Тут, на Землі, під тягарем щоденних турбот, не помічаєш тих днів. Рідко звертаю увагу на голубі небеса ясного дня, як трепетно сяють зорі вночі, що то за диво серед духмяних квітів і щебету солов’їв. Проте, коли жінка ніжно зігріла моє серце, я відчув, як горить маленькою свічечкою моя оголена душа, відкрита світу, небесам, Богові і їй, моїй коханій.
Бувають дні, коли ніщо не радує: ні успіхи в спорті, ні престижна професія. Усе втрачає свою цінність від того, що немає тієї половинки. Її поцілувати так хочеться мені, щоб було це неповторним. Поїхати б туди удвох, де найкрасивіше місце на планеті. Однак холодним є розум нашої природи, і ми байдужими стаємо до кохання. Прийшов до неї я на день святого Валентина, глянув ніжно, і захотілося все віддати за її солодку усмішку. Проте відчув, що цей день закоханих не для нас...
А вдома радісна сестричка приміряла ту кофтинку, що на свято їй подарували. І мама любо усміхалась:
— Які дорослі в мене діти.
А в мене, хоч були поразки і раніше, та не було душі так боляче, як тепер. Дописую листа, і зненацька вона до мене зателефонувала, вибачається за вчорашній день...
Зустрілись ми подібно до зустрічі метеоритів. Щоб описати це, згадується ота пісня:
«Есть только миг
Между прошлым и будущим,
Именно он называется
жизнь...»
Тепер, відкривши космос своєї душі, я бачу небо, відчуваю вітер. Чи зможемо ми разом пройти крізь холод та незгоду, щоб ясну зірку щастя відшукати? Не заглядатиму наперед. У леті за днем завтрашнім не хочу загубити радість сьогодення. Так у бігах не розминутись би із щастям, долею, із життям.
