Перераховуючи й інші переваги колишнього села («епідемії, якщо й докочувалися до села, то вже в останню чергу, коли були на кінці лету» і «вартість підтримки життя в селі завжди була значно нижчою, ніж у місті», через що «жителі міст в роки революцій, громадянських і світових воєн шукали порятунку в селі») й бідкаючись з приводу того, що «на лихо, сьогодні все навпаки», В. Межжерін доходить висновку: «Життєздатність села треба відновити. І зробити це, — на думку вченого, — гранично просто. Необхідно створити в ньому систему мікровиробництва. Японія здійснила прорив за рахунок мініатюризації апаратури. Україна свій прорив здійснить на рівні мініатюризації самих виробництв».
Перш ніж розібратися, чи шлях України до храму пролягає через мініатюризацію підприємств, спробуємо з’ясувати, чи взагалі Україні потрібне село. Науково-технічний прогрес змінив село до невпізнання: виробництвом сільськогосподарської продукції у розвинених країнах займаються три-чотири відсотки населення. Село у тому вигляді, яким воно було колись, припинило своє існування. Сільськогосподарську продукцію у цих країнах вирощують на фермах — господарствах, де його власник-фермер робить це здебільшого разом із членами своєї родини й, за необхідності, невеликою кількістю помічників, яких наймають переважно на сезонні роботи. Обладнаний усіма «міськими» зручностями житловий будинок фермера розташовується на його угіддях, не поруч із будинком фермера-сусіда, а на значній від нього відстані. На значні відстані перевозиться для переробки й вирощена фермером продукція, і везуть його дітей до навчального закладу, і сам фермер іде до медичної установи, бібліотеки, храму, культурних центрів тощо. Фермер не шиє одягу, не виготовляє меблів і багато-багато іншого. Він не те, що не вирощує десятків культур на своєму городі, а й навіть вирощеної на своїй фермі курки не заріже й не обробить — він купить готову тушку у виробника такої продукції. Ось вам і все сучасне село у розвинених країнах. І так воно не тому, що комусь так хочеться, а тому, що так РАЦІОНАЛЬНО Й ЕКОНОМІЧНО ДОЦІЛЬНО.
Але це «у них». А у нас? У нас, хоча науково-технічний прогрес і дійшов до села (трактори, комбайни, інша техніка), принципових змін воно не зазнало. Та найтрагічнішим є те, що не лише наші націонал-демократи, не лише п. Межжерін, а й влада бачать майбутнє села у принципі таким, яким воно було в минулому і яким практично залишається по сьогодні. Що з цього виходить?
На сьогоднішній день в Україні завершено паювання земель. За винятком 15%, що залишились у запасі, угіддя кожного з колишніх сільськогосподарських підприємств — колгоспів та радгоспів — рівними долями поділені поміж усіма працівниками (від прибиральниці приміщення правління — до голови) та пенсіонерами, які вийшли на пенсію з цих підприємств, й передані цим працівникам та пенсіонерам у власність. Та чи доцільно було передавати землю у власність саме у такий спосіб? Поміркуймо.
Реформуючи сільське господарство, ми переслідуємо дві мети: з одного боку, вирощувати таку кількість високоякісної продукції, щоб її вистачало і для задоволення потреб населення країни, і на експорт; з іншого — щоб врожайність культур на наших ланах та продуктивність праці в аграрному секторі сягали відповідних показників у розвинених країнах. І тут виникає одне запитання: якщо ми сягнемо тих показників, то скільки землі ДОЦІЛЬНО обробляти в Україні? Адже і врожайність, і продуктивність праці в нас у декілька разів нижчі. Вважаю, що, не маючи чіткої відповіді на це запитання, передавати землю у власність або якось по-іншому трансформувати земельні відносини було поспішним.
У Франції, де мешкає на шість мільйонів людей більше, ніж в Україні, обробляється 18,5 млн. га, у нас — 34 млн. га. Франція кожного громадянина годує з 0,33 га, Україна — з 0,68 га. Там усі ситі. А у нас? Втім, зі своїх угідь Франція годує не лише своїх громадян: найбільшу долю прибутків від зовнішньо- торгівельної діяльності ця країна має від продажу сільськогосподарської продукції. То чому ж у Франції не обробляється більше землі? Відповідь на це запитання дуже проста: більше продукції, ніж зараз, вона реалізовувати не може. А якщо ми на усіх своїх 34-х мільйонах гектарів сягнемо такої врожайності, як у Франції, то, питається, куди подінемо оту продукцію?
