«Елітний» з французької — найкращий, вибраний. Теоретично еліта є зразком в моральному, етичному, культурному планах. Хто ж належить до еліти в Україні? Чи то інтелігенція, більшість якої потерпає від безгрошів’я, чи то політична й бізнесова богема? Чи не загубилось у суспільстві поняття гуманітарної аури нації? Чи відчуває себе потрібною країні молода українська еліта? І, насамперед, чи відчувають вони себе елітою взагалі? З цими запитаннями я звернулась до майбутніх бізнесменів, політиків, інтелектуалів і до тих, хто їх продукує, виховує, наставляє.
Алла БОЙКО, професор:
— Справжнім виявом елітності, відданості власним ідеалам, на мою думку, був вибір професури Київської духовної академії після кривавих подій 1917—1919 рр. У той час, як деякі представники заможних кіл, аристократи масово покидали країну за наказом Леніна або ж за власним бажанням, духівництво залишилось на Батьківщині, щоб бути разом із своїм народом.
Елітність, як і щастя, не повинна вимірюватись в грошових одиницях і матеріальних благах. Звісно, без грошей цілком задоволеною людиною бути неможливо, проте щастя є більш особистісним поняттям, а елітність — це певною мірою відповідальність за інших, за свій народ.
Люди, що належать до еліти, мусять виконувати функцію совісті суспільства, бути взірцем, передусім, моральності, мати розвинений інтелект, бути енергійними й справжніми, а не задекларованими патріотами. Для мене особисто прикладом людини з еліти є академік Амосов, який своєю працею приніс неоціненну користь суспільству.
На жаль, люди, які сьогодні проголошують себе елітою, вважають, що елітарність — це наближеність до влади, високий майновий ценз тощо. А головні людські якості для них відступають на десятий план. Проте сподіваюсь, так буде не завжди. І справжня еліта нашого українського суспільства неодмінно виявить себе.
Олександра ЖУРАХІВСЬКА, студентка:
— Поняття «еліта» я сприймала в школі як певний прошарок суспільства, що за часів неосвіченості мас вирізнявся надзвичайною обізнаністю в культурі не лише власної нації, а й світу в цілому. Ці люди чомусь уявлялись у величезній власній бібліотеці, схиленими над великим фоліантом, у будь-який момент готові розпочати запеклу дискусію на морально-етичну тему.
Сучасна українська еліта — це загублені в часі колишні академіки, доктори наук періоду СРСР. Нинішня еліта — це ми: студенти, які навчаються, змінюються, пізнають, не втративши тоненький зв’язок із далеким минулим, незважаючи навіть на те, що цією благенькою ниточкою стали книжки. Ми не боїмося зізнатися в тому, що тільки вчимося, так як еліта — не усталене, закам’яніле поняття з власними віковічними традиціями. Це вода, не та, що нічого в собі не має, а та, що насичується й не зупиняється. Її перевага — вічне пізнання як самого дна, так і найвищих просторів.
Іван ЮЩУК, професор:
— Елітні люди — не тільки ті, що мають високу освіту, а передусім ті, хто дбає про державу, про народ, про націю. Той, хто думає лише про себе, а прикривається високими словами, є псевдоелітою. Що ж стосується молоді, то це та частина нашої громадськості, за якою майбутнє, і яка, я вірю, перебудує наше суспільство на засадах справедливості, законності й дбатиме про подальший розвиток української (в широкому розумінні цього слова) нації. Сучасна молодь є мислячою. Її думки розкуті, вона вже не боїться висловлювати й висловлює свої погляди на пекучі проблеми, втручається в наше суспільне життя. Я вірю в те, що скоро молоді люди візьмуть у свої руки керівництво державою. А це, в свою чергу, піде тільки на користь Україні.
Марія КИСЕЛЬОВА, студентка:
— Слово «еліта» звучить останнім часом надто часто. Думаю, це викликано тим, що період задоволення в першу чергу матеріальних потреб, накопичення капіталу, фізичного виживання для України вже минув. І тепер стало можливим сучасному суспільству розмірковувати про культурницьку розбудову держави.
Постає запитання: хто стане рушійною силою духовної революції держави? Відповідь виникає позасвідомо: еліта. Еліта — це люди, які поєднують в собі освіченість, національну орієнтацію, широкий світогляд та бажання працювати задля добробуту країни.
Я провела два роки свого життя в навчальному закладі, що своїм девізом проголосив виховання нової української еліти. Вихованцям забезпечувалось україномовне середовище, спілкування з видатними українцями, високий рівень освіти, особлива атмосфера в колективі. Постійно нагадуючи, що ми — майбутні лідери, педагоги вимагали від нас відповідної поведінки, манери спілкування й навіть думок. Це допомагало усвідомити, що тією химерно-недосяжною елітою можемо стати й ми.
«Золотий вік» української еліти, я вірю, наступить через кілька років, коли молодь — інтелектуальна, освічена, вихована в українських традиціях — візьметься до роботи, і ця праця принесе перші плоди.
