши він таку оперу як «Демофонт»
маестро Веделя. На жаль, і респектабельна Аскольдова могила, останній притулок
київської аристократії, не стала навіть у масштабах міста пантеоном. У
нинішній гарячковій суєті створення нового вигляду столиці ніхто і не пригадає,
що біля витоку Хрещатика на початку минулого століття мальовничо розташовувалося
Лютеранське кладовище, перенесене пізніше на Печерськ. По суті, кожний
київський район мав і має сьогодні старий, занедбаний некрополь. При цьому
періодично кладовища зникають з лиця Києва. Так було із Воскресенським,
Лівобережним, на Позняках. У центрі міста залишається небагато — давно
закриті для поховань. На Печерську існував ще на початку XI століття монастир
у місцевості під назвою Звіринець і, відповідно, поховання. У Першу світову
тут ховали солдатів і офіцерів, що померли у київських госпіталях. До революції
намагалися створити меморіал, але соціальні бурі розметали добрі наміри.
Більшовики прискорили цей процес, змітаючи з київської землі старий некрополь
і відкриваючи у центі міста нові — революційні. Деякі поховання переносили
по три-чотири рази, як це було з могилою командуючого південно-західним
фронтом Кирпоноса, похованнями льотчиків у парку імені Ватутіна. Радянські
меморіали виконували насамперед роль агітаційних. Якось до партійного намісника
України Володимира Щербицького звернувся скрупульозний дослідник життя
відомого більшовика Смирнова-Ласточкіна. Біограф повідомляв, що могила
полум’яного борця, втопленого врангелівцями за Воронцовським маяком Одеси
і урочисто привезеного в домовині до Києва 1919 року, знаходиться в десяти
метрах під асфальтом навпроти входу до ресторану готелю «Київ». Лист залишився
без відповіді, але у виступі Щербицького з нагоди чергової річниці революції,
було кількома словами згадано і Смирнова-Ласточкіна.
Можновладці приділяли кладовищам рівно стільки уваги, скільки вимагали
необтяжлива пристойність і необхідність бути присутнім на похованні власних
сподвижників із держпартійної номенклатури. Так серед інших виділилося
Байкове кладовище, на яке, втім, так само не вистачає грошей. Правда, Кабмін
виділив 4,4 мільйони гривень на підпірну стіну — Байкова гора нестримно
сповзала в долину. Але цілком закономірно утворилася додаткова площа під
елітні поховання. Як лукаво говорить довідник «Київ» — «кладовище закрите
для масових поховань».
ЧИ Є СЕНС ЛАМАТИ СПИСИ?
Пояснити убогість київських некрополів однією економічною ситуацією
важко. У сусідній Польщі, що також пережила всяке, на Варшавському кладовищі
у пристойному вигляді утримують могили січових стрільців армії Української
Народної Республіки — чужих полякам і за походженням, і за духом. На єврейських
кладовищах там ніхто навіть у самий комуністичний час не зводив партархіви,
як у нашій Богом рятованій вітчизні. Немає нічого дивного в тому, що настоятель
Макаріївської церкви отець Анатолій серед білого дня спостерігав викрадення
зі Щекавицького кладовища величезного гранітного хреста, а в міліції з
цього приводу відпустили розв’язну фразу — «біля кожного пам’ятника чергового
не поставиш».
Припустимо, у держави не було бажання в минулому щось робити для власних
громадян у частині збереження пам’яті. Припустимо, сьогодні немає грошей
— вельми дорогий механізм реконструкції. Але хто мені покаже реєстр усіх
кладовищ України, який зосереджено в якомусь державному центрі в Києві,
як це є у Варшаві. Чому громадянин Польщі може на вподобаному ним кладовищі
взяти в оренду могилу, яку буде законсервовано до самої його смерті. Можливо,
тому таке може бути у сусідів, що кладовищами при церквах, костьолах і
синагогах відає від імені держави не ритуальна служба, а релігійні громади?
«ВОГНЕННЕ ПОХОВАННЯ»
Перший в Європі крематорій було збудовано в Мілані 1878 року, а у Росії
він з’явився на початку 20-х у Москві. Двадцять років тому в київському
крематорії на день проводили 3-4 кремації. Тепер у середньому — 24. Цього
року англійська фірма проведе капітальний ремонт усіх чотирьох печей, хоча
сумнівно, що прах покійних видаватимуть у день кремації і за наявності
найсучаснішого комп’ютерного обліку. Як би там не було, але подібну практику
вже впроваджено в життя і вона вимагає лише нормалізації.
Можливо, від страху, що не зможуть навіть раз на рік виїжджати на далекі
«міські» кладовища, а швидше від приголомшуючої сьогоднішньої бідності,
кияни піддають кремації померлих близьких. Власне, кремація не у християнських
традиціях, бо суперечить канонам православ’я, але майже століття насильства
над релігійними почуттями і етнічне нівелювання всіх під одну лінійку,
змушували прийняти умови ритуалу, нав’язаного правлячим режимом.
Першою ластівкою нового підходу влади до розв’язання проблеми стало
створення у Києві державного історико-меморіального «Лук’янівського заповідника».
На 120-річному кладовищі відразу ж з’явилися доріжки, сміття почали регулярно
вивозити.
137 могил видатних людей було приведено у належний вигляд, і навіть
відновлено склеп міського голови Києва Сольського, що прославився діяннями
на благо міста сто років тому. Дирекція проводить цивільні панахиди на
пам’ять відомих діячів. Нещодавно стався, правда, курйозний випадок. Далека
родичка відомого на початку століття лікаря заявила протест у зв’язку із
тим, що українські терапевти встановили на його могилі пам’ятник. Мовляв,
при перенесенні ще до війни з іншого кладовища на Лук’янівське поховання,
внаслідок страху перед репресіями, не було встановлено гранітний хрест
із першого поховання. І тепер вона, небога, із Москви вимагає, щоб дирекція
заповідника відновила у Києві історичну справедливість. І щоб «самозваний»
пам’ятник від вдячних терапевтів України негайно було прибрано.
Вельми сумнівно, що навіть 1000 пам’ятників, узятих під опіку держави,
«зроблять погоду» в справі збереження неосяжних наших некрополів. Очевидно,
слід шукати нетрадиційний шлях вирішення проблеми.
Сьогодні є численні інвестори, що готові вкласти гроші (і чималі) в
реконструкцію міських кладовищ, проведення інвентаризації і необхідних
організаційних заходів. Певна річ, вести ці роботи будуть під суворим контролем
держави. Благо, перевіряючих у нас завжди було більше, ніж досить. З’явиться
і мала механізація на земляних роботах і спеціальні ліфти, що опускають
труну в могилу, які вражають нас в американських фільмах.
Директор державного меморіального Лук’янівського заповідника Павло Нестерчук
вважає, що у ХХI столітті весь світ розвиватиме два види поховань — у колумбаріях
і в склепах. У зв’язку з високою вартістю створення і утримання других,
подібного роду послуги можуть дозволити собі лише досить заможні люди.
Масові поховання після кремації проводитимуться в колумбаріях із внутрішньої
сторони стін некрополів. Це дозволить не лише створити належний догляд
і охорону, але й зробить доступними некрополі в центрі сучасних міст для
всіх громадян, благотворно вплине на суспільну мораль. Більше того, високу
вартість поховання у склепах буде використано для забезпечення високої
якості утримання некрополів загалом.
Цивілізоване поховання померлих — одна зi складових культури суспільства.
І держава зобов’язана Конституцією гарантувати реальне функціонування цієї
сфери комунальних послуг не для вузького кола, а для всіх без винятку громадян.