Між тим, завдання підрахувати, яку площу земель доцільно використовувати в Україні під вирощування сільськогосподарської продукції за умов, що господарюватимемо на них на тому ж рівні, що й у розвинених країнах, не отримала жодна наукова установа, що займається аграрними проблемами. Не будемо підміняти науковців, підрахуємо приблизно: якщо у Франції обробляється 18,5 млн. га, то нам достатньо обробляти 16,5 млн. га — удвічі менше, ніж обробляємо! Відштовхуючись від загальної площі угідь, необхідних для обробітку, потрібно було, також за рекомендаціями науковців, виділити землі у регіонах країни, позначити їх на мапі й зафіксувати указом Президента або законом, де серед іншого говорилося б про те, що у майбутньому виключно на цих площах вирощуватиметься товарна сільськогосподарська продукція, а всі інші землі будуть поступово повернуті природі. Якби так сталося, то це було б величезним внеском у вирішення екологічних проблем, якими опікується п. Межжерін: зараз трактори та комбайни «гуляють» по 56-ти відсотках території країни!
Визначаючи місця розташування цих земель, слід було враховувати цілу низку чинників: землі там мали бути найродючіші, розташовуватись у зонах найменшого ризику й таким чином, щоб завдавати найменшої шкоди навколишньому середовищу, і зручно доставляти вирощену продукцію на переробку й до споживача.
Після цього, замість розмов про необхідність співіснування різних форм власності та господарювання, у сільському господарстві потрібно було запровадити фермерство: немає у світі ефективнішої форми господарювання на землі, як немає і дбайливішого від фермера господаря. Для запровадження фермерства виділені землі ділять на наділи й НА КОНКУРСНИХ ЗАСАДАХ передають конкретним особам для організації та ведення селянського (фермерського) господарства. Другий крок у цьому напрямку — запровадження розумного податку на землю, тобто такого, щоб і фермера не «душити», і щоб непомірним тягарем був для того, хто землі по-справжньому не може дати ради. Нарешті, землю тим громадянам, які пройшли крізь сито конкурсного відбору, на перші десять років слід передавати не у власність, а у користування. Скропиш ту землю своїм потом, піднімеш за цей термін рівень господарювання на ньому до міжнародних стандартів — отримуй її у власність, ні — вибачай, працювати на ній буде інший.
Забезпечувати фермера технікою та обладнанням можна й за кошти, що він отримуватиме як кредит, і за лізингом: за передані фермеру трактори, комбайни, плуги, сівалки тощо. Держава ж за договором отримуватиме у нього протягом певного часу частину вирощеної продукції, якою годуватиме збройні сили, хворих у лікарнях, дітей у дитячих закладах, експортуватиме її тощо.
Та так лише могло бути. Лише могли бути перші справжні фермери й перші справжні ознаки одужання сільського господарства і нашої землі. Проте на сьогодні лише «маємо те, що маємо»: серед фермерів — колишні вчителі і військові, інженери та металурги, зустрічав серед них і поважного віку чоловіка, який вийшов на пенсію з посади начальника райенерго... Мають вони і по сорок, і по шістдесят, і по сто шістдесят гектарів — скільки завгодно, лише не стільки, скільки потрібно. Та переважна більшість фермерів — іншого «різновиду»: колишній керівник господарства добровільно-примусово домігся того, що колишні підлеглі на невигідних умовах здали йому в оренду свої земельні паї за умови, що він не кине їх напризволяще і залишить працювати у себе. Як бачимо, усе закінчилось миром та злагодою; хотіли-бо краще, а вийшло як завжди: на тих самих площах, на тій самій техніці у поті чола свого працює та сама кількість колишніх колгоспників та радгоспників, отримує такі ж самі (якщо не менші) зарплати, як і колись, їдять ту саму екологічно чисту (ось тут, безперечно, правий п. Межжерін) продукцію, яку, знову ж таки, вирощують на своїй ділянці та у своєму хліву. А виробництво сільгосппродукції скоротилося.
