Галина Голицина в газеті «День» від 18. 03. 2000 р. ставить запитання: «Мова моя — ворог мій?» Коли б Голицина мала на увазі українську мову, то це б не здивувало, бо на дев’ятому році незалежності в столиці України українську мову майже не чути. Справа в тому, що пані Голицина мала на увазі російську мову в Україні. Вона пише: «Прекрасно, що українці мають можливість відроджувати і розвивати свою культуру, духовність, свою мову. Погано, коли національне відродження набуває потворних форм». Ось тобі й соломонова мудрість! Справа в тому, що відроджують те, що вже частково відмерло, і коли щось віджило, то його можна розвивати. А тут уже на саму можливість відроджувати нападають, а не на відроджене! Пані Г. Голицина, певно, належить до тих, котрі приїхали в Україну як панівна нація і не можуть позбутися відповідних манер.
У чому ж убачає Г. Голицина потворність національного (звичайно ж, українського) відродження? Із самого початку вона вбачає це в захопленні будинку зрусифікованої КПУ в Києві групою юнаків, які вимагали покінчити з русифікацією освіти. Який стосунок має група юнаків до відродження, пані Голицина не сказала, зате її запитання багатозначне: «Даруйте, про яку русифікацію мова?» Отакої! Звичайно, подальші так звані факти і статистика шановної пані доводять, що русифікація України здійснена на 80 відсотків. Г. Голицина у своїй статті твердить, що в Україні живе 20 мільйонів росіян (згідно з УРЕ 1986 р., — трохи більше як 10 мільйонів) і ще стільки ж російськомовних. Отже, згідно з її статистикою, лише трохи більше як 10 мільйонів уживає українську мову. Звичайно, така статистика лише заплутує читача, але навіть у такому разі вона сама доводить, що русифікація в Україні настільки велика, що з нею конче потрібно боротися. Справа навіть не в тому, що пані Голицина наводить неточні цифри, але в тому, що навіть за тих цифр вона не припускає надання зрусифікованим українцям можливості відродити свою мову.
У світі є нації, які змушені були запозичити мову колонізатора (пригадайте колонії Іспанії, Великої Британії, Франції, Португалії), але є також приклади справжнього відродження державності та мови — Ізраїль, Ірландія і деякі африканські країни. Тому не варто зразу нападати, мовби на потворне, на спробу відродити українське і не зашкодило б виказати більше співчуття до напівмертвого, який щойно почав лікуватися.
Україна незалежна, суверенна держава, в якій людина може народитися, ходити до школи, працювати й померти, не знаючи не те що державної, але й рідної мови. А коли Г. Голицина таку вже бачить загрозу російській мові в Україні, то було б доречно проілюструвати, як велика нація надає можливість українцям у Росії, де їх не менше, ніж росіян в Україні, розвиватися, слухаючи українське радіо, дивлячись ТБ або читаючи українські газети. Зрештою, якщо вже хтось зичить українцям відродити свою культуру й мову, то чи не ліпше було б почати із соціологічного дослідження «феномена», що призвів до багатомільйонної кількості російськомовних українців? Може, тоді і пані Голициній стало б зрозумілим, що гасло «Нема, не було і не буде!» в Україні ніколи до російської мови не застосовувалося. Якби пані Голицина спробувала хоч трохи зрозуміти потребу відродження української мови, тоді не наводила б аргумент, що українець із Полтавщини не розуміється з українцем із Гуцульщини. Німці з Баварії і німці з півночі Німеччини могли б не зрозуміти одне одного, якби розмовляли своїми діалектами. Однак для взаєморозуміння існує літературна мова. Тому важливе і конче необхідне відродження української літературної мови в усій Україні. Не суржик, яким годують сьогодні в Україні слухачів радіо та глядачів ТБ, а літературна мова потрібна Україні, причому росіяни могли б довести, що це братня мова, вивчаючи її, а не борючись із нею. Однак для цього потрібно остаточно зрозуміти, що імперія розпалася і більше ніколи не постане!
Україні потрібно вчитися в сусідів, як любити своє, а у світу, насамперед в Ізраїлю, вчитися будувати державу, бо Ізраїль за 50 років привів до незалежності і стабільності свою державу, утвердив одну державну мову, національне шкільництво, а проблем було багато, бо приїздили люди з різних мовних зон.
Пані Голицина пише про етнічне варварство, але має на увазі відмову від другої рідної мови. Україна має одну з найдемократичніших Конституцій стосовно національних меншин, що є доказом не варварства, а порозуміння! Фразу: «...тепер нам забороняють уживати рідні мови навіть у повсякденні» пані Голицина вжила, певно, з якогось листа українського дисидента з радянських часів, коли українське слово вважалося націоналістичним або буржуазним. Проте сьогодні, коли ви в найбільших містах України не чуєте українського слова, в таку заборону ніхто не повірить. Зате таке твердження може викликати хвилю шовіністичних почуттів, щоб не дозволити відродитися українському на українській землі. Україну ніхто не може звинувачувати в знищенні етнічних груп — греків, угорців, татар, болгар, румунів та інших, бо вони є складовою частиною української історії, але їхнє існування залежить од відродження етнічної України, яка є основою Української держави. В Україні — українці, так само як у Росії — росіяни, в Німеччині — німці, у Франції — французи є основними носіями державності, і вони мають забезпечити вільний та демократичний розвиток етнічних груп. Тому потрібно відновити (відродити) та зміцнити основу, бо без основи немає на чому будувати стабільну хату — її повалить перший же вітер.
Можна погодитися з пані Голициною щодо економічної вбогості України, але тут причина в почутті меншовартості, в браку національної гідності, в тому, що немає реформ. Де у світі знайдете парламент або уряд, у якому працюють люди, що не знають державної мови (крім федеральних держав)? Україна має добрі відносини з Ізраїлем, чому б не використати досвід цієї країни щодо розбудови національної держави, — Ізраїль домігся утвердження серед арабського світу, і не лише силою (від цього досвіду Україна може відмовитися, бо вона має ліпших сусідів). Усвідомлення своїх можливостей, здібностей, запровадження реформ допоможе Україні вийти з економічної кризи. Людям потрібно дати роботу, можливість організувати виробництво, оскільки праця громадян України в європейських країнах не сприяє добробуту в нашій державі. Україні треба мати своє, українське обличчя, бо тільки так її поважатимуть. Громадяни США переважно пригадують своє етнічне походження, але вони горді американці, тобто громадяни США, які вживають одну мову, хоч багато хто передплачує свою етнічну газету. Щоб до такого стану дійти в Україні, потрібно насамперед відродити основу держави, а не нападати на хворого, коли йому роблять інфузію! Потрібно зрозуміти, що в демократичній державі всі рівні. Шановна пані Голицина, не українці мають національну особливість, коли хочуть відродити своє, а є особливість шовіністів, які ніяк не збагнуть, що в рівності немає меншого і більшого. Як би себе почували росіяни в Москві, коли б там не було чути російського слова?
