Заклопотані проблемами існування, вважаємо геройство патетичною необов’язковістю. Кружляємо довкола тимчасових істин, вдаємо, ніби розмножуємось, падаємо і бовтаємось безпосередньо у передчутті вимирання виду, що гусне в гумі. Імітуємо сумнівних персонажів і дивимось на світ очима створених нами ж кіногероїв. А, як правило, справжній кіногерой не має вад, він має гранату та автомат, він вітчизни вірний син. Справжній герой завжди один, бо лише герой-одинак може бути чесним із собою, вбивати негідників ніби собак (що особливо властиво супергерою). Культивування такого образу героя-вбивці просто жахає. Чомусь агресивність тлумачать як геройство, хоча дуже часто вона зумовлена страхом. Так людина чавить беззахисного павука підошвою через страх перед ним, солдат вбиває, бо боїться бути вбитим.
У кожній тиранії суспільство поділяється на катів та жертв. І хоча катів настільки мало, що жертви могли б утопити їх у власній крові, саме страх змушує багатьох ставати катами. Інші ж, під тиском страху, стають ще безпосереднішими. І зовсім мало людей не вписується в цю схему. Саме на них і починає полювати суспільство, навіть і не здогадуючись, що вони є найкращою його частиною. І лише коли вмирає останній представник генерації катів, народ відходить від кривавої ейфорії і всі хапаються за голову...
Ми не йшли, ми просто сповідували поступальний рух уперед, і сліди, що проступали позаду, ми вважали за краще не визнавати пройденими, адже, сіро-білі чи фіолетові (в залежності від періоду доби), вони могли б існувати як свідчення наших помилок. Суспільство, яке ми так довго і ревно будували, насправді виявилось усього лише сукупністю особин, об’єднаних статевими, соціальними та економічними зв’язками. Прагнучи до спрощень, ми ускладнюємо собі життя. Слово «герой» сприймаємо як звання, титул, коли героїзм — це передусім підсвідома, майже рефлекторна здатність гідно діяти в найнепередбачуваніших ситуаціях.
